— Сходжу по ще одну пляшку, — заявив Сол, протикавшись остаточно від сміху. — Минулого Різдва мені якусь плящину шотландського віскі подарував декан Мур... здається, подарував.

Він повернувся, обережно пробираючись по кімнаті. Рахіль підвелася на дивані і провела п'ятірнею по волоссю, відкидаючи його назад. Сол оновив її чарку, і деякий час вони сьорбали трунок у повній тиші.

— Тату?

— Так?

— Я все дочитала і додивилася. Бачила себе. Слухала себе. Роздивлялася фотографії Лінни та всіх інших, уже немолодих...

— Та ну, «немолодих», — не погодився Сол. — Наступного місяця Лінн тільки виповниться тридцять п'ять...

— Слухай, діду, ти ж мене чудово розумієш. Хай там як, а я почитала медичні довідки, переглянула фотки Гіперіона і знаєш що?

— Що?

— Я не вірю ні слову, тату.

Сол поставив на стіл чарку і поглянув на доньку. Її обличчя тепер здавалося округлішим, не таким замисленим. І навіть трошки вродливішим.

— Точніше кажучи, я все розумію, — перелякано гигикнула вона, — бо ви ж з мамою не здатні на такий безсердечний жарт. А ще на додачу твій... твій вік, всі ці новини та й узагалі. Я знаю, що це реально, але не вірю в це. Ти мене розумієш, тату?

— Так, — проказав Сол.

— Тобто я хочу сказати, що я прокинулася сьогодні вранці і подумала: «Клас! Завтра іспит із палеонтології, а я ніфіга не вивчила». Збиралася показати пару штук Роджерові Шермену... хай не задається.

Сол перехилив чарку.

— Роджер загинув три роки тому в авіакатастрофі на південь від Буссара. — Він би їй нізащо на світі не зізнався в цьому, але тепер замість нього промовляло спожите віскі, ну і йому треба було зрозуміти, чи вустами Рахіль промовляла Рахіль.

— Знаю. — Дівчина підібгала ноги і сперлася підборіддям на коліна. — Я зв'язалася з усіма, кого знала. Грем помер. Професор Айкгардт більше не викладає. Нікі одружилася з якимсь продавцем. Забагато подій як на чотири роки.

— Понад одинадцять, — поправив її Сол. — Політ на Гіперіон і звідти дав тобі шість років фори.

— Але ж це нормально, — викрикнула Рахіль. — Люди постійно подорожують за межі Мережі. Вони ж якось справляються.

— Дитинко, в нас геть інша ситуація, — кивнув Сол.

Дівчина видушила із себе посмішку і допила своє віскі.

— Леле. Це ще м'яко кажучи «інша».

Вона грюкнула чаркою об стіл.

— От що я вирішила. Я два з половиною дні розгрібала матеріали, які вона... я підготувала, щоби тримати себе в курсі справи, і, знаєш... це не допомагає.

Сол завмер, намагаючись навіть не дихати.

— Я хотіла сказати, що коли я вже щодень молодшаю, забуваю людей, з якими ще навіть не познайомилася... то ти розумієш, що далі? Я все меншатиму і дрібнішатиму, ставатиму безтолковою, поки не зникну одного дня. Господи, тату. — Рахіль іще міцніше обхопила себе за коліна. — Це ж навіть кумедно, правда?

— Ні, — тихо відповів Сол.

— Та я розумію, що смішного мало. — У великих, темних очах Рахіль бриніли сльози. — Для вас із мамою це найгірший у світі кошмар. Кожного дня ви спостерігаєте за тим, як я спускаюся вниз... спантеличена... зі спогадами вчорашнього дня, який насправді минув багато років тому, про що мене ж повідомив мій власний голос. Що в мене була якась інтрижка з невідомим мені хлопцем на ім'я Амеліо...

— Меліо, — напошепки виправив її Сол.

— Байдуже. Це ніяк мені не зарадить, тату. Поки до мене насправді все починає доходити, я вже настільки виснажена, що мушу лягати спати. А потім... ти ж знаєш, що відбувається потім.

— Що... — Сол мусив прокашлятися, щоби закінчити речення. — Що ти хочеш, аби ми зробили, маленька?

Рахіль подивилася йому в очі і посміхнулася. Це була та сама посмішка, якою вона вперше обдаровувала його у віці п'яти тижнів.

— Не розповідайте мені, тату, — твердо пояснила вона. — Нічого не дозволяйте мені розповідати собі. Стає тільки гірше. Нічого з цих історій я не переживала насправді. — Вона змовкла і потерла лоба. — Ти мене розумієш, тату. Рахіль, яка літала на іншу планету, закохалася там і потрапила в нещасливу пригоду... — то інша Рахіль! Мені ні для чого переносити на собі її біль.

Рахіль ридала.

— Ти розумієш? Розумієш мене?

— Звісно, — відказав Сол. Він пригорнув доньку і відчув на грудях її сльози і теплоту тіла. — Так, розумію.

Цілий наступний рік каналом «світло+» приходили численні новини з Гіперіона, та всі вони були негативними. Природа і джерело антиентропійних полів залишалися нез'ясованими. Жодної нетипової активності хроноприпливів у районі Сфінкса виявлено не було. Експерименти з лабораторними тваринами в зоні їхнього впливу інколи закінчувалися наглою смертю піддослідних, але жодна з істот хвороби Мерліна не підхопила. І кожне повідомлення Меліо завершував словами «Переказуйте Рахіль, що я її кохаю».

На позику Університету Райхса Сол і Сара пройшли обмежений курс терапії Поульсена в Буссарі. Для подовження життя ще на сто років вони були вже застарі, але тепер мали вигляд радше п'ятдесятирічного подружжя, аніж пари, якій майже сімдесят стандартних років. Вони проглянули старі сімейні фотографії і зрозуміли, що вдягатися по моді двадцятип'ятирічної давнини не так уже й складно.

Шістнадцятирічна Рахіль, перескакуючи сходинки через одну, спустилася вниз із комлогом, налаштованим на університетське радіо.

— Можна мені рисову кашу?

— Не набридло їсти її щоранку? — посміхнулася у відповідь Сара.

— Не, — вишкірилася Рахіль. — Просто подумала, раптом сьогодні вона скінчилася. Я чула, як дзвонив телефон. Це була Нікі?

— Ні, — відказав Сол.

— Чорт, — насупилася дівчинка і зиркнула на батьків. — Пробачте. Вона обіцяла зателефонувати, щойно прийдуть бали з випускного тестування. Просто вже три тижні минуло після консультацій. Можете вважати, я щось усе-таки чула.

— Не переживай, — Сара перенесла кавник на стіл і налила по горнятку для себе і Рахіль. — Не переживай, серденько. Обіцяю тобі, що зі своїми балами ти зможеш вступити до будь-якого університету на власний смак.

— Ma, — зітхнула Рахіль. — Ну, звідки тобі це знати? Це ж широкий світ. Там же всі як павуччя в банці. — Вона спохмурніла. — Ти не бачила мій матансибль?[153] А то в мене у кімнаті такий розгардіяш. Нічого не знайдеш.

— Дитинко, — прокашлявся Сол, — сьогодні уроків не буде.

— Не буде? — вирячилася на нього дівчинка. — У вівторок? За шість тижнів до кінця навчання? Що сталося?

— Ти захворіла, — твердо відповіла Сара. — Нічого не станеться, коли один день посидиш удома. Тільки сьогодні.

— Захворіла? — ще більше насупилася Рахіль. — Я добре почуваюся. Просто все якось трошки дивно. Все навколо якось ніби... неправильно. Ну, от наприклад, хто посунув диван в ігровій? І де це гасає Чипс? Я кілька разів його гукала, а він усе одно не прийшов.

— Ти просто прихворіла, — взяв її за руку Сол. — Лікар сказав, що коли ти прокинешся, то можеш не пам'ятати різних речей. Давай поговоримо по дорозі до універу. Підеш зі мною?

— Прогуляти уроки, щоби сходити в універ? — зраділа дівчинка. — Звісно.

Але одразу прикинулася суворою:

— Тільки не хотіла би я нарватися на Роджера Шермена. Він записався на початковий курс алгебри і початків аналізу. Життя од нього немає.

— Роджера ми не зустрінемо. То ти готова?

— Майже, — Рахіль потягнулася до мами і міцно її пригорнула: — Знюхаємося!

— Збачимося! — попрощалася з нею Сара.

— Ну от, — вишкірилася і махнула довгим волоссям Рахіль, — тепер я готова.

Постійні польоти до Буссара змусили Сола придбати «емтешку», й одного прохолодного дня він, опустившись значно нижче регулярних ешелонів, обрав найповільніший маршрут, звідки можна було насолоджуватися видом і запахом прибраних ланів. Багато людей знизу на знак привітання махали йому рукою.