— Мартіне, це жарт?

— Нєа.

— Тонкий натяк? Хочеш почати новий цикл?

— Анітрохи.

— Не можу сказати, що ти нас заскочив зненацька, Мартіне. Наші фабульники придумали тобі кілька захопливих ідей для нових циклів. Пан-Субвайзі вважає, наприклад, що ти — ідеальна кандидатура для серії романів за мотивами голографічних пригод Багряного Месника.

— Можете запхнути собі цього Месника поглибше у своє корпоративне дупло, Тайріно, — від щирого серця промовив я. — Я зав'язав із «Транслінією» та цією пережованою кашею, яку ви видаєте за художню літературу.

Тайріна навіть оком не змигнула. Сьогодні зуби в неї не мали гострих коронок, зате були вкриті іржею до пари з шипами на зап'ястках та ошийнику.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — вкотре зітхнула вона, — ти навіть не уявляєш, наскільки сильно тобі доведеться «зав'язати» з «Транслінією», якщо ти не вибачишся і не покинеш весь цей дитсад. Але це може зачекати до завтра. Шуруй додому, проспись і гарненько ще раз про все подумай.

— Мамзель, та я вже вісім років як не був настільки тверезим, — розреготався я. — До мене просто не одразу дійшло, що насправді моя писанина — це гівно... що за весь цей рік в усій Мережі не надруковано жодної хоч трошки пристойної книжки. Мені настав час зійти на берег із вашого пароплава.

Тайріна підвелася. І я одразу помітив, що на фальшивому суконному чересі висів армійський жезл смерті. Хотілося вірити, це була така сама дизайнерська симуляція, як і все решта на її костюмі.

— Послухай, ти, бездарний літературний реміснику, — прошипіла вона. — Ти належиш «Транслінії» з усім гамузом. Ще один вибрик, і ми тебе засадимо базграти готичні романтичні історійки під іменем «Розамунда Крутигузка». Так що шуруй додому, проспись і починай працювати над «Вмирущою Землею — 10».

Я всміхнувся і похитав головою.

— Ти нам досі винний майже мільйон марок авансу, — примружилася Тайріна. — Так що одне наше слово Службі зборів, і в тебе відберуть усю твою квартиру. Залишать, трясця твоїй матері, хіба що той плавучий нужник. Житимеш там і засиратимеш океан.

Я востаннє розреготався.

— Це біотуалет із рециркуляцією, — проказав я. — А крім того, вчора я продав свою квартиру. Квитанцію про ліквідацію сальдо, що стосується мого авансу, мали вже надіслати.

Тайріна схопилася за пластикову ручку жезла:

— Ти же в курсі, що нам належить вся концепція «Вмирущої Землі»? Ми просто дамо комусь іншому писати ці книжки.

— Прапор їм у руки, — кивнув я.

Коли мій колишній редактор збагнув, що я абсолютно серйозний, щось надломилося в її голосі. Я відчував, що вона мала б якісь плюси від того, якби я залишився.

— Послухай, Мартіне, — промовила вона. — Я впевнена, що ми можемо розрулити цю ситуацію. На днях я говорила з директором про те, що твої аванси не такі вже й великі і що «Транслінія» має дозволити тобі працювати з новими сюжетами...

— Тайріно, Тайріно, Тайріно, — зітхнув я. — Прощавай.

Я телепортувався спочатку на Ренесанс-Вектор, а потім на Ощадливість, звідки спіновим зорельотом вирушив у тритижневу подорож до Есквіта і його велелюдного королівства Сумного Короля Біллі.

Начерк віньєток про Сумного Короля Біллі:

Його Величність Король Вільгельм XXIII, суверен Віндзорів-у-Вигнанні, трохи скидається на воскову свічку в подобі людини, яку залишили біля гарячої плити. Сутулими плечима біжать неслухняні пасма довгого волосся, а глибокі брижі на чолі якимсь чином просочуються вниз до сіточки зморщок навколо очей із поглядом басет-гаунда, і знову тікають у напрямку «на шість годин», долаючи борозни та пруги напруги аж до індичих складок на шиї та другого підборіддя. Антропологам Король Біллі нагадує ляльок-бабайок Загуменної Кіншаси, дзенгностикам — Будду-Жалібника зі спотвореного пожежею храму на Тай-Чжині, а деяких істориків медіа змушує гарячково порпатися в архівах та шукати на фотографії старого актора пласких фільмів, котрого звали Чарлз Лотон[116]. Мені цей ряд нічого не говорить, і коли я дивлюся на короля Біллі, то згадую про давно загиблого наставника, дона Бальтазара, точніше ту мочиморду, на яку він перетворювався після тижневого запою.

Понура слава Сумного Короля Біллі перебільшена. Він часто сміється, просто йому не пощастило, що більшості людей його характерне хихотіння радше скидається на хникання.

Проти власної фізіогноміки не підеш, а у випадку Його Високості вся його персона говорить про типаж «фігляра» або ж «жертви». Він носить повсякчас одяг (якщо його таким можна визнати), який перебуває у непроминальному стані анархії і кидає виклик почуттям смаку та кольору у слуг-андроїдів, і таким чином періодично й одночасно конфліктує із самим собою та довкіллям. Уся подоба короля Вільяма значно більша від кравецького хаосу, адже монарх навіть пересувається, тягнучи за собою сферу дезабільє: то в нього ширінка розстебнута, то він роздер і пошматував свою оксамитову мантію, яка магнетичним чином притягає до себе всі крихти з підлоги, а то його ліва мереживна манжета закасана вдвічі гірше від правої, яка, в свою чергу, виглядає так, ніби її мокали у варення.

Ви мене розумієте.

Попри все це Сумний Король Біллі вдумливий і пристрасний поціновувач образотворчого мистецтва і літератури, рівні якому світ не бачив із часу Відродження на Старій Землі.

До певної міри Сумний Король Біллі — це опецькуватий хлопчина, який вічно притискається лицем до вітрини крамнички з солодощами. Він полюбляє та шанує музику, але не грає на жодному інструменті. Експерт у балеті та граційності, Його Високість — вайло, яке рухається вкрай незграбно і комічно падає на зад. Завзятий читальник, знавець-фахівець поезії і її несхибний критик та адвокат, король Біллі недорікувато затинається і соромиться читати власні вірші чи прозу на людях хай кому.

Король Біллі допарубкувався аж до шістдесятирічного віку. Він мешкає на своїх суверенних двох тисячах квадратних миль у ветхому палаці, схожому на ще один комплект пожмаканих монарших шат. Про нього ходять анекдоти. В одному з них ідеться про те, як один знаменитий маляр, протеже Його Величності, зустрів якось свого патрона, вкрай замисленого, в саду, коли той із понуреною головою, з руками, закладеними за спину, прогулювався серед рослин, ступаючи однією ногою на доріжку, а іншою — в болото обіч неї. Митець вітає свого мецената, а Сумний Король Біллі підводить погляд і, кліпаючи очима, ніби прокинувшись від тривалого сну, питає: «П-п-переп-п-п-рошую, — говорить Його Високість до спантеличеного художника, — ви не п-п-підкажете м-м-мені, а я йшов до палацу чи від п-п-палацу?» — «До палацу, Ваша Величносте», — відказує митець. — «О, ну то добре, — зітхає король. — Значить, я вже обідав».

А потім спалахнуло повстання Горація Гленнон-Гайта і загумінковий світ Есквіта опинився на його шляху. Есквіт не переживав (адже Гегемонія запропонувала їм космічний флот своїх Збройних сил на захист), проте воскова свічка монарха Монако-у-Вигнанні, стала танути ще швидше — принаймні, так мені здалося, коли викликали мене.

— Мартіне, — спитав Його Величність, — ти ч-ч-чув про б-битву за Фомальгаут?

— Ага, — буркнув я. — Навряд чи нею варто сильно перейматися. Ґленнон-Гайту саме такі світи, як Фомальгаут, і потрібні... дрібні, пара тисяч колоністів, багато корисних копалин і більш-менш серйозний час-у-борг, щоб туди дістатися... скільки там до них?., двадцять стандартних місяців від Мережі?

— Двадцять три, — виправив мене Сумний Король Біллі. — То т-т-ти гадаєш, небезпека н-н-нам не загрожує?

— Нєа, — похитав я головою. — Три тижні для реального переходу і час-у-борг, менший від року, означають, що Гегемонія в будь-який момент спроможна перекинути сюди війська з Мережі швидше, ніж генерал дістанеться сюди на своїх спін-зорельотах від Фомальгаута.

— Можливо, — міркував Сумний Король Біллі, поволі хилячись на глобус, а потім різко підскочивши, коли його куля стала провертатися під його вагою. — Але т-т-тим-не-менше я вирішив розпочати свою н-н-новочасну Гіджру.