Я не зводив із неї погляду.

— З іншого боку, — знову всміхнулася вона до мене своїм людожерським вищиром, — ми можемо забути про цю прикру невдачу, а ти візьмешся за наступну книгу.

Моя наступна книга побачила світ за п'ять місяців. Сюжет «Вмирущої Землі — 2» починався там, де закінчувалася «Вмируща Земля», і цього разу вже розгортався тривіальним прозовим текстом, довжина речень якого і зміст окремих розділів акуратно визначалися на основі показників нейробіологічного моніторингу експериментальної групи зі 638 пересічних читачів паперових книжок. За жанром це був роман, чий обсяг не повинен був відлякати потенційного клієнта магазину харчів на касі самообслуговування. На обкладинці крутився двадцятисекундний інтерактивний стереоролик, у якому високий та засмаглий незнайомець (мабуть, таки Амальфі Шварц, хоча Амальфі був низеньким та блідим і носив контактні лінзи) здирав у любовній пристрасті корсет із жінки, котра всіляко цьому опиралася, а коли її пипки ледве вже не оголювалися, білявка поверталася до глядача і хтивим бездиханним шепотом порноакторки Леди Либідь зверталася до читача по допомогу.

«Вмируща Земля — 2» розійшлася накладом дев'ятнадцять мільйонів примірників.

— Нівроку, — прокоментувала цифри Тайріна. — Але на формування цільової аудиторії йде певний час.

— «Вмирущу Землю» ви продали в кількості трьох мільярдів екземплярів.

— «Шлях прочанина», — нагадала вона мені. — «Моя боротьба». Таке буває раз на століття. А то й рідше.

— Так, але ж три мільярди...

— Послухай, — проказала Тайріна, — на Старій Землі у двадцятому столітті одна мережа швидкого харчування брала шмат мертвої корови, обсмажувала його в салі, приправляла канцерогенами, загортала в упаковку із нафтопродукту і продавала їх по дев'ятсот мільярдів штук на рік. Спробуй розберися.

У «Вмирущій Землі — 3» з'явилися нові герої: Вайнона, юна рабиня-втікачка, котра доросла до власниці фібропластової плантації (дарма що на Старій Землі фібропласту ніколи не вирощували), хвацький блокадорушник Артуро Редгрейв (якої ще такої блокади?!), а ще — Інокентій Сперрі, дев'ятирічний телепат, котрий помирає від якоїсь недуги Малої Нелл. Інокентій протримався аж до «Вмирущої Землі — 9», і того дня, коли «Транслінія» дала добро на вмертвіння цього дитяти-гівняти, я провалився у пиятику на двадцяти планетах, що добігла свого кінця за шість днів і завершилася в одному з дихальних горл Небесної Брами, де я лежав прямо в калюжі блювоти і вкритий пліснявою з атмосферного регенератора. Від найгіршого в Мережі похмілля та усвідомлення того, що вже час сідати за десяту книгу «Хронік вмирущої Землі», у мене тільки сильніше розболілася голова.

Писати конвеєрним способом не штука. І між «Вмирущою Землею — 2» та «Вмирущою Землею — 9» шість стандартних років пройшли майже безболісно. Мізерна підготовча робота, шаблонні фабули, картонні персонажі, проза — верх примітивності, а своє дозвілля я використовував як лише заманеться. Я подорожував. Іще двічі брав шлюб, і з кожною наступною дружиною я розлучався із легким серцем та відчутним урізанням авторських виплат за чергову «Вмирущу Землю», частину яких доводилося віддавати колишній. Я досліджував релігійні вірування та глибини пияцтва, в якому знаходив куди більше надії на тривалу розраду.

Квартиру я зберіг. Додав до неї іще шість кімнат на п'яти планетах, заповнивши їх витворами мистецтва. Я розважався. Крутився в літературних колах, але, як і в усі епохи, недовіряв своїм колегам і гудив їх поза очі, хоч потайки і заздрив їхньому успіху попри всілякі намагання відшукати ганджі в їхніх книжках. Усі ми в глибині своєї душі здогадувалися, що належимо істинному мистецтву — попри те, що мусимо заробляти на життя. Адже письменники-чорнороби — це інші.

А потім одного прохолодного ранку я прокинувся під сірим небом своєї спальні, яка легко погойдувалася серед гілля у маківці мого дерева на планеті храмовників, і збагнув, що від мене втекла муза.

Я вже п'ять років не міг написати жодного рядка поезії. «Пісні» лежали розгорнутими у вежі на Денебі-Драй — після їхньої публікації вони розрослися аж на пару сторінок. Свої романи я писав із допомогою мисленнєвих процесорів, і коли я зайшов до кабінету, один із них, що лишався ввімкненим, одразу надрукував: «ДІДЬКО, ЩО Я ЗРОБИВ ЗІ СВОЄЮ МУЗОЮ?»

Ці слова дещо промовляють про якість тієї писанини, якою я займався, якщо муза накивала п'ятами непоміченою. Тим, хто жодним боком не причетний до світу красного слова і ніколи не піддавався жодному творчому поруху душі, розмова про муз може видатися фігурою мовлення чи витіюватою метафорою. Проте для всіх, хто живе зі Слова, їхні музи реальні та необхідні, ніби податлива глина скульптора. І коли тобі пишеться — по-справжньому пишеться, — то це все одно, що мати канал «світло+» із богами. Жоден справжній поет не в змозі пояснити те п'янке завзяття, коли розум перетворюється на інструмент на кшталт пера чи мисленнєвого процесора, який упорядковує та виражає все, що йому явиться в одкровенні, яке йде звідкись інде.

Моя ж муза втекла. Я шукав її в інших світах власної квартири, але у відповідь тільки тиша відлунювала од всіяних мистецтвом стін та порожніх кімнат. Я телепортувався та літав до своїх улюблених місць, спостерігав за заходом множинних сонць в обвітрених степах Трави та за нічним туманом, за яким ховаються ебенові кручі на планеті Невермор-Дарма! І хоча я звільнив мозок від макулатури нескінченних «Вмирущих Земель», моя муза навіть напошепки не відізвалася до мене.

Я шукав її в алкоголі та флешбеку, вертаючись під ним у свої плідні дні на Небесній Брамі, коли її натхнення без угаву дзижчало в моїх вухах, заважаючи працювати, будячи зі сну. Але наново пережиті години та дні промовляли до мене приглушено й фальшиво, наче я ставив у програвач ушкоджений аудіодиск забутого Богом століття.

Моя муза втекла.

У кабінеті Тайріни Вінгрін-Фіф, котру підвищили з головного редактора відділу паперових публікацій до посади видавця, я роз'явився із телепорту саме в той момент, на який мені було призначено. Її нове робоче місце знаходилося на останньому поверсі Шпиля «Транслінії» на ЦТК — це все одно що сидіти на вкритій килимом найвищій та найстрімкішій вершині Галактики, — над яким розкинувся лише невидимий купол ледве поляризованого поля-перепони, що змикалося по периметру кабінету над краєм шестикілометрової прірви. Цікаво, подумалося мені, чи хтось із її авторів не забагав кинутися в це провалля?

— З новим опусом? — поцікавилася Тайріна. Того тижня в модному світі домінував Луз. Причому «домінував» — саме те слово: моя редактор одягнулася в шкіру та залізо, її шию та зап'ястки прикрашали іржаві шипи, а через плече та ліву грудь біг масивний патронташ. І набої виглядали достоту як справжні.

— Ага, — мугикнув я і кинув їй коробку з рукописом на стіл.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона. — І коли ти вже навчишся відправляти свої книжки електронкою, а не привозити їх сюди власноруч роздрукованими?

— Мені напрочуд до вподоби робота кур'єра. Особливо, коли йдеться аж про такий роман.

— О!

— Так. Не хочете його підчитати?

— Я впевнена, ти витримав свою високу планку, Мартіне, — клацає Тайріна чорними нігтями по набоях. — Мені не потрібно для цього його гортати.

— Ну, будь ласка, — наполягав я.

— Чесно, — не здавалася Тайріна, — в цьому немає жодної потреби. Я сама нервуюся, коли доводиться читати нові книги в присутності їхніх авторів.

— Тільки не в цьому випадку, — правив я далі. — Поглянь тільки на перші сторінки.

Напевно, щось у моєму голосі її насторожило, бо вона трошки насупилася і відкрила коробку. Читаючи першу сторінку, вони ще більше спохмурніла, після чого нашвидкуруч погортала машинопис.

На його першій сторінці було єдине речення: «А потім одного прекрасного ранку в жовтні Вмируща проковтнула саму себе, здригнулася, конаючи, в корчах і зрештою пустилася духу». Інші двісті дев'яносто дев'ять сторінок були чистими.