— Значить, ви їх видавати не збираєтеся?

— Анітрохи, — шкіриться мій редактор. — Завдяки тобі, Мартіне, «Транслінія» заробила кілька мільярдів марок. Ми надрукуємо. Я просто кажу, що «Пісні» не купуватимуть.

— Неправда! — закричав я. — Не всі розуміються на добрій поезії, але ж людей, котрі придбають книгу, досить для того, щоби вона стала бестселером.

Тайріна не стала сміятися цього разу, але кутики її зелених губ кривою блискавкою зметнулися вгору.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона, — кількість людей, які читають книжки, стабільно падає від часів Гутенберга. У двадцятому столітті у так званих індустріалізованих демократіях по одній книжці на рік читало менше двох відсотків населення. А це дані з епохи перед появою розумних машин, інфосфери та дружніх користувачеві інтерфейсів і середовищ. На момент Гіджри дев'яноста восьми відсоткам населення Гегемонії читання стало взагалі ні до чого. Їх навіть цьому ніхто не вчив. Сьогодні все значно гірше. У нас сто мільярдів людей в Усемережжі, із котрих менше одного відсотка морочитиме собі голову придбанням та друком паперової копії книги. Про читання ж цієї самої книги я взагалі волію помовчати.

— Ви ж продали «Вмирущу Землю» в кількості майже трьох мільярдів примірників? — нагадав я їй.

— Хмм, — видихнула Тайріна. — Це ефект «Шляху прочанина».

— Ефект чого?

— «Шляху прочанина». У Массачусетській колонії на Старій Землі... е-е, коли ж це було?., сімнадцятого століття кожна порядна сім'я зобов'язана була мати цю книгу вдома. Але ж Боже мій, читати її було геть необов'язково. Те саме колись відбулося із «Моєю боротьбою» Гітлера та «Видіннями в оці дитини з відтятою головою» Стукацького.

— Хто такий Гітлер? — спитав я.

Тайріна слабко всміхнулася:

— Політик Старої Землі. Трохи пописував. Ми досі друкуємо його «Мою боротьбу»... «Транслінія» поновлює авторське право кожних сто тридцять вісім років.

— Ну, то давай я за пару тижнів відшліфую «Пісні» і вилижу їх як треба.

— Чудово, — либиться Тайріна.

— Мабуть, ви схочете їх відредагувати, як і минулого разу?

— Антірохи. Оскільки в ядрі нашого задуму зараз йдеться не про ностальгію, то можеш писати, як заманеться.

— Отже, можна лишити білі вірші? — кліпнув очима я їй у відповідь.

— Звісно.

— І всю філософію?

— Прошу.

— Навіть експериментальні частини?

— Так.

— І ви все одно надрукуєте їх так, як я схочу?

— Слово в слово.

— І є шанс, що вони продаватимуться?

— Ані найменшого бісового шансу.

Мої «пару тижнів на шліфування „Пісень“» виявилися десятьма місяцями каторжної роботи. Я позачиняв більшість кімнат в апартаментах, залишив тільки вежу на Денебі-Драй, тренажерний зал на Лузі, кухню та ванний плотик на Морі Безкрайому. Я гарував по десять годин на день, робив перерву для енергійного вправляння, їжі, короткого сну і повертався за робочий стіл на нову восьмигодинну зміну. Процес був схожий на дні одужання після апоплексичного удару, коли я мусив цілу годину чи й навіть день чекати на одне слово або на те, щоб якесь поняття нарешті пустило міцніший корінь у мовному ґрунті. Мій ритм уповільнився ще й через те, що тепер я чекав не просто на слово, а на його бездоганний синонім, чітке римування, щонайграйливіший образ чи невимовну аналогію найневловлюваніших емоцій.

Я скінчив за десять стандартних місяців, остаточно здавшись на ласку стародавнього афоризму про те, що ні книжку, ні вірш неможливо завершити, їх можна тільки покинути.

— Ну, що ви скажете? — спитав я в Тайріни, коли вона гортала перший примірник.

Її погляд був порожнім — натомість очей за тодішньою модою мертвіли бронзові диски, які попри те повнилися слізьми:

— Це прекрасно, — змахнула вона сльозинку рукою.

— Я спробував відтворити голоси Древніх, — раптом засоромився я.

— У тебе вийшла блискуча поема.

— Але над «Інтерлюдією Небесної Брами» не завадило би ще посидіти.

— Вони бездоганні.

— Це все про самотність, — підказав я.

— Це і є самотність.

— Гадаєте, вони готові? — поцікавився я.

— Вони ідеальні... Це шедевр.

— То вони продаватимуться? — добивав я.

— Ніхрена подібного.

У первинних планах стояло сімдесят мільйонів паперових примірників «Пісень». Реклама «Транслінії» заполонила всю інфосферу, її ролики крутили по ГТБ, її вшивали в програмне забезпечення, найвідоміші письменники накатали купу класних відгуків під презентацію, в читацьких колонках «Нью Нью-Йорк таймс» та «ЦТК-ревю» розмістили рецензії і загалом витратили небувалі суми на розкрутку.

Впродовж першого року публікації видавництво продало двадцять три тисячі паперових версій книги. При відпускній ціні видавця 12 марок мої десять відсотків із роялті склали 13 800 марок, що входили у двомільйонний аванс, сплачений мені видавничим домом «Транслінія». На другий рік вони реалізували ще шістсот тридцять вісім примірників; права на використання «Пісень» в інфосфері та на стереоекранізацію нікого не зацікавили, авторські тури ніхто не замовляв.

Брак цікавості в торгових мережах із головою компенсувала гора негативних відгуків. «Нерозбірливо... архаїчно... відірвано від проблем сьогодення», — писав оглядач книжкової колонки в «Таймс». «Пан-Силен здійснив вершинний акт антикомунікації, — писав у „ЦТК-ревю“ Урбан Капрі, — коли дозволив собі зануритися з головою в оргію претензійних і туманних фраз». Добивав Мармон Гемліт на шоу «В прямому ефірі Всемережжя!»: «А, ті віршики від... як там його... я не подужав прочитати... Та й навіть не пробував».

Та, схоже, Тайріні Вінгрін-Фіф було байдуже. За два тижні після перших рецензій, коли надійшли перші повернуті крамницями партії книги і коли скінчився мій тринадцятидобовий запій, я телепортувався до неї в кабінет та впав у чорне плинопінне крісло, що причаїлося посеред кімнати, ніби оксамитова пантера перед стрибком. Надворі навісніла одна із легендарних бур ЦТК, метаючи воістину Юпітеріанські перуни кривавим небом за невидимим силовим полем офісу.

— Годі вже пріти, — проказала Тайріна. Перукарська мода того дня прикрасила її чоло півметровими гостряками, а нефелометричне енерговбрання переливалося навколо тіла мінливими пасмами різнобарв'я, які то приховували, а то й відкривали наготу попід ними. — Ми тільки за першим разом зробили до шістдесяти тисяч факс-передач паперових копій, тому не сильно прогоріли.

— Але ж ви казали, що в планах сімдесят мільйонів, — здивувався я.

— Казали. Та потім рукопис почитав наш штучний інтелект зі штату «Транслінії», і ми передумали.

— Він навіть Штінтові настільки не сподобався? — ще глибше осів я в кріслі.

— Штінт навпаки, був у захваті, — пояснила Тайріна. — А це значило, що людям він до вподоби не припаде.

Я сів у фотелі.

— То може, треба продавати книги ТехноКорду?

— Ми це й зробили, — правила далі Тайріна. — Продали одну книгу, яку мільйони Штінтів, напевно, одразу ж прочитали, щойно вона надійшла плюс-каналом. Коли мова заходить про кремній, міжзоряне авторське право ніц не варте.

— Гаразд, — я знову обвалився на спинку. — Що далі? — А за невидимим вікном межи шпилями та хмарними вежами все ще танцювали громовиці завбільшки з магістральні шосе Старої Землі.

Тайріна підвелася з-за робочого столу і прогулялася до краю круглого килима. Силове поле навколо її тіла електрично брижилося, й іскорки ним бігали ніби олійні розводи поверхнею води.

— А далі, — почала вона, — ти повинен вирішити для себе, ким ти хочеш бути: письменником чи найбільшим мудаком в Усемережжі.

— Що?

— Ти мене чув. — Тайріна розвернулася та вишкірилася. Зуби в неї мали позолочені коронки. — Договір розв'язує нам руки. Ми можемо повернути виданий аванс. У будь-який спосіб, який нас влаштує. Арештувати твої активи в «Інтербанку», конфіскувати золоті монети, які ти заховав на Домі Вольному, або ж спродати позбавлену смаку телепорт-квартиру, що нас також цілковито влаштувало би. Після цього можеш і далі тусуватися з митцями-дилетантами, марґіналами і психами, яких колекціонує Сумний Король Біллі на своїй задрипаній загумінковій планеті.