Від здивування я просто кліпнув очима у відповідь. От уже два роки, як Біллі періодично повертався до задуму перемістити деінде все своє королівство вигнанців, та я ніколи не думав, що він піде до кінця.

— К-к-кораблі вже готові на Парваті, — правив він далі. — Есквіт дав добро п-п-п... забезпечити транспортом до Мережі.

— А як же палац? — вигукнув я. — А бібліотека? Угіддя і землі?

— Звісно роздаровані, — проказав Король Біллі, — але вміст книгозбірні рушає в подорож із нами.

Я присів на бильце отоманки з кінського ворсу і потер щоку. Хоч за той десяток років, що я їх провів у цьому королівстві, мені пощастило зробити кар'єру від монаршого підданця-протеже до його ж наставника, повірника і друга, та я все одно ніколи не вдавав, що до кінця розумію скуйовджену енігму самодержця. Коли я вперше тут опинився, він мене одразу прийняв:

— Волієте п-п-приєднатися д-д-до нашої маленької к-к-колонії обдарувань? — поцікавився він у мене.

— Так, Ваша Величносте.

— А якщо залишитеся з н-н-нами, то нап-п-пишете щось схоже на «В-м-м-мирущу Землю»?

— Тільки через мій труп, Ваша Величносте.

— Знаєте, а я їх читав, — проказав маленький чоловічок. — Б-б-було дуже цікаво.

— Ви надто ласкаві до мене, сір...

— Д-д-дурниці, пан-Силене. Ваші романи б-б-були цікаві, тому що хтось проїхався по них катком і позалишав у них усе найгірше.

Я вишкірився у відповідь, раптом осягнувши, що мені подобатиметься мій Сумний Король Біллі.

— Зате ваші «Пісні», — зітхнув він, — ото б-б-була книга. М-м-можливо, найкраща п-п-п... вірші, що з'являлася в Мережі за останні дві сотні років. Як вам пощастило пропхнути їх у друк попри політику пересічних смаків, я ніколи не дізнаюся. Ми замовили у к-к-королівстві двадцять тисяч примірників.

Я заледве схилив голову, розгублений і безсловесний, уперше з періоду після інсульту двадцять років тому.

— Нап-п-пишете щось схоже на «П-п-пісні»?

— Я прибув до вас, щоби спробувати це зробити, Ваша Величносте.

— Ну, тоді ласкаво просимо, — відповів Сумний Король Біллі. — Житимете у західному крилі п-п-п... замку, біля мого кабінету, чиї двері завжди для вас відкриті.

Тепер же я дивився на замкнуті стулки дверей його кабінету і на маленького монарха, котрий, навіть усміхаючись, виглядав, ніби ось-ось розридається.

— Гіперіон? — уточнив я. Він часто при мені згадував про колоніальний здичавілий світ.

— Саме так. «Ембріоносці» з андроїдами там уже кілька років, М-М-Мартіне. Торують, так би мовити, шлях.

Я здивовано повів бровою. Багатства короля Біллі були пов'язані не з наявними активами його королівства, а із серйозними інвестиціями в економіку Мережі. Але навіть за таких умов, якщо він потайки займався реколонізацією не один рік, то вартувало йому це просто небувалої ціни.

— Ти п-п-пам'ятаєш, Мартіне, чому п-п-перші колоністи назвали п-п-п... цей світ Гіперіоном?

— А як же. Ще до Гіджри на одному з супутників Сатурна існувало крихітне володіння-фригольд[117], якому було не вижити без поповнення власних запасів на Землі. Тож там прийняли рішення емігрувати до котроїсь із загумінкових планет, а новий, досліджений власними силами світ назвали на честь рідного сателіта.

— І ти ж розумієш, чому ця назва неабияк пасує саме до нашої виправи? — невесело всміхнувся король Біллі.

Секунд десять у мене пішло на те, щоби збагнути зв'язок.

— Кітс! — викрикнув я.

Кілька років тому, вже наприкінці тривалої дискусії про сутність поезії, король Біллі поцікавився в мене, хто, на мою думку, володів найчистішим поетичним словом усіх часів.

— Найчистішим? — перепитав я. — Ви хотіли сказати, був найвеличнішим поетом?

— Ні-ні, — похитав головою Біллі. — Сперечатися про велич поета безглуздо. Мені цікава твоя думка про найчистіше поетичне слово... найближче до відображення суті поезії в твоєму уявленні.

Я обмірковував свою відповідь пару днів і повідомив її королеві Біллі, коли ми вдвох спостерігали за обома призахідними сонцями з крутояру неподалік від палацу. Бурштиновим моріжком до нас тягнулися червоні і голубі тіні.

— Кітс, — заявив я.

— Джон Кітс, — прошепотів Сумний Король Біллі. — А-а-а! — і за хвильку спитав: — Чому він?

І я переповів йому все, що знав про поета дев'ятнадцятого століття Старої Землі. Про його виховання, навчання і ранню смерть... але в основному, про його життя, майже повністю присвячене містерії та красі поетичної творчості.

Тоді Біллі мені здався зацікавленим. Тепер же він справляв враження одержимого, коли, змахнувши рукою, ввімкнув голографічну модель, що чи не заповнила собою весь кабінет. Я рушив уперед, пірнувши у гори та будівлі і худобу на випасі, намагаючись роздивитися все якнайкраще.

— Споглянь на Гіперіон, — врочисто прошепотів мій меценат, який не затинався, коли був надто захоплений чимось. Краєвиди на голограмі змінювалися один за одним: прирічкові міста, морські гавані, гірські замки, місто на узвишші, сповнене статуй до пари химерним спорудам у сусідній долині.

— Гробниці часу? — уточнив я.

— Вони самі. Найбільша загадка відомого нам усесвіту.

— Вони ж, блядь, порожні, — не стримався я, спохмурнівши від гіперболи. — Стоять пустісінькі від часу, коли їх відкрили.

— Це джерело незбагненних антиентропійних полів, які там і досі можна спостерігати, — правив далі король Біллі. — Одне з небагатьох явищ, коли не брати до уваги сингулярності, що здатні похитнути підвалини самого часу.

— Теж мені біном, — не погодився я. — Напевно, то щось на кшталт антикорозійної фарби на металі. Збудували-то їх навіки, але ж вони порожні. А ще хотів спитати, з якої це радості ми тепер цікавимося технологічними звершеннями?

— Не технологічними, — зітхнув король Біллі, укриваючись, ніби підтала свічка, глибшими зморшками, — а містичними. Химерність і дивовижа місця, що так потрібна деяким творчим душам. Бездоганне поєднання класичної утопії та язичницьких містерій.

Я байдуже здвигнув плечима.

Сумний Король Біллі змахнув голограму рукою.

— То твоя п-п-поезія поліпшилася? — спитав він.

— Ні, — схрестив я на грудях руки та зиркнув на монаршого гнома-гевала.

— А м-м-муза не повернулася?

Я промовчав. Якби поглядом можна було вбивати, то вже надвечір ми б усі волали «Король помер! Хай живе король!»

— Дуже д-д-добре, — проказав він, усім своїм виглядом доводячи, що інколи може здаватися не тільки вкрай сумним, а й напрочуд самовдоволеним. — П-п-пакуй валізи, синку. Ми летимо на Гіперіон.

(Зйомка «із затемнення»)

«Ембріоносці» Сумного Короля Біллі плавають у ляпіс-лазуровому небі, наче золоті кульбабки. На трьох материках пнуться вгору білі міста: Кітс, Ендіміон, Порт-Романс... і, власне, Місто поетів. Понад вісім тисяч прочан-любителів Мистецтва, що жадають визволитися од тиранії посередності та поглянути навколо свіжим поглядом у цьому грубо обтесаному світі.

Впродовж першого століття по Гіджрі Есквіт і Віндзори-у-Вигнанні стали осередком біовиробництва андроїдів, і тепер ці синьошкірі друзі людини гарували та ішачили з усвідомленням того, що коли вони завершать свої труди, то нарешті стануть вільними. Здіймалися білі міста. Тубольне населення, якому набридло вдавати дикунів, повиходило зі своїх сіл та лісів і заходилося допомагати відбудовувати колонію відповідно до більш людських стандартів. Цей світ нічого не підозрював, коли, ще на крок наближаючись до своєї мрії, Сумний Король Біллі спустив на нього розморожених з анабіозу технократів та бюрократів з екократами.

Поки ми дісталися Гіперіона, то генерал Горацій Ґленнон-Гайт був уже мертвий, його нетривалий, але жорстокий заколот придушений, але вертатися назад ніхто не став.

Дехто із більш пошарпаних митців та ремісників зневажили Містом поетів і скніли своїм пошарпаним, зате творчим животінням у Джектауні, або Порт-Романсі, або й узагалі на передньому краї все дальшого прикордоння. Я ж нікуди не рипався.