Кассад і собі закричав, намагаючись послабити тиск та убезпечити легені і барабанні перетинки від лускання. Повітря досі сочилося із витяжної стріли, і тепер його з трупом тягнуло всі сто тридцять метрів у напрямку основного корпусу зорельота. Разом із мертвим десантником вони перекидьки вальсували в невагомому і бридкому льоті.
За двадцять секунд Кассадові пощастило розімкнути аварійні клямри на скафандрі мерця, ще за хвилину він вивільнив тіло солдата і сам зайняв його місце. Виявилося, труп був сантиметрів на десять нижчим від полковника, і попри те, що скафандр передбачувано розтягувався, він усе одно боляче муляв на карку, навколо зап'ястків та в колінах. Шолом тиснув на лоба, ніби подушка під якимсь гнітом. Усередині на його оглядовий щиток налипнули згустки крові та ще якогось білого мокротиння. Осколок шрапнелі, що вбив десантника, залишив у скафандрі по собі вхідний та вихідний отвори, але сяк-так їх уже залатала система життєзабезпечення. Більшість індикаторів нагрудника горіли червоним огнем, і скафандр не реагував на команди Кассада доповісти про свій стан. Добре хоч регенератор функціонував, дарма що бентежно при цьому скреготів.
Полковник спробував увімкнути внутрішній радіопередавач. Жодних звуків, навіть фонової статики. Він одшукав вхідний рознімач комлогу та під'єднався до термексу в корпусі корабля. Тієї самої миті знову посилився тангаж[78], зореліт здригнувся від нової серії ударів, і Кассада кинуло об стінку шахти витяжної стріли. Десь крутилася клітка транспортного ліфта, що з обірваними тросами — які ляскали навсібіч, ніби чиїсь мацаки — нагадувала перелякану актинію[79]. Всередині лишалися трупи, ще більше їх заплуталося поміж прольотів спіральних сходів, що вціліли попід стінкою шахти. Метеляючи ногами, Кассад проплив останні метри до її краю із наглухо запечатаними герметичними люками. Їх діафрагми надійно відсікали коридор витяжної стріли від решти корабля, попри те що в пробоїни основного корпусу можна було заїхати верхи на цивільній «емтешці».
Зореліт знову накренився, його закрутило по-серйозному, і Кассада з усім вмістом шахти тепер шарпали нові складні сили Коріоліса[80]. Полковник тримався за рваний лист металу, поки не підтягнувся та не проліз далі через розпір у потрійній стінці головного відсіку «Мерріка».
Потрапивши досередини, Кассад ледь не розсміявся. Хто б не завдавав ланцетного удару по кораблю-шпиталю, та зробив він усе правильно: спершу пучковими випромінювачами прохромлював та протинав його корпус, поки той не розгерметизувався, поки не рвонули автономні відсіки, поки не згорів од перевантаження аварійний центр і не «потекли» внутрішні переділки. Після цього із ворожого корабля в тельбухи зорельота зарядили ракетами з боєголовками, які у ВКС досі по-старомодному звали картеччю — все одно що вкинули у заповнений щурами лабораторний лабіринт протипіхотну гранату.
У тисячах отворів мерехтіли промені світла, які де-не-де перетворювалися на барвисту веселку, втрапивши в туман колоїдної основи з аерозолю пилу, крові та якоїсь оливи. З місця, в якому у невагомості висів Кассад, крутячись та перекидаючись разом із кораблем, йому було видно десятки, багато десятків інших тіл, голих та пошматованих, кожне з яких здійснювало оманливо граційні рухи, наче з підводного балету у виконанні небіжчиків без сили тяжіння. Більшість трупів плавали посеред власних зоряних систем, орбітами яких бігали краплини крові та кавалки їхньої власної плоті. Кількоро витріщалися на Кассада поглядом мультяшних персонажів із булькатими від внутрішнього тиску очима та, здавалося, вабили його до себе випадковими млявими помахами рук.
Метляючи ногами, Кассад плив цим румовищем, намагаючись потрапити до головної шахти, а звідти — у командний відсік. Зброї він ніде не помітив (схоже, що вдягти скафандри встигли тільки десантники), зате був переконаний, що в пункті свого призначення або ж у кормових казармах десанту знайдеться шафа зі зброєю.
Зупинився він перед останнім герметичним люком. Тепер уже було не до сміху. За ним він не бачив ані головної шахти, ані кормових казарм. Ані, власне, самого корабля. Секцію, в якій знаходився Кассад — витяжну стрілу з палатами медичного модуля, огризок головного корпуса, було видрано із тіла зорельота, ніби Ґренделеву руку легкими зусиллями Беовульфа[81]. Цей останній негерметичний люк до головної шахти вів у відкритий космос. У кількох кілометрах полковник розгледів із добрий десяток понівечених фрагментів «Мерріка», що безладно крутилися в яскравому сяйві місцевого сонця. Зелена з ляпіс-лазуровою барвою планета нависала так близько, що Кассад відчув напад акрофобії[82] і тільки сильніше вчепився у раму люка. І навіть у ту мить, коли він спостерігав цю картину, над лімбом планети сковзнула зірка, замерехтіла рубінова морзянка лазерної зброї, і випатрана секція корабля за півкілометра космічної порожнечі від Кассада знову вибухнула металевими випарами, леткими речовинами, що тієї ж секунди замерзали, та чорними цятками — тілами людей, які, обертаючись, розліталися навсібіч.
Кассад відсахнувся і зарився глибше в затінений клубок аварійних нутрощів, аби помізкувати над ситуацією, що склалася. Десантного скафандра вистачить, максимум, на ще одну годину — полковник уже відчував тухлий сморід від ушкодженого регенератора, — а герметично замкнутих кают і відсіків під час борсання в невагомості він не помітив. Та й навіть якби він одшукав герметичну шафу або ж шлюз, далі що робити? Кассад не знав, яка планета розкинулася попід ним — Гіперіон чи Вертоград, — проте він голову поклав би на те, що Збройних сил Гегемонії немає на жодній із них. Як і на те, що жодна самооборона не кине виклик військовому кораблеві Вигнанців. Минуть тижні, поки абиякий патруль добереться в ці місця розслідувати місце катастрофи. Не виключав Кассад і того, що цей вертлявий шмат сміття, на чиєму борту він знаходився зараз, зійде з орбіти, перш ніж хто-небудь вирішить його перевірити. І тисячі тонн покрученого металу згорять в атмосфері при падінні. Тутешньому населенню, напевно знав Кассад, це може не припасти до вподоби, та на їхньому місці вигідніше було змиритися з падінням курінчика неба на голови, ніж стати до бою проти Вигнанців. Похмуро всміхнувшись, полковник зрозумів, що при наявності хай яких примітивних оборонних засобів на орбіті або пучкових випромінювачів на землі, набагато розважливіше висадити в повітря це румовище, аніж відкривати вогонь по зорельоту Вигнанців.
Кассадові було байдуже. Або ж він негайно починає діяти, або він загине набагато раніше від того моменту, коли останки його корабля потраплять у щільні шари атмосфери чи місцеве населення розпочне вживати своїх заходів.
Візуальний підсилювач повністю потріскався від шрапнелі, яка вбила десантника, та Кассад попри те опустив усе, що від нього лишилося, поверх оглядового щитка каски. Застережливо блимали червоні індикатори, однак у скафандрі ще залишалося чимало енергії, аби продемонструвати залиту світло-зеленим світлом інфограму, намальовану у павутинні шпаринок. Тепер Кассад бачив факельника Вигнанців у ста кілометрах із напнутими силовими полями, що тримали оборону, затьмарюючи собою зорі. Від зорельота відокремилося кілька об'єктів. Якусь мить полковник був певен, що це ракетний залп із милосердя, і навіть устигнув безрадісно вишкіритися в очікуванні кількох останніх секунд життя. Та потім він зауважив їхню незначну швидкість і підкрутив збільшення у візуальному підсилювачі. Кліпнули червоним вогником індикатори, й інфограма згасла, однак перед тим Кассад мав час роздивитися конічні яйцеподібні обриси, що мали маневрові рушії, блістери кокпітів і по цілому жмуту із шести позбавлених шарнірних з'єднань маніпуляторів, що ніби волочилися по ходу абордажних катерів — або «кальмарів», як їх називали всі у ВКС.
