Зміни в тактиці Кассад зрозумів майже одразу. І перш ніж його дивізія наклала головами під час Битви за Гору Каміння, наперед проступили його інстинкти вуличних сутичок. Коли решта командирів ЗСГ фактично самоусунулися від професійних обов'язків і перебували у прострації через наругу над Новим Бусидо, Кассад на чолі свого полку — а згодом і перебравши тимчасову повноту влади над дивізією по тому, як Групу управління Дельта було знищено ядерним ударом — намагався виграти час за рахунок кількості своїх підлеглих і повсякчас відправляв запити про дозвіл застосування термоядерної зброї, щоби пробити шлях своєму контрнаступу. Тож коли Вигнанці відступили на дев'яносто сьомий день після «порятунку» Збройними силами Брешії, Кассад уже носив неоднозначне прізвисько Різника Південної Брешії. Подейкували, що навіть його власні солдати боялися полковника.

А Кассаду все снилася вона. У снах, що були більше (і менше), ніж просто сни.

Останньої ночі під час Битви за Гору Каміння, у лабіринті темних тунелів, де Кассад зі своїми загонами мисливців, озброєних звуковою зброєю та газом Т-5, якими вони викурювали спецпризначенців супротивника, наче зайців із нірок, полковник заснув серед вогню та криків і відчув доторк її довгих пальців на щоці та м'який притиск персів на своєму тілі.

Коли наступного ранку після завданого на його запит удару вони вступили у Новий Відень і його солдати крокували в місто гладенькою, наче скло, двадцятиметровою просікою, випаленою орбітальним ланцетом, Кассад, жодного разу не кліпнувши очима, зиркнув на ряди людських голів, рівненько викладених на тротуарі так, нібито вони своїм обвинувальним поглядом вітали рятівників із ЗСГ, і повернувся до своєї командирської «емтешки», позамикав усі люки і, скрутившись калачиком в іонізованому повітрі теплої темряви, що пропахла гумою та гарячою пластмасою, раптом поверх теревенів командного пункту та шелесту кодів своїх імплантів розчув її шепіт.

Уночі перед відступом Вигнанців Кассад пішов із наради на командному кораблі «Бразилія», телепортнувся до свого штабу в Неминущому на півночі Гайнської долини і гайнув автомобілем на високу точку спостерігати за останнім бомбардуванням. Найближчого із тактичних ядерних ударів було завдано на відстані сорока п'яти кілометрів. Плазмові бомби цвіли помаранчевою та кривавою барвами квітів, що їх нібито хтось висадив на землі у бездоганних грядках. Кассад нарахував понад дві сотні зелених світлових стовпів, що танцювали перед його очима, коли орбітальні ланцети шматували розлоге нагір'я пекельними батогами. Вона прийшла ще перед сном — коли він сидів на захисному бортику «емтешки» і чекав, поки з-перед очей, а саме з обпаленої сітківки, остаточно розвіється бліде мерехтіння мошви. Зодягнута в голубувату сукню, дівчина легко ступала вгору по схилу, що заріс тепер уже мертвим тернокорінням. Легіт зазирав під поділ її плаття з легкої тканини. Її обличчя та руки здавалися блідими, майже прозорими. Вона гукнула його на ім'я (він майже почув ці слова), долиною попід ним прокотилася друга хвиля бомбардувань, і світ потонув у реві та полум'ї.

Як це зазвичай стається у всесвіті, де, вочевидь, верховодить іронія, Федмана Кассада обминали будь-які ушкодження протягом усіх дев'яноста семи днів найжорстокіших боїв, що їх знала Гегемонія, а поранило його на другий день після відступу Вигнанців і втечі їхнього рою. Він саме давав лаконічне інтерв'ю у Громадському центрі Бакмінстера, одній із трьох уцілілих споруд в місті, і відповідав на тупі запитання новинарів з Усемережжя, коли п'ятнадцятьма поверхами вище спрацювала міна-пастка завбільшки з мікровимикач. Кассада з обома його ад'ютантами жбурнуло на вентиляційну решітку і викинуло на вулицю, а будинок за ними просто обвалився.

Санітарна авіація доправила полковника у штаб дивізії, і вже звідти його телепортували на корабель-стрибун, що перебував на орбіті другого супутника Брешії. Кассада поклали в реанімацію і під'єднали до повноцінної системи життєзабезпечення, а тим часом генералітет і найвище політичне керівництво Гегемонії вирішували, що з ним робити далі.

Завдяки телепорт-комунікаціям і висвітленню подій навколо Брешії наживо Федман Кассад тепер міг похвалитися скандальною славою. Мільярди людей, приголомшених безпрецедентними бузувірствами, що чинилися впродовж кампанії на Брешії, залюбки би віддали полковника під трибунал, щоб судити його за воєнні злочини. Директриса Ґледстон та багато хто ще вважали Кассада з іншим командуванням ЗСГ рятівниками.

Урешті-решт полковника перемістили на спіновий зореліт-шпиталь, який малим ходом вертався назад до Мережі. Оскільки більша частина фізичної реабілітації все одно відбувалася під час фуги, то транспортування тяжких поранених та пацієнтів у стані клінічної смерті на старих медичних кораблях мало сякий-такий сенс. Тож поки Кассад із рештою недужих доберуться до Всемережжя, вони вже будуть готові до стройової служби. І що важливіше, Кассад обросте щонайменш півторарічним часом-у-борг, упродовж якого, можливо, якось розв'яжуться всі ті суперечності навколо його імені.

Коли Кассад прокинувся, то побачив, що над ним схилилася темна жіноча постать. Якусь мить він був певен, що це вона, але потім збагнув, що це всього-на-всього військовий медик.

— Я помер? — прошепотів він.

— Були померли. А зараз на борту корабля «Меррік». Ми вас реанімували й оживляли кілька разів, але ви цього, напевне, не пам'ятаєте через похмільний синдром, спричинений фугою. Зараз ми готові розпочинати наступний етап фізіотерапії. Спробуєте пройтися?

Кассад підняв руку і затулив нею очі. Навіть дезорієнтований, він пригадав болісну терапію, довгі години, що він їх вилежував у ваннах із РНК-вірусами, та хірургічні операції. Більшість операцій.

— Що ми минаємо? — запитав він, і далі прикриваючи очі. — Я забув маршрут, яким ми вертаємося в Мережу.

Лікарка всміхнулася, так ніби він запитував це щоразу, як виходив із фуги. Здається, вона проказала:

— Гіперіон і Вертоград. Саме заходимо на орбіту...

Але раптом її голос потонув у шумі, що вістив кінець світу: засурмили мідні труби, заскреготів метал, заверещали фурії. Кассад скотився з койки, заплутавшись при падінні в матраці, бо сила тяжіння сягала тут лиш одної шостої від стандарту. Справжнісінький буревій кинув його через усю палубу, а потім і далі намагався поцілити в нього різними карафками, тацями, постільною білизною, книжками, тілами, металевим інструментом та силою-силенною інших речей. Чоловіки та жінки вищали, і їхні голоси збивалися на фальцет, коли повітря зі свистом витікало з палати. Кассад відчув, як матрац ударився об стіну, він визирнув крізь стиснуті кулаки.

За метр від нього, крізь пролом, що утворився в переділці, несамовито дригаючи лапами, намагався пролізти якийсь павук завбільшки з футбольний м'яч. Здавалося, ці позбавлені суглобів лапи чимдуж гамселили по паперу та іншому сміттю, яке вирувало навколо істоти. Павук крутнувся, і Кассад уторопав, що це голова лікарки, яку їй відірвало з першим же вибухом. Її довгі коси звивалися та лізли в обличчя полковнику. Потім пролом розширився до розмірів кулака, і голова зникла в ньому.

Кассадові пощастило виборсатися саме тоді, коли витяжна стріла корабля покинула обертатись навколо його корпуса, і саме поняття «гори» зникло. Тепер єдиними силами, які зберігали свою силу, був ураганний вітер, що й зараз намагався здути весь уміст палати до тріщин у переділці, та крен і обертання корабля, від якого жахливо нудило. Кассад спробував поплисти проти течії та мотлоху, який вона несла із собою, намагаючись дістатися виходу у коридор витяжної стріли. Спочатку він хапався за все підряд, а останні п'ять метрів долав, просто метеляючи ногами. Йому по лобі загилив металевий піднос, а чийсь труп із закривавленими очима заледве не штурхнув його назад у палату. Двері герметичного люка марно бились об тіло десантника в скафандрі, який не давав їм замкнутися. Кассад влетів у шахту витяжної стріли і втягнув за собою небіжчика. Люк зачинився, але в коридорі повітря виявилося не набагато більше, ніж у палаті. Десь тоншало вищання клаксона, аж поки повністю не зникло.