На Хеврон я потрапив уже наприкінці тривалої ворожнечі місцевих поселенців-євреїв із сенешайськими алуїтами[203], істотами не менш тендітними, ніж безводна екологія їхнього світу. Алуїти були емпатами, і їх убили наші страх і жадоба. Страх, жадоба і нездоланна прірва між ними та нами. Але моє серце перетворилося на камінь не через алуїтів, а через самих колоністів, яких я фактично прирік.

На Старій Землі існувало слово на позначення того, ким я став — манкурт. Попри те, що Хеврон — не моя рідна планета, його нинішні мешканці втекли сюди із тих самих причин, через які мої пращури підписали Заповіт Життя на староземному острові Мауї. Та я чекав... а поки чекав, то грав свою роль... «роль» в усіх значеннях слова.

Мені вірили. Вони стали довіряти моїм щирим розповідям про те, як чудово возз'єднатися з рештою людства в єдиній громаді... ввійти до Гегемонії. Тільки вони наполягли на тому, щоб лиш одне місто розкрило свої обійми туристам. Я всміхнувся і погодився. Тепер у Новому Єрусалимі шістдесят мільйонів мешканців, а перших євреїв колоністів, котрі заселяють власне материк — десять. І вони залежать від включеного до Мережі міста в усіх життєво важливих аспектах. Іще десять років. Ну, може, менше.

Я зламався майже одразу після відкриття Хеврона для Всемережжя. Я познайомився з алкоголем, його блаженною антитезою — флешбеком та віртуальною реальністю. Ґреша лишалася зі мною в лікарні, поки я повністю не протверезів. Дивовижно, але госпіталь на єврейській планеті належав католикам. Пам'ятаю, як уночі його коридорами шелестіли сутани.

Свій нервовий зрив я пережив дуже тихо і дуже далеко, так що кар'єрі він не зашкодив. На Брешію з дружиною та сином я вже прибув у якості повноцінного консула.

І яка ж делікатна в нас там була роль! Якими тонкими візантійськими лініями ми всі ходили! Десятками років, полковнику Кассад, збройні сили ТехноКорду дошкуляли роям Вигнанців, куди б ті не тікали. Аж ось зверхники в Сенаті і Консультаційна рада штучних інтелектів надумали випробувати міць Вигнанців безпосередньо на одній із заґумінкових планет. Свій вибір вони зупинили на Брешії. Згоден, от уже кілька десятиріч брешійці на свій лад здавалися нашими сурогатами: таке собі архаїчне потішне суспільство нео-прусського штибу, надмір мілітаризоване, зверхнє у своєму економічному гонорі, ксенофобське настільки, що залюбки пристали до кампанії з остаточного розв'язання «Загрози Вигнанців». Спочатку парочка переданих за програмою лендлізу факельників, якими вони могли дістатися до роїв. Плазмові озброєння. Ударні зонди із спеціально виведеними вірусами.

І лише внаслідок невеличкої хиби я все ще перебував на Брешії, коли об'явилися орди Вигнанців. Якихось пару місяців. Моє місце повинна була зайняти група військово-політичних аналітиків.

Та кому яка була різниця?! Своїх цілей Гегемонія досягла. Рішучість і потенціал швидкого розгортання її Збройних сил пройшли випробування, і при цьому не постраждали жодні її інтереси. Звісно ж, загинула Ґреша. Під час першого бомбардування. І Алон, мій десятирічний син. Він залишався біля мене... пережив саму війну... тільки щоб загинути від міни чи фугаса, що його якийсь армієць-ідіот заклав біля казарм із біженцями у Бакмінстері, столиці Брешії.

Коли він помер, мене не було поруч.

Після Брешії мене підвищили. Що значить, доручили надзвичайно складне і делікатне завдання, яким навряд чи коли-небудь міг похвалитися такий простий службовець як консул — вести прямі перемовини із самими Вигнанцями.

Спочатку я мав телепортуватися на Центр Тау Кита для тривалих співбесід із комітетом сенатора Ґледстон і безпосередньо з нею та ще кількома радниками від штучних інтелектів. План був дуже заплутаний. У двох словах, я мав спровокувати Вигнанців для нападу і ключовим моментом провокації повинна була стати планета Гіперіон.

Вигнанці за нею спостерігали від часів, що задовго передували Битві за Брешію. Наша розвідка припускала, що вони були одержимі Гробницями часу та Ктирем. Напад на зореліт-шпиталь Гегемонії, який зокрема перевозив полковника Кассада, був результатом прорахунку. Капітан їхнього корабля запанікував, коли побачив шпиталь, і прийняв його за військовий спін-зореліт. Куди гіршим із погляду Вигнанців став той факт, що цей же самий командир посадив свої катери біля Гробниць часу, чим викрив можливості Вигнанців контролювати хроноприпливи. Після децимації Ктирем десанту зі спецпризначенців капітан факельника повернувся до рою, де був скараний на горло.

Однак, за даними нашої розвідки, цей прорахунок все ж таки не став цілковитим провалом. Вигнанці одержали цінну інформацію про Ктиря, і їхня одержимість Гіперіоном тільки посилилася.

Ґледстон мені пояснила, як Гегемонія збиралася використати цю одержимість у своїх інтересах.

По суті, план полягав у тому, щоби спровокувати Вигнанців на повноцінний удар по Гегемонії. І в його епіцентрі мав опинитися саме Гіперіон. Мені дали зрозуміти, що битва, яка відбудеться внаслідок нападу, має більшу вагу для внутрішньої політики у Мережі, ніж реальний стосунок до власне Вигнанців. Впродовж століть елементи ТехноКорду протистояли приєднанню Гіперіона до Гегемонії. Ґледстон пояснила, що тепер такий підхід суперечить добробуту людства і силова анексія Гіперіона (під гаслом оборони самої Мережі) дозволить прогресивнішій коаліції штучних інтелектів взяти владу в самому ТехноКорді. Від такого перерозподілу владних повноважень Сенат і Мережа виграють у спосіб, який переді мною повністю розкривати не стали. Вигнанці як потенційне джерело загрози будуть знищені раз і назавжди. І розпочнеться нова ера процвітання Гегемонії.

Ґледстон пояснила, що я можу і не зголошуватися, адже завдання буде небезпечним і для моєї кар'єри, і для мого життя. Тим не менше я дав згоду.

Гегемонія надала мені в користування приватний зореліт. Я попросив тільки про одне: доставити мені на борт старожитній рояль марки «Стейнвей».

Кілька місяців тривала моя самотня подорож на гокінґовських швидкостях. Потім іще кілька місяців я мандрував у регіонах, де постійно мігрували рої Вигнанців. Із часом мій корабель засікли і захопили. Вони прийняли мене як кур'єра і знали, що я вивідувач. Вони дискутували про те, чи варто мене вбити, і відмовилися від цієї ідеї. Вони дискутували про те, чи варто зі мною вступати у перемовини, і поступово пристали на цю думку.

Я навіть не намагатимусь передати словами красу життя в Рої. Не описуватиму їхні сферичні міста з нульовою гравітацією, розплідники комет та енергетичні кущі, мікроорбітальні ліси та річки-мігранти, а ще десять тисяч кольорів та візерунків Тижня Рандеву. Досить буде того, якщо я скажу, що на мою думку, Вигнанці зробили те, чого людству не вдалося досягти за минуле тисячоліття — еволюціонувати. Поки ми продовжуємо своє існування в неоригінальних культурах, що є блідим відображенням життя на Старій Землі, Вигнанці вивчали нові виміри естетики, етики, наук про життя, мистецтва і всіх речей, що мусять зазнавати змін та рости задля віддзеркалення людської душі.

Ми їх звемо варварами, хоча самі легкодухо чіпляємося за свою Мережу, наче вестготи, які зачаїлися в румовищі зів'ялої слави Рима[204] і проголосили себе цивілізованими.

Минуло десять стандартних місяців. Я розповів їм свій найбільший секрет, а вони мені — свої. У максимально відомих мені деталях пояснив усю програму винищення, що для них підготували люди Ґледстон. Повідав, наскільки погано науковці Гегемонії розуміли аномалію Гробниць часу і як сильно боїться Гіперіона ТехноКорд. Розтлумачив, чому Гіперіон стане для них пасткою, якщо вони зважаться його окупувати, бо ж до системи прибудуть геть усі кораблі Збройних сил, аби розбити нападників. Я розказав усе, що знав, і тому вкотре чекав на смерть.