Оркестр покинув грати. Люди верещать і шукають на укриття. Навіщо? При колапсі телепорту, звісно, виділлється вузький пучок рентгенівського випромінювання, але його потужності не достатньо для того, щоби проникнути крізь щедру атмосферу Мауї-Заповітної. На небі новий розчерк плазми — то «Лос-Анджелес» намагається збільшити відрив од невеличкої чорної діри, що тут же випаровувалася. Здійнявся вітер, та розхвилювалося море. Сьогодні будуть незвичні припливи.
Я хочу сказати щось глобальне, але на думку нічогісінько не спадає. Крім того, натовп зараз не в гуморі для промов. А про себе тверджу, що поміж криків та вигуків можна розчути і радісні голоси.
Я ще раз проводжу комбінацію по пілотних нитках, і килим-літун набирає швидкість над бескидом і бере курс геть із гавані. Яструб Томаса, що ледачо ширяв на пообідніх термальних потоках, у паніці залопотів крилами, щойно я наблизився до нього.
— Нехай прилітають! — кричу я йому навздогін. — Нехай прилітають! Мені буде тридцять п'ять і я буду не сам. Нехай прилітають, якщо зважаться! — Я опускаю кулак і сміюся. Вітер розвіває мою чуприну й охолоджує піт на грудях та руках.
Остуджений, я озираюся навколо і скеровую килим до найвіддаленішого острова. Не можу дочекатися, як зустрінуся з усіма іншими. І навіть більше — не можу дочекатися, як нарешті розкажу Морському народу, що Акулі настав час відвідати моря Мауї-Заповітної.
А вже згодом, коли ми виграємо всі битви і цей світ належатиме їм, я розкажу їм про неї. Я співатиму про Сірі.
І досі спадали каскади світла віддаленої космічної битви. Окрім шелестіння вітру, що ковзав укосом Твердині, надворі не чулося ані звуку. Товариство згуртувалося навколо антикварного комлогу, похилившись до нього ніби в очікуванні на продовження історії.
А її не було. Консул дістав мікродиск і поклав його до кишені.
Сол Вайнтрауб потер спинку сплячому немовляті та поцікавився в оповідача:
— Ну, ви навряд чи сам Мерін Аспік, правда?
— Ні, — похитав головою Консул. — Мерій Аспік загинув під час Повстання. Повстання Сірі.
— А звідки у вас цей запис? — спитав отець Гойт. Крізь його машкару болю всі розуміли, що історія його зворушила. — Він просто неймовірний...
— Він мені його сам передав, — відповів Консул. — За кілька тижнів до того, як накласти головою під час битви за Архіпелаг. — Чоловік обвів поглядом на спантеличені обличчя: — Я їхній онук. Сірі та Меріна. Мій батько (Донел, про якого розповідав Аспік...) став першим Радником місцевого самоврядування, коли Мауї-Заповітну прийняли до Протекторату. Згодом його обрали Сенатором, і він прослужив на цій посаді до самої смерті. Того дня на пагорбі коло могили Сірі мені було дев'ять років. У дванадцять — віці, коли інших уже приймали до збройних лав повстанців — я зустрівся вночі з Аспіком на нашому острові. Він відвів мене вбік і заборонив вступати до їхнього загону.
— А ви пішли би на війну? — запитала Брон Ламія.
— О, так. І загинув би. Як третина чоловічого населення планети, п'ята частина наших жінок. Як усі дельфіни та чимало самих островів, хоча Гегемонія і намагалася зберегти їх якомога більше неушкодженими.
— Дуже зворушливий документ, — проказав Сол Вайнтрауб. — Але чому ви опинилися тут? Навіщо це паломництво до Ктиря?
— Я ще не закінчив, — пояснив Консул. — Слухайте.
Мій батько виявився настільки ж слабким, наскільки сильною була бабуся. Гегемонія не чекала одинадцять місцевих років, щоби повернутися, і факельники її Збройних сил опинилися на орбіті планети менш ніж за п'ять літ. Батько спостерігав за тим, як вони вмить розкидали склепані нашвидкуруч кораблі повстанців. Він і надалі відстоював Гегемонію, навіть коли вони обложили нашу планету. Пам'ятаю, у п'ятнадцять років я разом із родиною з верхньої платформи родового острова дивилися на те, як удалині палала дюжина інших островів, а екранольоти Гегемонії освітлювали море своїми глибинними бомбами. Уранці хвилі прибою аж посіріли від трупів дельфінів.
Моя старша сестра Ліра пішла воювати разом із повстанцями у безрадісні дні після Битви за Архіпелаг. Є свідки, що бачили її смерть на власні очі. Тіла ми так і не знайшли. І батько більше ніколи не згадував її імені.
Впродовж трьох років після припинення вогню та входження до складу Протекторату ми, первісні колоністи, стали меншиною у рідному світі. Острови приборкали та спродали туристам саме так, як Мерін пророкував Сірі. У Висадці тепер мешкало одинадцять мільйонів осіб, і багатоквартирні будинки разом із хмаросягами та електромагнітними містами тяглися вздовж узбереж цілого острова. Гавані Пристані відвели роль тубільного базару, на якому нащадки Перших Сімей торгували сувенірними брязкальцями по завищених цінах.
Якийсь час після обрання батька першим сенатором ми жили на Центрі Тау Кита, а тому школу я вже закінчував там. Я був слухняним сином, котрий нахвалював принади життя в Мережі, вивчав славетну історію Гегемонії Людини та готувався до кар'єри у дипломатичному корпусі.
І весь цей час я чекав.
На короткий період часу після випуску я повернувся на Мауї-Заповітну, де попрацював у кабінетах Центрального адміністративного острова. Частину моїх обов'язків становили відвідини сотень бурових платформ на мілководді, звіти про швидкий ріст підводної інфраструктури та підтримання контактів з представниками імпортних корпорацій із ЦТК та Сьомої Дракона. Робота мені не подобалася. Проте я був старанним співробітником. І ще посміхався. І я чекав.
Я закохався, відтак пошлюбувався із однією дівчиною родом із Перших Сімей по лінії двоюрідного брата Сірі — Бертола, — після того як склав випускні іспити у дипломатичному корпусі із рідкісною Першою відзнакою. Я попросив призначення за межами Мережі.
Так розпочалася наша особиста Діаспора — моя і Треті. Я був ефективний. Я був природженим дипломатом. Уже за п'ять років я обіймав посаду заступника консула, а ще за три — консула. У заґумінкових світах це був максимально можливий кар'єрний ріст.
Так я вирішив. Я працював на Гегемонію. І я чекав.
Спочатку моя роль полягала в тому, щоби додати воістину Мережевої вигадливості тим діям, які колоністам вдавалися на славу — нищити справді аборигенне життя. Це абсолютно невипадково, що за шість століть міжзоряної експансії Гегемонія не зустріла жодного виду, який би вважався розумним за шкалою Дрейка-Тьюрінґа-Ченя[202]. На Старій Землі здавна діяло правило: якщо будь-який біологічний вид включає людину до свого меню у харчовому ланцюзі, то невдовзі він уже одержував статус вимерлого. При розширенні Мережі будь-який біологічний вид, що міг скласти серйозну конкуренцію інтелекту людини, одержував статус вимерлого ще до відкриття першого телепорту у власній планетарній системі.
На Вирі ми переслідували невловимих цеплінів у їхніх хмарних вежах. Хай би вони і не були ані людиноподібними, ані розумними за стандартами ТехноКорду, та наскільки ж вони здавалися прекрасними! І коли цепліни гинули, граючи брижами всіх відтінків райдуги, так і не передавши свої багатобарвні послання своїм зграянам, їхня предсмертна агонія не піддавалася жодному опису словами. Їхню фоторецептивну шкуру ми продавали корпораціям із Мережі, м'ясо — планетам типу Небесної Брами, а кістки перемелювали на порошок, який називали афродизіаком і торгували імпотентам та забобонним людям у двох десятках інших світів.
На Вертограді я виступав дорадником інженерів аркології, які осушили Великі Мочарі, поклавши кінець короткому пануванню болотних кентаврів, що там раніше заправляли, а значить, і загрожували прогресу Гегемонії. Врешті-решт кентаври спробували мігрувати, але Північні Гони виявилися надто сухими, тож коли я туди потрапив через кілька десятків років, коли Вертоград уже був частиною Мережі, то тільки у найвіддаленіших Гонах іще зустрічав їхні муміфіковані рештки, які були розкидані навсібіч, ніби лушпиння екзотичних рослин із якоїсь барвистішої епохи.
