— Ти спускаєшся на планету, — повідомив мені він. Я нічого не розумів. — За минулі одинадцять років у цих селюків прямо народилася драна легенда про те, як ви тут з Ошо наколобродили. В їхній культурі ваше нетривале вовтузіння в сіні з тією аборигенкою обросло міфами.

— Із Сірі, — поправив його я.

— Збирай манатки, — правив далі Сінгх. — Усі три тижні сидітимеш на планеті. Посол вважає, що Гегемонії від тебе на землі зараз користі більше, ніж на орбіті. Що ж, побачимо.

Світ чекав. Натовп вітав. Сірі махала. Із гавані ми вийшли під вітрилами на жовтому катамарані і рушили на південний південний схід у напрямку Архіпелагу та її родинного острова.

— Привіт, Меріне, — у мороку гробниці ширяє образ Сірі. Голограма не бездоганна — її краї розмиті. Але це Сірі. Така, якою я її бачив востаннє: волосся просто обчикрижене (про стрижку радше не йдеться), високо піднята голова, на обличчі залягли глибокі тіні. — Привіт, Меріне, кохання моє.

— Привіт, Сірі, — відповідаю я. Двері могили зачинені.

— Пробач, що не можу розділити з тобою радість Сьомого Возз'єднання. Я на нього чекала. — Сірі бере паузу і дивиться на свої руки. Образ ледве тремтить, коли проз нього пролітають порошинки. — Я ретельно обдумувала, що тобі казати в цей момент, — править вона далі. — Як це казати. Чим аргументувати. Чим настановляти. І тим не менше розумію марнотність слів. Вони вже або всі прозвучали і були почуті тобою, або говорити взагалі немає про що і найліпше цій годині пасуватиме тиша.

Із віком голос Сірі тільки покрасивішав. Повнозвучний та спокійний, такий може бути лише в людини, яка спізнала біль. Сірі поворушила руками, і вони зникли за кадром проекції.

— Меріне, кохання моє, якими ж чудними були дні наших побачень та розлук. Наскільки ж прекрасна абсурдність того міфу, що нас зв'язав. Мої дні — лиш удари серця для тебе. І я ненавиділа тебе за це. Ти був дзеркалом, що не могло брехати. Бачив би ти своє обличчя перед початком кожного Возз'єднання! Найменше, чим би ти міг в такі моменти займатися, — це приховати свій шок... принаймні ти міг би спробувати і зробити це заради мене.

Та крізь твою незграбну наївність завжди прозирало... що?., щось, Меріне. Щось, що виводить твій незрілий, твій бездумний егоїзм, маску якого тобі так вдало щастить носити, на чисту воду. Можливо, турбота. Щонайменше, повага до турботи.

Меріне, в цьому щоденнику сотні записів... боюся, тисячі... я його вела з тринадцяти років. Коли ти його дивитимешся, їх усі буде стерто, крім тих, що йдуть далі. Adieu, кохання моє. Adieu[199].

Я вимикаю комлог і хвилину сиджу в тиші. За товстими стінами гробниці звуки натовпу зовні майже не чутно. Переводжу подих і натискаю кнопку «пуск».

З'являється Сірі. Їй далеко за сорок. Я одразу впізнаю місце та час, де вона це записувала. Пам'ятаю той плащ, кулон із каменя-вугревика, і неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під шпильки і тепер торкається щоки. Я пам'ятаю про той день усе. То була остання доба нашого Третього возз'єднання, і ми з друзями відпочивали на узвишшях Південного Терну. Донелові було десять, і ми намагалися вмовити його з'їхати разом із нами на сніжник[200]. А він плакав. Сірі відвернулася від нас іще до того, як сів екраноліт. Коли з нього вискочила Магрітт, ми з обличчя Сірі й без того вже розуміли, що щось сталося.

Те саме обличчя зараз дивиться на мене. Розгублено вона поправляє свавільне пасмо. Очі червоні, але голосом вона володіє. «Меріне, сьогодні вони вбили нашого сина. Алонові було двадцять один, і його вбили. Ти сьогодні був таким спантеличеним, Меріне. „Як же могла статися така помилка?“ — повторював ти собі. Насправді, ти не знав нашого сина, та я бачила вираз утрати в твоїх очах, коли нам повідомили. Меріне, це не був нещасливий випадок. Якщо більше нічого не збережеться, жодного запису, якщо ти так і не зрозумієш, чому я дозволила сентиментальному міфу правити моїм народом, то нехай це знають усі: Алон загинув не випадково. Коли прибула поліція Ради, він був із Сепаратистами. Він міг утекти. Ми вдвох приготували з ним алібі. Його історії поліція повірила би. Але він вирішив лишитися.

Сьогодні, Меріне, тебе приголомшили слова, що я їх сказала перед натовпом... збіговиськом... біля посольства. Тож знай і ти, матросе — коли я сказала: „Не час виявляти гнів і ненависть“, — я саме це й мала на увазі. Не більше й не менше. Сьогодні — не час. Але наш день настане. Однозначно настане. Заповіт не приймався так легко в ті фінальні дні, Меріне. Не приймається він легко і зараз. Усі, хто позабуває, здивуються, коли настане наш день. І він настане обов'язково».

Один образ змінюється іншим, і в щербину між ними потрапляє обличчя двадцятишестирічної Сірі, яке накладене на фотографію старої жінки. «Меріне, я вагітна. Я така рада. Тебе немає п'ять тижнів, а я вже сумую за тобою. Попереду десять років твоєї відсутності. І крім того, Меріне, чому ти не запропонував мені полетіти разом із тобою? Може, я ще нікуди б і не зібралася, але я страшенно зраділа би, якби ти просто запросив. Та я вагітна, Меріне. Лікарі, кажуть, хлопчик. Я розповім йому про тебе геть усе, моє кохання. Можливо, колись ви з ним плаватимете в Архіпелаг і слухатимете пісні Морського народу, як робили це ми всі останні тижні. Можливо, тоді ти вже їх розумітимеш. Меріне, я сумую за тобою. Будь ласка, поквапся».

Голографічний образ замерехтів і смикнувся. У шістнадцятирічної дівчини розпашіле обличчя. Довге волосся каскадами спадає на голі плечі та білий пеньюар. Говорить похапцем, по щоках котяться сльози. «Матросе Меріне Аспіку, мені дуже шкода твого друга, чесно, але ти навіть не попрощався. Я набудувала таких планів про те, як ти нам допоможеш... як ми з тобою... а ти навіть не попрощався. Мені байдуже, що з тобою буде. Сподіваюся, ти повернешся до своїх смердючих, переповнених вуликів Гегемонії і згниєш там. Чхати мені, зрозумів? Насправді, Меріне Аспіку, я би не схотіла тебе бачити, навіть якби мені заплатили. Прощавай».

Вона повертається спиною, перш ніж гасне проекція. У могилі темно, але аудіо ще якусь мить триває. Тихе хіхікання, і голос Сірі — не знаю, якого віку — лунає востаннє: «Adieu, Меріне. Adieu».

«Adieu», — кажу я і натискаю пальцем на кнопку стоп.

Натовп розступається, коли я, кліпаючи очима, виходжу із могили. Я не вмію розраховувати час, і тому посмішка на моєму обличчі розпалює сердите шепотіння. Навіть тут на пагорбі чути, як із гучномовців лунають офіційні промови: «...Початок нової ери співпраці», — багатим тембром бринить голос Посла.

Я ставлю коробку на траву і дістаю килима-літуна. Юрба підходить ближче подивитися, що ж я там розгортаю. Візерунок уже вилиняв, але пілотні нитки виблискують свіжістю міді. Я вмощуюся посередині і ставлю важку коробку позаду себе.

«...І прибуватимуть іще більше, аж поки не зникнуть перепони відстані та часу».

Натовп робить крок назад, коли я проводжу пальцями у необхідній послідовності для того, щоби злетіти, і килим здіймається у повітрі на чотири метри. Тепер я добре бачу, що знаходиться за дахом гробниці. Острови повертаються назад, аби знов утворити Екваторіальний архіпелаг. Я їх бачу. Я бачу сотні островів, що їх із голодних південних акваторій жене лагідний вітер.

«...Отже, із превеликим задоволенням я замикаю цей ланцюг і запрошую вас, колоніє Мауї-Заповітна, до спільноти Гегемонії Людини».

Тонка лінія церемоніального лазера-комунікатора спалахує в напрямку зеніту. Лунають оплески, й оркестр починає грати. Я мружуся в небо саме вчасно, а тому бачу, як народжується нова зоря. Частина мене до мікросекунди знала, що тільки-но відбулося.

Кілька мікросекунд телепорт функціонував. На кілька мікросекунд і справді зникли перепони відстані та часу. А потім значні припливні сили штучної сингулярності привели в дію термітний заряд, який я закріпив на зовнішньому корпусі захисної сфери. Крихітний вибух неможливо було помітити, але за якусь секунду все більший радіус Шварцшильда вже глитав тридцять шість тисяч тонн тендітного додекаедра[201] і хутко ширився, заковтнувши кілька тисяч кілометрів навколишнього простору. І от саме це вже можна було побачити — а точніше, осліпнути, — коли мініатюрна наднова зайнялася білим огнем у полуденній блакиті неба.