— Гегемонія надішле Збройні сили, які дадуть Сепаратистам конкретної прочуханки.

— А якщо вони нападуть на сам телепорт?.. Знищать його ще недобудованим?

— Неможливо.

— Так. Знаю. Але все ж таки.

— Тоді за дев'ять місяців «Лос-Анджелес» повернеться разом із військами Гегемонії, які перейдуть до стадії прочуханки для Сепаратистів... чи будь-кого іншого на Мауї-Заповітній, хто надумає заступити їм шлях.

— Дев'ять місяців польоту, — сказала Сірі. — Одинадцять наших років.

— Хоч круть, хоч верть, але повернення неминуче, — промовив я. — Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — погодилася Сірі, та ми не говорили. Я слухав порипування і зітхання корабля, а вона пригорнулася до мене. Її голова лежала на моїм плечі, і вона так глибоко дихала, що мені здалося, наче Сірі заснула. Та я і сам практично задрімав, коли раптом її тепла рука сковзнула вгору по моїй нозі і взяла мене в жменю. Я подивувався, поворушився і здерев'янів. На питання, що я не подужав поставити, Сірі навпошепки відповіла:

— Ні, Меріне, для цього ніхто і ніколи не буває надто старим. Принаймні для того, аби прагнути близькості і тепла. Вирішуй сам, кохання моє. Мене вдовольнить будь-який варіант.

І я вирішив. Удосвіта ми поснули.

Гробниця порожня.

«Донеле, зайди сюди!»

Той похапцем прибігає, оточений у пустотілому просторі шарудінням своєї мантії. Гробниця порожня. Тут немає камери гібернації (та я й не очікував її побачити замість домовини), але так само не стоїть ані труни, ані саркофага. Яскрава лампа освітлює білий інтер'єр.

— Донеле, що це в біса таке? Я гадав, тут покоїться Сірі.

— Так і є, батьку.

— То де ж її поклали? На Бога, невже під плитами?

Донел протирає чоло. Я раптом згадую, що все ж таки питаю про його матір. А також те, що він майже два роки звикає із думкою, що її вже немає.

— Тобі ніхто не сказав? — питає він.

— Що сказав? — гнів і спантеличення зараз хлинуть через край. — Мене пригнали сюди з космопорту, заявивши, що могилу Сірі я маю відвідати ще до відкриття телепорту. Що?

— По своїй смерті мама заповідала кремацію. Її тлін розвіяли над Великим південним морем із найвищої платформи родинного острова.

— Тоді навіщо цей... склеп? — я уважно добираю слів. Донел чутливий.

Він знову протирає чоло і зиркає на двері. Натовп нас не бачить, але ми дуже відстаємо від графіка. Інші члени Ради вже квапляться вниз по схилу пагорба, щоби зайняти свої місця на трибуні поруч із іншими високоповажними особами. Моя некваплива скорбота сьогодні гірша від провалів у хронометражі — вона перетворилася на погану виставу.

— Мама залишила інструкції. Їх виконали. — Він торкнувся панелі всередині могили на стіні, і за нею відкривається невеличка ніша з металевою коробкою. На ній моє ім'я.

— Що це?

Донел хитає головою:

— Особисті речі, які вона тобі передала. Подробиці були відомі тільки Магрітт, а вона загинула минулої зими, так нікому про них і не переповівши.

— Гаразд, — кажу я. — Дякую. Зараз буду.

Донел зиркає на свій хронометр:

— Церемонія розпочинається за вісім хвилин. За двадцять — стартує телепорт.

— Знаю. — Насправді, я не знаю. Якась частина мене абсолютно точно в курсі, скільки ще залишається часу. — Скоро буду.

Донел, повагавшись, іде геть. Доторком руки я замикаю за ним двері на сенсорний замок. Металева коробка навдивовижу замашна. Я кладу її на кам'яну підлогу і схиляюся над нею. Коробка відкривається з допомогою дрібнішого сенсорного замка. Її покришка з'їжджає, і я зазираю у контейнер.

— А бодай мене, — тихо промовляю я. Не знаю, що я уявляв собі там знайти (якісь артефакти, ностальгійні сувеніри наших ста трьох днів, проведених разом), може, засушену квіточку якогось забутого підношення або валторнову мушлю, яку ми виловили біля Февароне... Але як таких сувенірів у коробці не було.

Натомість в ній лежав маленький ручний лазер Штайнер-Джинна, один із найпотужніших видів стрілецької зброї всіх часів. Акумулятор живиться від маленького термоядерного елемента, який Сірі, найпевніше, дістала зі своєї міні-субмарини. Від нього ж живиться і стародавній комлог — антикварний твердотільний причандал із рідкокристалічним монідиском. Індикатор заряду світиться зеленим вогником.

У коробці лежать іще два предмети. Один із них — медальйон-перекладач, яким ми користувалися так давно. А от останній мене буквально змусив роззявити з подиву рот.

— Ах ти ж маленька мерзотнице! — видихнув я. Усе стало на свої місця. І я не можу стримати посмішки. — Маленька зрадлива мерзотнице...

Охайно згорнутий, із правильно під'єднаним живленням, в ній чекав на мене килим-літун Майкла Ошо, придбаний ним на карвнельському ринку за тридцять марок. Я облишаю поки що килим, від'єдную комлог і дістаю його із коробки. Вмостившись по-турецьки на холодних каменях, я клацаю кнопками монідиска. Світло в склепі тьмянішає, і раптом переді мною вже стоїть Сірі.

Коли загинув Майк, мене з корабля не зсадили. Могли, але не зсадили. Не віддали на поталу містечкового правосуддя Мауї-Заповітної. Могли, але зробили інший вибір. Два дні я просидів під наглядом Служби безпеки, відповідаючи на їхні запитання, а одного разу — навіть на запитання шкіпера Сінгха. Мені дозволили повернутись до виконання своїх обов'язків. І чотири місяці впродовж довгого стрибка назад я мордувався убивством Майка. Я знав, що по-своєму, якимись незграбними діями посприяв цьому душогубству. Із цими думками я одбував свої зміни, у холоднім поту снив свої кошмари та міркував, чи спишуть мене на велику землю в Мережі. Мене могли просвітити, але зробили інший вибір.

Не списали. Дозволили піти у нормальну відпустку в Мережі, але заборонили відпочинок на поверхні планети в системі Мауї-Заповітної. А ще я заробив догану із занесенням в особову справу і тимчасове пониження. От вам і вся ціна Майковому життю — догана і пониження.

З усім екіпажем я пішов у тритижневу відпустку, та на відміну від решти я не планував повертатися. Я телепортнувся на Есперанс і припустився класичної помилки матроса, який відвідує рідних. Двох днів у переповненій багатоповерхівці-«картоплині» мені вистачило по зав'язку, і я перебрався на Луз, де з головою і задоволенням поринув у триденне блядування на Рю-де-Ша[197]. Коли ж похмурий настрій узяв гору, я стрибнув на Фудзі і ставка за ставкою проциндрив свої запаси марок на тамтешніх кривавих боях самураїв.

Урешті-решт я незчувся, як телепортом потрапив на Домашню станцію та сів на катер, що за два дні доставив мене на рівнину Еллада. Раніше я ніколи не був ні в Домашній системі, ні на Марсі, але й повертатися туди не збираюся. Однак десять днів, проведені там, на самоті в подорожах курними, нехорошими коридорами Монастиря, увінчалися поверненням на корабель. Поверненням до Сірі.

Час від часу в самому м'якому скафандрі та кисневій масці я виходив із червонокам'яного мегалітичного лабіринту, ставав на одному з незліченних тисяч кам'яних балконів і не міг відірвати погляду від блідої сірої зірки, що колись була Старою Землею. Інколи в такі моменти я починав думати про хоробрих і дурних ідеалістів, котрі летіли в невідому чорноту на своїх повільних і ненадійних кораблях, навантажених ембріонами та ідеологіями, зате рівною мірою убезпечених вірою та турботою. Та переважно я намагався не думати взагалі. Переважно я просто стовбичив у фіолетовій ночі і дозволяв Сірі прийти до мене. Там, у надрах Гори Наставника, де бездоганне саторі так і не опановувало куди достойніших пілігримів[198], мені вдалося його досягти завдяки спогадам про тіло неповнолітньої дівчини-дівчиська, що колись лежало поруч зі мною, а місячне проміння зривалося на нас із крил яструба Томаса, який ширяв угорі.

І коли «Лос-Анджелес» квантувався у зворотному напрямку, я піднявся на його борт разом із нею, а за чотири місяці був готовий відпрацювати свою будівну зміну, під'єднатися до своїх звичних стимсимів та проспати всю відпустку. Та до мене прийшов Сінгх.