— Боюся, що так. Якби не було іншого рятунку.

— Саме в цьому й відмінність між нами. Це означає, що назад ви не повернете.

— Ваша правда. Я розумію притчу з човном. Не чекатиму, поки він піде на дно. Я намагатимуся рятувати цю цивілізацію всіма силами, які в мене є.

— А в крайньому разі — навіть геноцидом?

— Так.

— Отже, ми повернулися до вихідної позиції. Мені пощастило трохи відтермінувати цю крайність. Більше нічого. Так я кажу?

— Так.

— Ви готові рятувати життя одних, позбавляючи його інших?

— Адже в цьому й полягає сенс вашої притчі, отче Араґо. Я обираю менше зло.

— Стаючи убивцею?

— Не відкидаю цього визначення. Можливо, я нікого не врятую. Занапащу і нас, і їх. Але я не вмию рук од цієї справи. Якщо ми загинемо, «Евридіка» одержить відповідне повідомлення. Про стан справи і про те, що я відмовивсь од повернення назад.

— У моїй есхатології малого зла нема, — сказав Араґо. — Разом з кожною убитою істотою гине цілий світ. Тому арифметика робить етику невимірною. Невідворотне зло — невимірне, — він підвівся. — Не забиратиму у вас більше часу. Мабуть, ви хочете продовжити розмову з людьми, яку я перервав?

— Ні. Хочу побути на самоті.

Перегородки, що звичайно розділяли обидва цехи в кормовій частині «Гермеса», було знято, їхні сталеві стіни увійшли в центральну частину корабля, і тільки широкі темні ложа хитних підшипників свідчили, де досі вони були. Величезний інтер’єр нагадував тепер покинутий ангар. Поверхів за двадцять над ложами втягнених перегородок, недалеко від випуклої стелі, ніби дві білі мушки, котрі сіли на лонжероні, який вів упоперек від правого борта до бакборта, висіли пілоти, Гаррах і Темпе, — на зачепах своїх пасів, щоб якимсь сильнішим повівом їх не здуло в невагомості. Через те не можна було з певністю сказати, що вони дивляться вниз, хоч їм так і здавалось. У безлюдному гігантському нутрі корабля тривала розмірена, швидка, невпинна праця. Виблискуючи емаллю, жовті, голубі, чорні автомати, поперемінно переводячи чіпкі важелі вбік і вперед, синхронно, ніби ряди гімнастів, сягали позад себе, до інших, які подавали їм у щипцях монтажні деталі. Вони монтували солазер.

Це була ґратчасто-ажурна конструкція завбільшки з міноносець. Налівготовий каркас скидався на складений, спірально вигнутий парасоль велета, замість тканини обтягнений сегментами дзеркальних лусок, що находили одна на одну. Завдяки цьому він асоціювався також з допотопною рибиною чи з якоюсь вимерлою морською рептилією, кістяк якої становлять машини замість палеонтологів. У віддаленій од пілотів передній частині, там, де тулуб гіганта мав би мати голову, іскрилися тисячі цівок синявого диму — на кільцях якоря спалахувало лазерне зварювання.

Солазер, запроектований як фотономет, що працює на сонячній енергії, було перетворено на дзеркальце для пускання світляних зайчиків. Щоправда, тераджоулевих.

Його концепція народилася з побоювання фізиків, що повторне застосування сидеральної технології з вельми своєрідними ефектами, не лише гравітаційними, дасть планеті небажані рекомендації: наведе її майстрів зброї на слід, що наближає до проміжку Голенбаха. Через те, замість удатися до джерел цього проміжку, вирішили застосувати техніку, вже трохи застарілу, — радіаційні трансформатори. Зависнувши перед сонячним диском, солазер повинен був розгорнутися віялом, оберненими до Сонця рецепторами вбирати його хаотичне, вседіапазонне випромінювання і стискувати в монохроматичний таран. Майже половина вбираної енергії служила солазерові для охолодження, без якого він моментально випарувався би від сонячного палу. Але ефективної потужності вистачило на те, щоби стовп зв’язного світла діаметром двісті метрів на виході випромінювача й неминучим потроєним розсіюванням біля орбіти Квінти міг краяти її оболонку, наче нагрітий ніж — масло. Під цим далекосяжним вогняним вістрям десятикілометрова товща океанічних вод розверзлася б аж до дна. Тиск окропу, що з усіх боків ринув би у безодню, не завдав би світловому мечу жодної шкоди. Крізь клубок кипучого океану, порівняно з якими гриб термоядерного вибуху — ніщо, солазер міг протнути підокеанічну плиту, літосферу й проникнути вглиб Квінти на чверть її радіуса. Такої катастрофи ніхто не планував. Солазер повинен був легко торкнутися льодового кільця і термосфери планети. Оскільки відмовилися й від цього, то виявилося, що переробити світлову батарею на сигналізатор зовсім неважко. Ель Салям і Накамура хотіли коштом найменшої перебудови розв’язати два завдання зразу. Треба було дійти до всіх можливих адресатів одночасно та якнайефективніше. Такий контакт, хоч і односторонній, ураховував ту очевидну передумову, що планету населяють істоти, обдаровані зором, а також достатнім інтелектом, аби зрозуміти зміст послання.

Перша умова не залежала від відправників. Вони не змогли б обдарувати очима істот, якби ті їх не мали. Друга умова потребувала неабиякої винахідливості, головним чином тому, що влада Квінти, мабуть, не хотіла безпосереднього контакту космічних пришельців з населенням. Через те сигналізація мала впасти світляним дощем на всі континенти планети, пробиваючи густу запону її хмар. При цьому суцільна хмарність була корисна, оскільки світляних голок, що прошивали її, ніхто, хто мав хоч крихту розуму, не сприйняв би за сонячне проміння.

Найважчим видавалася форма послання. Навчати абетки, посилати як паролі числа, універсальні сталі фізичні матерії було б нонсенсом. Солазер стояв у цеху корми, готовий до старту, однак у дорогу не вирушав. Фізики, інформатики, екзобіологи зайшли в глухий кут. У них було все, крім програми. Самоз’ясувальних кодів не існувало. Йшлося про барви веселки: похмурі кольори фіолетових відтінків, центральна смуга — ясніша, зелень — це рослини, буйне життя, червінь поєднується з агресією — певна річ, тільки в людей. А коду у вигляді низки сигнальних одиниць, котрі щось означають, зі смуг спектра не складеш. Тоді другий пілот запропонував свій варіант. Мовляв, треба розповісти квінтянам казку. Обернути вкрите хмарами небо на екран. Висвітлити на ньому серію картин. Над кожним континентом. Як згодом пожартував присутній при цьому Араґо, obstupuerunt omnes[115]. Спеціалісти й справді остовпіли.

— А технічно це можливо? — запитав Темпе.

— Технічно — так. Але що це дасть? Вистава на небі? Чого?

— Казка, — повторив пілот.

— Ідіотизм, — розсердився Кірстінґ, який двадцять років присвятив вивченню космолінгвістики. — Може, малюнками ти й справді зміг би показати щось пігмеям або австралійським чи індіанським тубільцям. Усі людські раси і культури мають спільні риси. А на Квінті людей нема.

— Пусте. Там існує технічна цивілізація, і вони вже воюють у космосі. Це означає, що раніше у них була цивілізація палеоліту. Вони вже навіть тоді воювали. Й епохи льодовиків теж були на цій планеті. Коли ще не споруджували ні будинків, ні вігвамів, а жили, мабуть, у печерах. На стінах малювали знаки плодючості й звірів, на яких полювали, щоби це принесло їм ловецьке щастя. Це було чаклунство. Або казки. Але про те, що це казки, вони довідалися від ерудованих мужів через кілька тисяч років. Таких, як доктор Кірстінґ. Докторе, хочеш закластися зі мною, що вони знають, що таке казка?

Накамура вже не міг стримати сміху. Інші теж, окрім Кірстінґа. Однак цей екзобіолог і космолінгвіст в одній особі не належав до тих, хто вперто захищає власні позиції.

— Хто його знає... — завагався він. — Якщо ця ідея не ідіотська, то вона — геніальна. Припустімо, ми справді покажемо їм казку. Але яку?

— О, то вже не мій клопіт. Я не палеоетнолог. Що ж до самої ідеї, то це спало на думку не тільки мені. Доктор Ґерберт іще на «Евридіці» дав мені том фантастичних оповідань. Інколи гортаю його. Мабуть, цю ідею я запозичив звідти...

— Палеоетнографія?.. — вголос розмірковував Кірстінґ. — Я хіба приблизно ознайомлений з нею. А ви?