Фахівця такого профілю на борту не виявилося.
— Може, GOD?.. — озвався японець. — Про всяк випадок варто пошукати в його пам’яті, тільки, мабуть, не казку. Це має бути міф. А ще точніше, спільний елемент, мотив, наявний у найдавніших міфах.
— Із дописемної ери?
— Звичайно.
— Так. Із початків їхньої протокультури, — здався Кірстінґ. Він навіть запалився цією ідеєю, але його тут же пойняли сумніви: — Стривайте. А чи не повинні ми об’явитись їм в образі богів?
Араґо запротестував.
— Це буде дуже важко зробити саме тому, що маємо продемонструвати їм не нашу перевагу і не себе самих. Ідеться про ідею добра. Про добру ідею. В усякому разі я саме її вкладаю у пропозицію нашого пілота, бо казки закінчуються, як правило, перемогою добра.
Так почалися роздуми про те, які спільні риси можуть мати Земля та Квінта; які особливості тамтешнього життєвого середовища, а також рослин і тварин, що виникли в ньому: згадували легенди, міфи, перекази, ритуальні обряди й звичаї, щоби виокремити з них найдавніші, зі сенсом, не втраченим упродовж наступних історичних епох.
У першій групі ймовірних інваріантів опинилися: двостатевість, найповніше виражена у хребетних, пожива тварин, а отже, й істот розумних на суші; чергування ночі та дня, значить, Місяця і Сонця, а також теплих та холодних пір року; травоїдні й м’ясоїдні як передумова виникнення тварин, яких поїдають, і тварин, які поїдають інших, — здобич і хижаки, оскільки повсюдність вегетаріанства можна вважати вельми сумнівною. Якщо так, то вже в протокультурі з’явилися лови, канібалізм, полювання на створінь свого виду в еоліті чи палеоліті — явище можливе, хоча не обов’язково неминуче; так чи так мисливство — своєрідна початкова школа, бо поряд з теорією еволюції воно сприяє розвиткові розуму.
Відкриття стадії мавполюдей, тварин-приматів натрапило свого часу на рішучий опір, було кваліфіковане як наклепництво на людство, як мізантропічна вигадка проповідників природної еволюції, ще образливіша за проголошувану ними спорідненість людей і мавп.
Однак археологія підтвердила цю гіпотезу, зібравши неспростовні докази на її користь. Щоправда, м’ясоїдство не веде всіх хижаків до виникнення у них розуму — таке можливе тільки за збігу багатьох незвичайних обставин. Хижим рептиліям епохи мезозою було далеко до розуму, й ніщо не свідчить про те, що якби їх не знищила катастрофа на рубежі крейдяного і тріасового періодів, спричинена гігантським метеоритом, котрий розірвав ланцюг живлення глобальним охолодженням клімату, найголовніші на той час рептилії досягли б людиноподібного інтелекту. Але наявність розумних істот на Квінті не викликала жодного сумніву. Розвинулися вони з рептилій чи, може, з виду, який на Землі не виник, особливих дебатів не викликало. Важливим був тип їхнього розмноження. Але якщо квінтяни не належали ні до плацентарних ссавців, ані до сумчастих, то їхню двостатевість доводила генетика: згідно з нею біологічна еволюція віддає першість розмноженню у цій формі. Суто біологічна інформація захована в генеративних клітинах і не відкриває шансів культурогенезу, бо сприяє виникненню видових змін у темпі, який вимірюється мільйонами років. Акселерація розвитку мозку потребує скорочення інстинктів, успадкованих біологічно, на користь знань, здобутих від батьків. Створіння, яке, приходячи на світ, завдяки генетично природженому запрограмуванню знає «все або майже все», що необхідне для життя, може блискуче давати собі раду, але не здатне радикально видозмінювати життєвої тактики. А хто на це не здатний, того не можна вважати розумним.
Отже, на початку й тут була двостатевість, було, без сумніву, мисливство, й довкола цих перших плодів розросталася протокультура. Такі її дволанковий початок і серцевина.
А чим він відбивається й проявляється у протокультурі? Увагою, зверненою на ці ланки: використання статі та використання ловів. Перед виникненням письма, перед розвитком незвірячих способів застосування тіла й спритності, якої потребує мисливство, переносить реальне життя у зображення; це ще не символи, а магічне заохочування Природи, щоби вона дала мисливцям бажане; візерунки, які можна малювати; вирізьблені на камені подоби того, що можна й що хочеться вирізьбити.
І так далі. Відштовхнувшись від цих передумов, GOD виконав поставлене завдання — пристосувати до статевих та ловецьких зусиль сконцентрований у послідовності образів міф чи радше легенду, передачу, видовище з акторами: сонцем, танцями на тлі веселок, поклонами; але це був епілог; спочатку була боротьба. Кого? Невиразних, проте гордо випростаних істот. Таких самих. Напад і боротьба, що закінчилися спільним танцем.
Солазер повторював цей «планетарний спектакль» у кількох варіантах упродовж трьох діб, з короткими перервами, котрі означали кінець та початок, і з такою сфокусованою колімацією, щоб він з’являвся на похмурому небі планети в межах зору або з обмеженням до площі хмарових екранів над кожним континентом уночі та вдень. Гаррах і Поласар скептицизму свого не змінили. Припустімо, квінтяни побачать і навіть зрозуміють це видовище. Ну й що з цього? Хіба ми не розбили на друзки їхній Місяць? Це був куди сумніший спектакль, але промовистіший. Та припустімо, що вони витлумачать це як мирний жест. Хто? Населення? Хіба думка населення взагалі має якесь значення під час столітньої космічної війни? Хіба на Землі перемагали пацифісти? Що вони можуть зробити, щоби бодай писнути, не перед нами, а хоча б перед своїми володарями? Спробуй переконати дітей, що війна — це бека. Що з цього вийде?
Тим часом замість задоволення від своєї ідеї Темпе відчув тривогу, яка паралізувала його. Щоби струснути її з себе, він пішов трохи прогулятися. «Гермес» був, по суті, безлюдним гігантом — житлова частина разом зі стерновими рубками і лабораторіями зосереджувалася в ядрі, не більшому за шестиповерховий будинок. Там, окрім диспетчерської, були лікарняні приміщення, мала зала для нарад, де ніхто ще ні разу не збирався, під ним — кают-компанія з автоматичними плитами, а далі рекреаційні відділи, тренажна, купальний басейн, який наповнювали тільки тоді, коли це дозволяв корабель, ідучи тягою достатньої сили, щоб вода не злітала в повітря краплями. Був тут і напівовальний амфітеатр, призначений теж для розваг та видовищ, хоч і в ньому ніколи не було живої душі. Ці вигоди, про які так сумлінно подбали будівники, виявилися п’ятим колесом у возі. Бо кому б спало на думку дивитися тут найвигадливіші голографічні вистави? Для екіпажу ця центральна частина корабля ніби не існувала взагалі — можливо, її ігнорували через те, що з огляду на останні події вона вже кілька місяців просто дратувала всіх. Проекційний і купальний зали завдяки архітектурній винахідливості, так само, як і відділення розваг (у ньому не бракувало ні бару, ні павільйонів, як у луна-парку маленького містечка), мали підтримувати в них ілюзію земного життя, але тут, стверджував Ґерберт, проектувальники забули спитати поради в психологів. Через те цю ілюзію сприймали як лицемірство, і Темпе, вирушивши на прогулянку, пішов у зовсім інший бік.
Між місцем перебування розвідників і зовнішнім панцирем корабля на всі боки тягнувся простір, поділений уздовж бортових та кільових лонжеронів і балок перегородками, з безліччю вимкнених та діючих агрегатів. Увійти сюди можна було через люки в обох кінцях палуби, які зачинялися герметично, біля корми — за санітарними приміщеннями, а на носі — з коридору верхньої стернової рубки. Вхід у глиб корми перекривали наглухо зачинені й навхрест заблоковані ворота з написами, на яких постійно горіло застережне червоне світло, бо там, у недоступних для людей камерах, перебували в удаваному заціпенінні сидеральні перетворювачі, колоси, наче в легендарній гробниці Магомета[116], підвішеній у порожнечі на невидимих магнітних подушках. Однак можна було податися за носову перегородку — і Темпе спрямував туди свою ходу. Йому довелося пройти через стернову рубку, де він застав Гарраха за дивним заняттям, котре за інших обставин розсмішило б його: Гаррах, який чергував, вирішив напитися соку з бляшанки, надто енергійно відкрив її й тепер, пливучи навскоси до стелі, наздоганяв жовту кулю апельсинового соку, що м’яко хвилювалася, мовби велика мильна булька, — зі соломинкою в роті, щоб усмоктати її, перш ніж вона обіллє йому обличчя. Відчинивши двері, Темпе зупинився, аби струмінь повітря не розсіяв кулю соку на тисячу краплин, зачекав, поки Гаррах щасливо завершив своє полювання, і тільки після цього, вправно відштовхнувшись, полетів в обраному напрямку.
