У невагомості звична координація рухів розладнується, але Темпе швидко згадав давній досвід. Тепер йому не треба було замислюватися над тим, на яку ширину розчепірити ноги, ніби альпініст у скелястій розколині, щоби відкрутити обидва замкові, гвинтові маховики люка. Необізнаний із цією справою, мабуть, сам перекинувся б, силкуючись відкрутити маховики зі спицями, схожі на ті, які застосовують у банківських сейфах. Темпе швидко замкнув люк за собою, бо хоча носові перегородки й заповнювало повітря, воно, не відсвіжуване, просякло гіркуватими випарами хімікатів, мов на промисловому комбінаті. Попереду відкрився простір, який вдалині звужувався й був тьмяно освітлений довгими лініями люмінесцентних ламп, з подвійними решітчастими розпірками біля бортових стін, і Темпе не поспішаючи пірнув туди. Проминав, звикаючи до гіркоти в роті й горлі, оксидовані тіла турбін, компресорів, термогравітори з їхніми галерейками, ґанками, драбинками, спритно обпливаючи величезні товстостінні трубопроводи як аркові прольоти біля резервуарів води, гелію, кисню, з розложистими фланцями у кільцях гвинтів, і присів на одному з них, наче мушка. Він і справді був мушкою в нутрощах сталевого кита. Кожен резервуар перевищував тут костьольну вежу. Стара люмінесцентна лампа рівномірно мерехтіла, і в цьому непевному світлі оксидовані випуклості резервуарів то темніли, то яснішали, наче опилені сріблом. Він тут добре орієнтувався. Від перегородок із запасними резервуарами поплив туди, де у масивній ізоляції центрального ярусу в сяйві власних ламп блищали нуклеоспінові блоки, підвішені до портальних кранів, із закупореними отворами. Нараз повіяло різким холодом, і він побачив укриті інеєм гелієводи кріотронних систем. Мороз був такий міцний, що Темпе завбачливо схопився за найближчий тримач, аби не торкнутися цих труб, бо миттю примерз би до них, борсаючись, як мушка в павутинні. Тут не було чого робити, через це Темпе почувався, мов на прогулянці. Похмура безлюдність свідчила про могутність корабля й викликала підсвідоме захоплення. У донних трюмах стояли самохідні екскаватори, важкі та легкі спускні апарати, далі рядами — контейнери: зелені, білі, голубі для інструментального цеху, для ремонтних автоматів, а біля самого носа — два великоходи з гігантськими обертовими ковпаками замість голів. Випадково, а може, й навмисне, Темпе потрапив під сильний струмінь повітря, виштовхуваного з термічних вентиляційних сит, і його віднесло до бакбортових шпангоутів внутрішньої броні, завбільшки як мостові прогони, але він уміло скористався наданою швидкістю та відштовхнувсь од них. Наче стрибун із трампліна, полетів головою вперед, рухаючись сповільненими обертами навскоси, до поруччя критої листовим металом носової галереї. Він любив це місце. Сівши на поруччя, точніше підтягнувшись до нього обома руками, він побачив перед собою мільйон кубічних метрів корабельних носових трюмів: у їхній глибині високо горіли три зелені вогники над люком, крізь який він увійшов сюди. Під ним — у всякому разі під ногами, що, як завжди в невагомості, здавалися чимось абсолютно зайвим, на платформах, прикріплених до бремсбергів, зараз піднятих — стояли літальні самокеровані апарати на повітряній подушці, була там і труба катапульти, схожа на жерло гармати неймовірного калібру. Та тільки-но Темпе спинивсь, як його огорнула та сама тривога, точніше почуття незрозумілої марноти, яке наринуло на нього невідомо звідки. Що це? Непевність? Страх? Чого ж йому боятися? Він навіть не міг позбутися, мабуть, ще ніколи не звідуваного відчуття внутрішнього безсилля. І далі бачив перед собою це громаддя, яке несло його маленькою часточкою своєї могуті через вічну безодню, повне сили, котра пульсувала в реакторах жаром, більшим за сонячний. Усе довкола було для нього Землею, що послала його до зірок, тут була рідна планета, її розум, згуслий в енергію, взяту від зір, а не у салонних храмах із їхнім безглуздим затишком та комфортом, приготовленим для лякливих хлопців. Темпе відчував за плечима чотиришаровий панцир, переділений енергоємними камерами, заповненими матеріалом, який при ударі ставав твердим, мов алмаз, і плавився особливим способом, оскільки ця субстанція мала властивість самозакупорюватися, бо корабель, ніби організм, мертвий та живий водночас, мав запрограмовану здатність до регенерації. І нараз, ніби в якомусь осяянні, Темпе знайшов потрібне слово для означення того відчуття, що його охопило: відчай.
Десь за годину він пішов до Ґерберта, чия каюта, відокремлена від інших, містилась у кінці другого міжпалубного простору. Лікар вибрав її, мабуть, тому, що вона була така простора й мала вікно на всю стіну, яке виходило на оранжерею. Там росли тільки різні мохи, трава й вовчі ягоди, а обабіч гідропонного басейну зеленіли сіруваті, волохаті кулі кактусів. Дерев тут не було зовсім, лише кущі ліщини, віття якої могло під час польоту витримати великі перевантаження. Ґерберт цінував цю зелень за вікном і називав її своїм садом. Із коридору можна було ввійти туди й гуляти доріжками серед рабаток, щоправда, не без гравітації, до того ж недавній струс, викликаний нічним нападом, спричинив там чималі спустошення. Темпе і Гаррах рятували після нього все, що ще можна було врятувати.
Згідно з рішенням, яке під час підготовки експедиції прийняли експерти SETI, GOD спостерігав за поведінкою всіх людей на палубі «Гермеса», визначаючи їхній психічний стан, що ні для кого не було таємницею.
Ішлося про те, чи під впливом довготривалого стресу, якому вони піддаватимуться, полишені тільки самі на себе, не виникнуть відхилення від душевної норми у формах, типових для психодинаміки груп, роками відрізаних од звичайного родинного та суспільного середовищ. У подібній ізоляції може зазнати відхилень навіть індивідуальність, яка досі була врівноважена й стійка до душевних травм; фрустрація переходить у депресію або в агресивність, а ті, з ким таке відбувається, майже ніколи цього не усвідомлюють.
Наявність на борту корабля лікаря, теж обізнаного з психологією та розладами людської психіки, не гарантує розпізнання патологічних симптомів, бо медик також може піддатися стресам, згубним навіть для найстійкішого характеру. Адже лікарі теж люди. Зате машинна програма відзначається непохитністю, отже, вона буде ефективна як об’єктивний діагностик і незворушний спостерігач, хоч би навіть сталася катастрофа і весь корабель загинув.
Щоправда, ця забезпека розвідників од колективного душевного схибнення загрожувала просто-таки неподоланною суперечністю. Але GODові доводилося бути водночас підлеглим і начальником команди, виконувати накази й стежити за душевним станом розпорядників. Цим самим його підняли до рангу слухняного знаряддя й аподиктичного[117] начальника. З-під постійного GODoвoro контролю не був виведений навіть командир. Заковика полягала в тому, що усвідомлення нагляду, мета якого полягала у вчасному виявленні душевних травм, само було своєрідною травмою. Однак ніхто не знав на це ліків. Якби GOD виконував свою функцію без відома людей, йому довелося б виявити це, повідомляючи їх про констатовану аберацію, внаслідок чого його повідомлення із психотерапії обернулося б на шок. Тому це зачароване коло вдалося розірвати тільки шляхом перехрещення взаємної відповідальності людей та комп’ютера. GOD переказував свої діагнози передусім командирові й Ґербертові, коли вважав це за необхідне, залишаючись пасивним порадником. Ясна річ, ніхто з ентузіазмом не схвалив такого компромісу, але ніхто разом із душезнавчими машинами не знайшов кращого виходу з цієї дилеми. GOD, комп’ютер останнього покоління, не міг піддаватись емоціям як піднесений до найвищого ступеня екстракт раціональних дій. Позбавлений будь-яких почуттів чи інстинкту самозбереження, він не був електронно збільшеним людським мозком, не мав жодної з рис, які називались особистими, характерологічними, не мав і жодних пристрастей, хіба що прагнення до здобуття максимуму інформації, але в жодному разі — не влади. Перші винахідники машин, які допомагали не м’язам, а думці, піддались ілюзії, котра одних приваблювала, а інших навпаки жахала: ніби вони так збільшують розум мертвих автоматів, унаслідок чого ті згодом уподібняться до людини, а потім її ще й перевершать. Знадобилося сто з гаком років, аби їхні наступники пересвідчилися, що батьків інформатики й кібернетики заполонила антропоцентрична ілюзія, оскільки людський мозок — це душа машини, яка не є машиною. Творячи нерозривну єдність із тілом, мозок водночас слугує йому, а воно, своєю чергою, обслуговує його. Тож якби хтось захотів надати автоматові такої людської подоби, щоб він нічим не відрізнявсь інтелектом од людини, то, за всієї його досконалості, це виявилося б абсурдом. У міру вдосконалення наступні покоління машин справді ставатимуть дедалі подібнішими до людей і воднораз од них буде дедалі менше користі. Єдиною істотною різницею між людиною, народженою від батька й матері, та ідеально гуманізованою машиною залишиться тільки будівельний матеріал, у першому випадку живий, а в другому — мертвий. Автомат з людською подобою буде самотямущий, але й так само ненадійний, неповноцінний і підвладний емоційним орієнтаціям, як і людина. З погляду майстерного наслідування плодів природної еволюції, увінчаної антропогенезисом, це буде чудове інженерне досягнення й водночас курйозом, з яким невідомо, що робити. Це був би створений з небіологічного матеріалу світловий фальсифікат живої істоти типу хребетних, класу ссавців, родини приматів, живородних, двоногих, з мозком із двох півкуль, бо саме шляхом цієї симетрії у формуванні хребетних тварин пішла еволюція на Землі. Невідомо тільки, яку вигоду від такого геніального плагіату здобуло би людство. Це було б щось подібне до того, зауважив один історик науки, якби завдяки колосальним капіталовкладенням і теоретичним працям пощастило збудувати фабрику, що продукує шпинат або артишоки, здатні до фотосинтезу, як усі рослини, і взагалі ні в чому не відмінні від справжнього шпинату й артишоків, крім одного — вони неїстівні. Такий шпинат можна було б показувати на виставках і хвалитися його синтезом, але не можна було б їсти, отож усю працю було б зведено до абсурду. Перші проектанти і проповідники «штучного інтелекту» самі, либонь, як слід не знали, куди йдуть і на що сподіваються. Чи для них важливо те, щоби з машиною можна було розмовляти так, як із мудрою чи бодай пересічною людиною? Це можливо, й цього справді було вже досягнено, коли людство нараховувало чотирнадцять мільярдів й останньою доконечною потребою стало створення машин, подібних інтелектом до людей. Коротко кажучи, комп’ютерний розум дедалі різкіше розходився з людським, сприяв людському, доповнював його, продовжував, допомагав виконувати завдання, розв’язувати проблеми, непосильні для людини, і саме через це не наслідував його й не повторював. Шляхи їхні розійшлись остаточно.
