Це повідомлення на екрані монітора Стірґард ще раз показав для Ґерберта й ченця, тільки-но вони з’явилися. Потім сів у своє крісло і звернувся до присутніх:

— Ми кілька хвилин тому отримали відповідь з вищеназваного пункту спалахами сонячного спектра. Колего Накамура, це було дзеркало?

— Цілком можливо. Світло незв’язне — через вікно у хмарах. Якщо це звичайне дзеркало, то площею принаймні кілька гектарів.

— Цікаво. А солазер прийняв ці спалахи?

— Ні. Вони були спрямовані на нас.

— Дуже цікаво. Яку кутову величину має зараз «Гермес», коли на нього дивитися з планети?

— Кілька сотих секунди дуги.

— Ще цікавіше. Світло не було колімоване?

— Було, але слабо.

— Як увігнутим дзеркалом?

— Або низкою пласких, відповідно розставлених на великій території.

— Виходить, вони знали, де нас шукати. Але як довідалися про це?

Усі мовчали.

— Прошу вас висловитися.

— Нас могли помітити, коли ми запустили солазер, — сказав Ель Салям.

Темпе досі його не бачив: фізик озвався з нижньої стернової рубки.

— Це сталося сорок годин тому, й після цього ми йшли без тяги, — заперечив Поласар.

— Поки що облишмо про це. Хто вірить у їхню шляхетність? Ніхто? Дуже дивно.

— Надто гарно, щоби бути правдою, — почув Темпе голос згори: на галереї стояв Кірстінґ. — Та з іншого боку, якщо це пастка, то не настільки примітивна.

— Побачимо...

Командир підвівся. «Гермес» ішов так рівно, що всі гравіметри показували одиницю, немовби корабель стояв у земному доці.

— Прошу уваги. Колега Поласар під’єднав до GODa програмний блок СГ. Ель Салям вимкне солазер і замаскує його. Де Ротмонт? Гаразд, ти приготуєш два важкі спускні апарати. Пілоти та доктор Накамура залишаться в стерновій рубці, а я піду прийму душ і зразу ж повернуся. Ага! Гаррахе, Темпе, перевірте, чи все, що не любить 10 g, як слід закріплене. Без мого дозволу нікому не заходити до навігаторської. Все.

Стірґард обійшов пульти і, бачачи, що свої місця залишили тільки пілоти, кинув від дверей:

— Лікарів прошу зайняти свої робочі місця.

За хвилину стернова рубка спорожніла. Гаррах пересів і, забігавши пальцями по клавіатурі, почав переглядати на світних схемах інтерцепторів стан усіх агрегатів од носа аж до корми. Темпе, побачивши, що він Гарраху непотрібний, підійшов до японця, який саме переглядав спектри квінтянських сигнальних спалахів, і запитав, що означає «блок СГ».

Гаррах і собі нашорошив вухо, бо теж досі нічого про нього не чув. Накамура відірвав очі від бінокулярів і меланхолійно покивав головою.

— Отець Араґо буде дуже засмучений.

— Переходимо на воєнний стан? Що означає «СГ»? — допитувався Темпе.

— Вміст кільового трюму ні для кого вже не таємниця, панове.

— Того замкненого? То, виходить, там нема ніяких великоходів?

— Ні. Там сюрприз для всіх. Навіть для GODa. Крім командира й моєї скромної особи, — побачивши подив на обличчі в пілотів, японець додав: — Штаб SETI визнав це за доцільне, панове. Усі ви пройшли імітаційний тренінг висадки поодинці. Цим самим кожен із вас може опинитись у становищі, м’яко кажучи, заручника.

— A GOD?

— Це машина. Комп’ютери останнього покоління теж не застраховані від злому, навіть дистанційного, і з них можуть витрусити весь уміст програм.

— Але ж кілька особливих блоків пам’яті не можуть займати цілий трюм?

— Там нема ніяких блоків. Там «Гермес». Своєрідний макет. Бездоганно імітований. Для приманки.

— А додаткові програми?..

Японець зітхнув.

— Це символи, дуже давні. Ближчі для вас, аніж для мене. С — Содом, а Г — Гоморра. Дуже неприємні — особливо для папського делегата. Я йому співчуваю.

Звичайно, коли корабель ішов своїм ходом, на борту чи хоча б у кают-компанії настрій у всіх поліпшувався, бо можна було бодай під час їди забути про гордіїв вузол, що затягувався дедалі тугіше. Вже сам той факт, що вони сідали за столи, що можна було нормально насипати в тарілки юшку, а в склянки наливати пиво, подавати один одному сіль, цукром підсолоджувати з ложечки каву, звільняв людей од неминучих дій у стані невагомості, бо, як було сказано вже тисячу разів, невагомість звільняє від пут гравітації і є цілковитою свободою, яка не тільки побут людини, а й кожен рух її тіла робить кумедним. Неуважний астронавт увесь, зазвичай, у синцях, у ґулях, одяг його облитий різними напоями, він плаває по каюті за паперами, які розлітаються навсібіч, а якщо опиниться у великому приміщенні, без «реактивних матеріалів», то стає безпораднішим од немовляти, бо ніяк не вирачкує зі стану зависнення в повітрі. Забудькам для порятунку з такого скрутного стану доводилося застосовувати наручні годинники, а коли цього виявлялося замало, то й куртки та светри, бо закони ньютонівської механіки проявляли тут усю свою жорстокість: якщо на тіло в стані непорушності не діє жодна сила, то його не приведе в рух ніщо, крім закону дії та протидії. У той час, коли йому ще хотілося жартувати, Гаррах якось сказав, що на орбіті досконале вбивство можна вчинити дуже легко, і він сумнівається, чи будь-який суд міг би засудити вбивцю, бо досить намовити приреченого роздягтися перед купанням і дати йому легкого щигля, як він зависне між стінами та стелею і корчитиметься там, аж поки помре з голоду. А трибуналові можна пояснити, що ти пішов по рушник і забув повернутися. Те, що ти не приніс його — аж ніяк не злочин, а як відомо — nullum crimen sine lege[118]: карне право чомусь не передбачає невагомості в її кримінальних наслідках.

Після того, як було віддано нові розпорядження, що, на думку Темпе, оголошували «воєнний стан», настрій навіть під час вечірньої підживи нітрохи не поліпшився. Хтось міг би подумати, що кают-компанія — це монастирська трапезна зі суворими правилами мовчання: їли, не дуже знаючи, що їдять, переклавши всю відповідальність за наслідки на шлунки, бо самі переварювали те, що їм повідомив після обіду Стірґард. Він виклав план операції, говорячи так тихо, що його ледве було чути. Хто його знав, той розумів, що цей незворушний спокій свідчить про лють.

— Це запрошення — пастка. Якщо я помиляюся, чого дуже хотів би, після нього настане контакт. Однак не бачу жодних підстав для оптимізму. Наявність на планеті держави, яка дотримується нейтралітету у війні з космічною сферомахією, що триває вже мінімум сто років, цілком реальна, але неможливо, щоби вона прийняла космічного гостя без згоди держав, які воюють між собою. За повідомленням, ці держави погодились. Я спробував уявити, що ми — один з генеральних штабів Квінти, і відповісти на запитання, як реагувати на відозву, звернену через пришельця до всього населення. Такий штаб знає вже чимало про потенціал пришельця. Знає, що не зможе ліквідувати його в просторі, бо вже намагався це зробити доступними йому способами — хоча, можливо, ще не всіма. Знає, що пришелець, щиро кажучи, не агресивний, хоча намагався домогтися контакту демонстрацією сили, але застосував її проти безлюдного Місяця, хоча й значно меншою затратою засобів міг дошкульно вдарити у льодове кільце, якому вже й так небагато бракує до розпаду. Знає, безперечно, також те, що коли не він сам чи, можливо, в короткочасному альянсі зі супротивниками, то в усякому разі Квінта — головний винуватець луноклазму з катастрофічними наслідками; я підкреслюю: він знає це напевне, бо не можна вести воєнних дій у космічному масштабі без висококваліфікованих науковців. Нові штабні знання можна здобути тільки на підставі непрямих доказів. Задовго до опанування гравітацією пізнають її властивості аж до граничних у вигляді колапсів Чорних Дірок. Спосіб, яким ми відбили їхній нічний напад, був для них несподіванкою. Та якщо в них є чогось варті фізики, то вони зрозуміють, що гравітаційна оборона для корабля на планеті самогубна так само, як і наступ. На підставі релятивістики не можна вивести такої конфігурації поля щільного тяжіння, щоби корабель, який випромінює це поле, не знищив себе разом із планетою.