— Якої ще кризи? — не стримався пілот.
— Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.
— Сумніви в тому, що у нас нема шансу на контакт?..
— Як психіатр GOD не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з «казкою», ні в сенс порозуміння з Квінтою — навіть якби до цього справді дійшло. Що на це скажеш?
Пілота огорнула страшенна апатія.
— Він нас чує?
— Звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні, стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це — типова реакція самозахисту. Ти, шановний, не виняток. Якось ти запитував мене, ще на «Евридіці», навіщо все це і чи не можна від цього відмовитися. Пригадуєш?
— Так.
— От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, аніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..
— Слушний, — відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях.
Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.
— Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам’ятаю, відколи ношуся з цим... Я... не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь... надто повільні... А орієнтуватись я повинен швидко... мабуть, це давня звичка, ще з часів до «Евридіки»... Але нічого не вдієш: якщо треба... Ми б’ємося головами об стіну. Може, проб’ємо її... А що з цього? Про що ми можемо з ними говорити? Що вони можуть нам сказати? Так, тепер я переконаний, що цей трюк із казкою спав мені на думку як виверт. Щоб затягти гру... Надії нема ніякої. Це радше втеча від реальності. Спроба піти вперед, стоячи на місці...
Він змовк, марно добираючи потрібні слова. Ліщина обвівала їх свіжістю. Пілот розтулив рота, але нічого не сказав.
— А якщо вони дадуть згоду на посадку одного розвідника, ти полетиш? — запитав після тривалої паузи лікар.
— Ну звичайно, — вихопилось у пілота, потім він із подивом додав: — А як же інакше?.. Адже заради цього ми й прибули сюди.
— То може бути пастка... — тихо сказав Ґерберт, немовби хотів приховати ці слова від повсюдного GODa.
Так принаймні здалося пілотові, але він тут же вирішив, що це нонсенс, і в блискавичній наступній рефлексії констатував власну анормальність: він приписав GODові зло, а якщо не зло, то принаймні щось схоже на ворожість. Так, наче їхніми ворогами були не лише квінтяни, а й власний комп’ютер.
— Це може бути пастка, — повторив Темпе, ніби запізніла луна. — Мабуть, твоя правда...
— І ти полетиш, незважаючи ні на що?..
— Якщо Стірґард дасть мені цей шанс. Мови про це ще не було. Якщо вони взагалі відгукнуться, то першими висадяться автомати. За програмою.
— За нашою програмою, — погодився Ґерберт. — Але в них буде своя програма. Тобі не здається?
— Ну звичайно. Для зустрічі першої людини вони виставлять дітей із квітами й простелять червоний килим. Автоматів не зачеплять. Це було би справжнім безглуздям — з їхнього погляду. Нас захочуть узяти в сак...
— Ти так думаєш і все одно хочеш полетіти?
У пілота затремтіли губи. Він усміхнувся.
— Докторе, я не прихильник мучеництва, але ти плутаєш дві речі: те, що я думаю, із задумом тих, хто і з якою метою нас сюди прислав. Не личить сперечатись із командиром, коли він картає тебе за нісенітниці. Скажи, докторе, як ти гадаєш: коли я не повернуся, він попросить священика помолитися за мою душу? Ручуся головою, він зробить цю дурницю.
Ґерберт вражено дивився на його проясніле обличчя.
— Це була би помста — не тільки страхітлива, а й безглузда. Контрударом він тебе не воскресить, а нас усе-таки послано сюди не для того, щоби знищити чужу цивілізацію. Як ти узгоджуєш одне з одним?
Пілот перестав усміхатися.
— Я боягуз, бо не наважувався признатися навіть самому собі, що вже не вірю у можливість контакту. Але не настільки, щоб ухилятися від дорученого завдання. Стірґард має своє завдання, і він теж від нього не відмовиться.
— Ти сам вважаєш це завдання нездійсненним.
— Тільки тому, що зважаю на передумову: ми повинні сконтактувати із квінтянами, а не воювати. Вони нам відмовили — на свій лад. Нападом. І не раз. Така вперта відмова — теж своєрідне порозуміння, вираз волі. Якби Гадес поглинув «Евридіку», Стірґард напевне не намагався би розірвати його за це на шматки. Інша справа — Квінта. Ми стукаємо до них у двері, бо так захотіла Земля. Якщо вони нам не відчинять, ми ці двері висадимо. Можливо, за ними не знайдемо нічого з того, на що сподівалися, вирушаючи сюди із Землі. Саме цього я найбільше боюся. Але ми висадимо ці двері, бо інакше не виконаємо волі Землі. Ти кажеш, докторе, що це було б жахливо і безглуздо? Твоя правда. Ми отримали завдання. Тепер воно здається нам нездійсненним. Якби люди, починаючи з печерної епохи, робили тільки те, що їм здавалося здійсненним, вони й досі сиділи б у печерах.
— Отже, ти все-таки ще маєш надію?
— Не знаю. Мені відомо одне: якщо виникне потреба, діятиму навіть без надій на успіх, — він збентежився й змовк. — Ти витягнув із мене те, про що не заведено говорити, докторе... точніше я сам недоречно заговорив про це Nemo те ітрипе lacessit у командира, а він цілком слушно покартав мене, бо є обов’язки, якими ніколи не хваляться, але які треба виконувати. Що сказав тобі GOD про мене? Депресія? Клаустрофобія? Синдром фатальності?
— Ні. Це вже застарілі терміни. Тобі відомо, що таке груповий синдром Гікса?
— Так, дуже мало — з «Евридіки». Танатофілія? Ні, це зветься якось інакше — щось на кшталт смертельного відчаю, еге ж?
— Щось подібне. Поняття складне й широке...
— Він визнав мене непридатним до...
— GOD не може нікого відсторонити від виконання обов’язків. І тобі це, сподіваюся, відомо. Він може хіба дискваліфікувати своїм діагнозом, але не більше. Вирішує командир після погодження зі мною, а якби хтось із нас упав у психоз, командування може перебрати будь-хто з решти членів екіпажу. Про психоз поки що не йдеться. Я тільки волів би, щоб ти не дуже квапився з цією висадкою...
Пілот відстебнув ремінь, трохи піднявся і, щоби штучний легіт не відніс його вбік, схопився за ліщинову гілку.
— Докторе... ти помиляєшся разом із GODом...
Струмінь повітря штовхав його так сильно, що кущ почав вигинатися на всі боки. Щоб не вирвати його з корінням, пілот пустився гілки й полетів до дверей.
— Лауґер ще на «Евридіці» сказав мені: «Ти побачиш квінтян», — і я полетів...
Корабель здригнувся. Темпе помітив це відразу — стіна оранжереї раптово рушила на нього. Він, наче кіт, який падає, вивернувся в повітрі, щоби пом’якшити удар, зсунувся по стіні на ґрунт, котрий давав міцну опору для ніг. За інерцією приблизно визначив силу тяги. Вона була не надто великою. Видно, щось сталося. Коридор залишався порожнім, сирени мовчали, тільки з усіх боків долинав голос GODa:
«Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла. Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла...»
Не чекаючи Ґерберта, Темпе стрибнув у найближчий ліфт. Ліфт підіймався цілу вічність, палуби, що він поминав, кидали на нього світло, підлога тиснула дедалі відчутніше. «Гермес» у прискоренні вже перевершував земне тяжіння, але, мабуть, не більше як на піводиниці. У горішній стерновій рубці, поринувши в гравітаційні глибокі сидіння з піднятими узголів’ями, сиділи Гаррах, Ротмонт, Накамура й Поласар, а Стірґард, міцно спершись на поручень головного монітора, як усі інші, дивився на зелені слова, що бігли на всю ширину екрана:
...ГАРАНТУЄМО ВАМ БЕЗПЕКУ НА НАШІЙ НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ КРАПКА 46 ГРАДУС ШИРОТИ 139 ДОВГОТИ КОСМОДРОМ НАШ ПОРУЧ ВАШОЇ СІТКИ МЕРКАТОРА КРАПКА МИ СУВЕРЕННІ НЕЙТРАЛЬНІ КРАПКА ПОВІДОМЛЕНІ СУСІДНІ СТОРОНИ СХВАЛИЛИ ПРИБУТТЯ ВАШИХ ЗОНДІВ БЕЗ ПОПЕРЕДНІХ УМОВ КРАПКА ПОВІДОМТЕ НЕОДИМОВИМ ЛАЗЕРОМ ТЕРМІН ПРИБУТТЯ ВАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЗГІДНО З ЧАСОМ ЯКИЙ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ОДНИМ ОБЕРТОМ ПЛАНЕТИ В БІНАРНОМУ ЧИСЛЕННІ КРАПКА ЧЕКАЄМО КРАПКА ЛАСКАВО ПРОСИМО КРАПКА.
