— Мабуть, ваша правда... — підтвердив пілот. — Найбільший тиск у соплах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з дюзи правого борту.
Лондон не озвався. Пілот невпевнено додав:
— Мабуть, я сів занадто близько.
— Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.
Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув — від розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.
— Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію... Ви приглушили реактор? — спитав він несподівано.
— Ні, зовсім вимкнув. Для ремонту.
— Це добре.
Пілот уже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій із ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які ледь не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Ґоссе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував — думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов’язано із сигналами з Ґрааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дісталися до місця призначення.
Ґоссе повернувся разом із кріслом, і напнутий шнур стягнув його навушники на шию.
— То де ваш Сінко?
— На борту. Я сказав, щоби він перевірив реактор.
Лондон і далі запитально дивився на свого начальника. Той похитав головою й пробурмотів:
— Нічого нового.
— А їхні вертольоти?
— Повернулися. Видимість нуль.
— Ти спитав про їхню вантажопідйомність?
— Нічого не вийде. Скільки важить гігавипромінювач? — звернувся він до пілота, який прислухався до розмови.
— Точно не знаю. Певно, тонн сто.
— Що вони роблять? — вів своєї Лондон. — На кого чекають?
— На Кілліана, — відповів Ґоссе й брутально вилаявся.
Лондон витягнув зі стінної шафки пляшку «White Horse»[2], струсонув її, ніби перевіряючи, чи допоможе вона в нинішній ситуації, і знову поставив на полицю. Пілот вичікував, уже не відчуваючи ваги скафандра.
— У нас пропало двоє людей, — озвався Ґоссе. — Не дійшли до Ґрааля.
— Не двоє, а троє, — понуро заперечив Лондон.
— Місяць тому, — вів далі Ґоссе, — ми отримали транспорт — нові Діґлатори. Шість штук для Ґрааля. Там не змогли прийняти кораблів, бо не встигли знову забетонувати космодром. Коли приземлився перший контейнеровоз, «Ахіллес», вагою дев’яносто тисяч тонн, плити потріскалися, хоч їх і прийняла комісія. Добре, що хоча б корабель не перевернувся. Його витягали з провалу й перевозили до верфі дві доби. Терміново залили провал цементом, виклали вогнетривкою основою та відкрили порт. Але ці Діґлатори залишилися в нас. Експерти визнали, що перевозити ракетою їх не варто, та й, зрештою, капітан «Ахіллеса» — Тер Леоні. Де там йому було перевозити дев’яностотисячник за сто миль з Ґрааля сюди. Таке громаддя! Марлін прислав двох найкращих водіїв. Минулого тижня вони перевезли дві машини до Ґрааля. Діґлатори вже там працюють. А позавчора ті ж самі люди повернулися до нас вертольотом, щоби забрати інші машини. Вирушили на світанку, вдень проминули Великий Шпиль, а коли почали спускатися з нього, зв’язок урвався. Ми втратили багато часу, бо від Шпилю їх мав «вести» сам Ґрааль. А вони думали, ніби водії не відповідають, бо опинились у нашій радіотіні.
Ґоссе розповідав про це спокійно й монотонно. Лондон стояв спиною до вікна. Пілот слухав.
— Тим самим вертольотом прилетів з операторами й Піркс. Посадив свого «Ґуллівера» на Ґраалі й хотів зустрітися зі мною. Ми з ним давно знайомі. Вертоліт мав забрати його ввечері, але не прилетів, бо Марлін усі машини вислав на пошуки. Піркс не хотів чекати. Або не міг. Мав завтра стартувати й хотів бути присутнім при перевірці корабля. І мені довелося дозволити йому повернутися до Ґрааля одним із Діґлаторів. Я взяв з нього слово, що він ітиме південною трасою, хай довшою, але без провалин. Він пообіцяв, але не дотримав слова. Я бачив на ОПС, як Піркс спускавсь у кратер!
— А що це таке — ОПС? — озвався пілот.
Він був блідий, на чолі виступили краплі поту.
Пілот чекав на відповідь.
— Орбітальний патрульний супутник. Пролітає над нами щовісім годин, саме тоді я отримав від нього зображення. Піркс зійшов униз і зник.
— Піркс? — пілот пополотнів. — Командор Піркс?
— Так. Ви з ним знайомі?
— Чи ми знайомі?! — скрикнув пілот. — Я служив під його керівництвом. Стажером. Він підписав мій диплом... Скільки разів Піркс виходив живим з найгірших... — пілот не договорив. Скипів від обурення. Обіруч ухопив шолом, ніби хотів пожбурити ним у Ґоссе. — Як ви дозволили йому самому йти в Діґлаторі? Як ви могли? Адже він — командор дальніх польотів, а не якийсь водій...
— Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили, — заперечив Ґоссе.
Він, певно, хотів захиститися від звинувачень.
Лондон із кам’яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Ґоссе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого бака. Потім розгублено глянув на люльку, а тоді стиснув її з такою силою, що вона тріснула навпіл. Викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.
— Я не міг йому відмовити... — озвався Ґоссе.
Було зрозуміло, що він звертається до Лондона, але той ніби не чув його — дивився крізь вікно, як клубочаться й міняться пасма рудого туману. Час від часу лише ніс ракети виринав з імли.
— Ґоссе, — раптом озвався пілот, — дайте мені машину.
— Не дам!
— Я маю посвідчення оператора тисячників.
Очі Ґоссе на мить спалахнули, проте він повторив:
— Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.
Пілот, нічого не відповівши, мовчки почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув рукою за пазуху і витягнув потерте шкіряне портмоне. Наплічні сегменти скафандра розійшлися, наче розрізані. Він підступив до Ґоссе і почав по черзі викладати перед ним папери:
— Це з Меркурія. Я водив там Біґанта. Японська модель. Вісімсот тонн. А ось дозвіл на управління тисячниками. На Антарктиді я свердлив материковий льодовик шведським льодоходом, Кріоператором. А ось фотокопія диплома з Ґренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.
Пілот кидав папірці та фотографії, мовби козирні карти.
— На Венері я був з експедицією Голлея. Оце мій Термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.
Ґоссе звів на нього очі:
— Але ж ви пілот?
— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його «Ґуллівері». Спочатку командував буксировозом...
— Скільки вам років?
— Двадцять дев’ять.
— Коли ж ви все це встигли?
— Якщо хочеш — встигнеш. Зрештою, водій планетарних машин опанує будь-яку нову модель упродовж години. Це все одно, що пересісти з мопеда на мотоцикл, — пілот замовк.
Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у портмоне і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Ґоссе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.
— Ну, припустімо, дав би я вам Діґлатор. Припустімо. Що б ви робили?
Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднівся слід від тім’яних подушок шолома.
— Узяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Ґрааля такого випромінювача не піднімуть, а для Діґлатора навіть сто тонн — дріб’язок. Я пішов би й глянув, що там і до чого... Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематитів[3]. І туману. З висоти нічого не роздивишся.
