Передісторія експедиції була сповнена драматичних зіткнень та суперечок. І хоча майже всі визнавали, що теоретично такий політ здійснити можливо, однак цей проект мав багато противників. Шанси на успіх обчислювали різним способом, і вони були зовсім мізерні. Перелік факторів, які могли призвести до загибелі експедиції, складався більш як із тисячі пунктів. Можливо, саме через це експедиція все-таки відбулася. Те, що вона не мала майже ніякої практичної користі, було неабияким викликом, і тут-таки знайшлися добровольці, готові взяти у ній участь. Але перш ніж «Евридіка», нарощуючи прискорення, помчала у космічний простір, вартість програми зростала в геометричній прогресії — як, зрештою, слушно застерігали опоненти й критики. Але вкладені кошти мали вже самостійну силу і потягли за собою нові видатки; програму лихоманило не гірш, як поверхню Титана після старту «Евридіки». Той, кого тепер називали Марком, заглибився у читання, але не зупинявся на всіх тих кризових ситуаціях, що виникали в процесі підготовки польоту, при будівництві кораблів і на тому, як рикошетом земні проблеми відбивалися на долі програми: недоброякісне обладнання, корупційні та політичні афери причетних до програми політиків і промисловців. Тепер, коли він уже й так летів на борту «Евридіки», його не обходили всі ті колізії підготовчої фази. Натомість Марк серйозно вивчав історію астронавтики, транссолярні подорожі й польоти до Альфи Центаври. Він вчитувався у донесення, що рясніли прізвищами працівників Ґрааля та Роембдена, можливо, сподіваючись пізнати серед них імена знайомих йому людей. І можливо навіть, як по нитці до клубка, він врешті добереться й до свого справжнього імені. Інколи, засинаючи або відразу після пробудження, в нього бували такі хвилини, коли він відчував: ось-ось пригадає, ким він є насправді. Особливо сильним було це відчуття після одного сну, в якому він був сам собою. Але, повертаючись зі сну в дійсність, розумів, що так і не віднайшов своєї справжньої ідентичності. Так минув рік. «Евридіка» гальмувала на світловому імпульсі колапсара, що зростав, немов справжня дірка у небі, — в тому місці зірок не було. Він тренувався, вчився, читав і врешті облишив спроби пригадати своє ім’я. Щоправда, не зовсім: наяву вже був одним зі змінних пілотів «Гермеса», але у снах, про які нікому не розповідав, усе ще залишався тією людиною, котра ввійшла у Бірнамський ліс.

«Евридіка» втрачала швидкість. Кілька годин вона летіла редукованим ходом за траєкторією, що зветься евольвентою, в бік Бети Гарпії — невидимої, бо вона була колапсаром. «Евридіка» вже на значній відстані перетинала вигнуті ізограви, припливи та відпливи яких були ще стерині і для людей, і для корабля. Оптимально визначений курс гарантував безпеку, однак навряд чи можна було назвати політ безпроблемним. Ізограви, лінії, що проходять крізь точки космічного простору, який має ту ж саму кривизну, звивалися на ізолокаторах, мовби змії в чорному полум’ї. У рубці, що звалася стояночною (вона була призначена для управління кораблем лише в полі високозмінних сил тяжіння), сиділи чергові, дивилися на миготливі монітори, пили пиво з бляшанок і розмовляли про різні дурниці, аби розважитися. По суті, ці чергування були даниною традиції, спадком класичної ери астрогації. Ніхто б не зважився перейти на ручне управління — жодна людина не мала достатньо швидкої реакції для цього.

Колапсар відкрили досить пізно та з великими труднощами, бо він був самітником. Найлегше відкривати ті колапсари, що належать до подвійних систем і мають поблизу «живу» зірку. Ця зірка світиться, колапсар зриває з неї верхні шари атмосфери, які летять по спіралях, що звужуються, до чорної діри, тобто до колапсара, аби провалитися в нього під супровід найжорсткіших рентгенівських спалахів. Цей політ газів, украдених у товаришки, оточує колапсар могутнім шаром акреції[41], небезпечної для великих об’єктів, а отже, й космічних кораблів, у такому місці не зможе пролетіти жоден зореліт, бо ще перед тим, як його затягне під «горизонт подій», радіація знищить і людей, і електроніку.

Самотній колапсар було відкрито у сузір’ї Гарпії завдяки збуренням Альфи, Гамми й Дельти. Влучно названий Аїдом, цей колапсар, перевищуючи масу Сонця в чотириста разів, ставав дедалі помітнішим і виказав себе відсутністю справжніх зірок та скупченням зірок несправжніх, бо для їхнього світла був гравітаційною лінзою. Його анігіляційна оболонка оберталася на екваторі зі швидкістю, рівною двом третинам швидкості світла, а сили відцентрові та сили Коріоліса[42] випинали оболонку. Через це Аїд не був ідеально круглою кулею. Якщо навіть горизонт подій і залишався абсолютно круглим, над ним пролітали гравітаційні бурі, стискаючи й розтискаючи ізограви. Причину виникнення цих бур чи циклонів пояснювали вісім різних теорій, кожна на свій лад. Найоригінальніша (хоча й не обов’язково найвірогідніша) теорія стверджувала, ніби Аїд у гіперпросторі стикається з іншим космосом і той заявляє про себе струсами жахливої «кісточки» колапсара, його центру, сингулярності, місця без місця і часу без часу, де просторово-часова кривизна досягає нескінченно великого значення. Теорія «зворотного боку» Аїдового ядра, в якому розтрощеному інфінітизмові часопростору дають, однак, раду трансфінальні інженери чужого Universum, була, власне кажучи, математичною фантазією астрономів, сп’янілих від тератопології, найновішого і наймолодшого правнука старої теорії Кантора[43]. Цей колапсар навіть збиралися назвати Кантором, але астроном, який відкрив його, волів звернутися до міфології. Ні земний штаб SETI, ні керівників польоту особливо не турбувало те, що насправді лежить ПІД горизонтом подій. Це пояснювалося міркуваннями настільки ж практичними, наскільки й очевидними. Горизонт визначав нездоланний рубіж, і, незважаючи на те, що приховував, він був брамою, яка вела до неминучої загибелі.

Летячи у високому вакуумі над Аїдом, «Евридіка» відповідала необхідними маневрами на кожну зміну тяжіння, б’ючи з пускової установки потоком важких елементів, синтезованих циклом Олімоса з водню та дейтерію. Вивергала мільярди тонн, хитро повертаючи собі попередню масу, в той час коли Аїд, приневолений до такої взаємодії законами збереження енергії, постачав кораблеві значну частину енергії, яка вивільнялася з усього, що він поглинав, аби назавжди поховати у своїх нутрощах. «Евридіка» чимось нагадувала повітряну кулю, яка для того, щоби не втратити висоти, позбувається мішків з баластом. Але порівняння з аеростатом вельми приблизне — адже жоден стерновий не був здатен із такою швидкістю реагувати на всі зміни тяжіння й управляти настільки небезпечною грою.

Багатосегментний корпус корабля, який складався з кілець, з’єднаних між собою шарнірами, здалеку схожий на гігантського кільчастого шовкопряда, що білою комою звивався над громаддям чорної діри, мабуть, був би цікавим видовищем для стороннього спостерігача. Але такого спостерігача не було і не могло бути, бо на відважному товаришеві «Евридіки», «Орфеї», який мав відкрити для неї вхід у пекло, не було людей. Підтримуючи постійний лазерний зв’язок із велетенською личинкою, «Орфей» чекав сигналу, котрий мав перетворити його на резонансну бомбу, що зветься одноімпульсним ґрасером. Подібний, хоча й у тисячі разів слабший, ґрасер було випробувано в Сонячній системі; тоді з його допомогою Сатурн позбавили одного з найбільших після Титана супутників. Лазерний зв’язок почав погіршуватися, тому «Орфей» отримав дефінітивну програму дії і, слухняно замовкнувши, розпочав усередині машинного відділення countdown[44]. Підлетів до колалсара ближче, ніж «Евридіка», й світло, як і всі споріднені з ним електромагнітні хвилі, розпливалося та вигиналося, пробиваючись крізь недосяжні для будь-яких радіохвиль сфери. Поки Аїд терзав навколишній час і простір, розбиваючи їх на друзки над своїм руйнівним горизонтом, «Евридіка» здійснювала останні спостереження Квінти, п’ятої планети шостого Сонця Гарпії — основної мети експедиції. Орбітні астромати, вистрілені заздалегідь у космічний простір, кружляли віддалік колалсара, утворюючи планетоскоп не з такою вже й великою апертурою[45] — дві астрономічні одиниці. Зображення, а точніше тривимірна модель Квінти, сконцентрувалося на екрані головізора як імлиста, вкрита хмарами куля, що зависла в залі обсерваторії між її багатоярусними галереями. Щоправда, туди ніхто не заглядав. Цей голоскоп був змонтований в обсерваторії, бо його подарував експедиції один японський промисловець задля реклами, щоби потім презентувати такі самі голоскопи й земним планетаріям. То було ефектне видовище, але астрофізики, власне, не мали з цього ніякої користі. Вони погодилися встановити його в обсерваторії, бо їхня апаратура займала стіни носової зали, а планетоскоп, розміщений під куполом як оздоба, заповнив порожню середину зали. Зображення туманностей і планет, що з’являлись у головізорі, приходили спостерігати гості, аби хоч таким способом побачити космічний пейзаж, схований за глухими стінами «Евридіки».