— Та ви разом з машиною відразу ж підете на дно.

Пілот усміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Ґоссе побачив, що у цього хлопця — а це й справді був іще хлопець, лише масивний скафандр додавав йому років — такі ж очі, як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, тому його погляд був, як у великого кота, котрий дивиться на сонце, — безневинний і гострий водночас.

— Він хоче увійти в западину й «глянути, що там і до чого», — звернувся Ґоссе до Лондона, чи то запитуючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця.

Лондон не поворухнувся. Ґоссе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мовби штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. На золотаво-фіолетовому тлі, порізаному вертикальними лініями, зміїлися дві широкі смуги.

— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Ґрааля сто десять миль. А за цим старим маршрутом, чорним, — сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей ще тоді, коли Ґрааль бетонували, а єдиний посадковий майданчик був у нас. Користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода була чудова. Дві партії машин дійшли до Ґрааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.

— Знаю, — відказав пілот, — я це вивчав. Пам’ятаю імена тих людей.

Ґоссе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях, — південніше від чорної траси.

— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає ця підступна ділянка. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів, вони також розуміються на дірках. На жодній планеті нема рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — Море Гінікум. І ми, і Ґрааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Ґраалем, бо все узбережжя — суцільне плоскогір’я. Географи твердили, що цей так званий континент подібний до балтійського щита фенноскандії[4].

— Вони помилились, — урвав його пілот.

Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Ґоссе: ознайомити його з маршрутом чи змусити відмовитися від подальших пошуків. Але ситуація йому подобалася.

— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів за Цельсієм, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев’яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці найвищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печер, таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Тож консорціум зрештою розщедрився. А тоді ще й астрономи повідомили: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив сягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всю Орландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — наче губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді вибухають гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це паскудство вийде на поверхню. То ви й справді хочете туди йти?

— Авжеж, — так само невимушено відповів пілот. Він охоче поклав би ногу на ногу, проте в скафандрі не міг цього зробити. Добре пам’ятав, як колись його товариш при такій спробі полетів шкереберть разом зі стільцем. — Ви маєте на увазі Бірнамський ліс? — уточнив пілот. — Мені вже втікати чи я врешті можу поговорити з вами серйозно?

Ґоссе, не звернувши жодної уваги на іронічну репліку, продовжив:

— Нова дорога обійшлася неймовірно дорого. Адже треба було прогризати цей вал лави — саме тут головний виток Горгони. Можливо, навіть гора Олімп на Марсі поступається масштабами перед Горгоною. Динаміт її не брав. Був тут у нас такий собі діяч — Гаренстін. Може, ви про нього чули? Так от, він запропонував не пробивати валу, а вирубати в ньому сходи. Мовляв, це обійдеться дешевше. Конвенцією ООН слід заборонити ідіотам займатись астронавтикою. Вал Тіфона... Що тут казати, видовбали тунель, заклали в нього спеціальні термоядерні бомби. Горгона, Тіфон... На щастя, у грецькій міфології є стільки богів, що тепер можна позичати їхні імена. Нову дорогу відкрили рік тому. Вона перетинає найбільш просунуту на південь частину западини. Експерти запевнили нас, що ця дорога безпечна... Але ж підземні печери є скрізь — під усією Орландією. Це як три чверті Африки! Остигаючи, Титан кружляв по дуже видовженій орбіті. Наближався до межі Роша[5], в яку ввійшла сила-силенна менших супутників. Сатурн перемолов їх та утворив кільця. Титан холонув і далі, й на ньому в перісатурніумі[6] утворювалися великі бульбашки, які в апосатурніумі[7] замерзали, а потім виникли осадкові породи, льодовики, що вкрили цю пухирчасту, губчасту аморфну скелю та зіпхнули її вглиб. То неправда, ніби Море Гінікум випливає тільки за відповідного розташування всіх супутників Сатурна. Ці вторгнення і виверження гейзерів неможливо передбачити. У загальних рисах про це знають усі, хто тут працює: і перевізники, й пілоти. І хоча ця дорога обійшлась у мільярд, важких машин туди не можна пускати. Усі ми, як колись казали, перебуваємо на небі. Хіба не про це свідчить сама назва шахти — Ґрааль? От тільки небо це виявилося до біса дороге. Можна було б господарювати й краще. Усі плани сплутала бухгалтерія. Виплати за загиблих чималі, хоча й не такі великі, як оті капіталовкладення, які слід було виділити, щоби зменшити небезпеку... Я вже майже закінчив. Можливо, тим людям пощастить якось врятуватися, навіть якщо їх затопило. Починається відплив, а броня Діґлатора витримує сто атмосфер на дюйм. Кисню вони мають на триста годин. Марлін вислав звичайні всюдиходи на подушках і ще два суперважкі— для ремонту. Я розумію ваші почуття, та все ж ризикувати не варто. Діґлатор належить до найважчих...

— Сподіваюся, ви вже скінчили, — урвав його пілот, — у мене лише одне запитання: а Кілліан?

Ґоссе закашлявся і сів.

— Адже саме для цього я мав його сюди доправити, — додав пілот, — хіба не так?

Ґоссе потягнув за ріжок карти, й вона, зашарудівши, згорнулася. Потім узяв сигарету і мовив, дивлячись на вогник запальнички:

— Це — його робота. Він знає місцевість. А крім того, підписав контракт. Я не можу заборонити операторам укладати угоди з Ґраалем. А от у відставку подати можу і, мабуть, таки подам. І чхав я тоді на всіх на світі героїв.

— Ви дасте мені машину, — спокійно повторив пілот, — я можу зараз домовитися з Ґраалем. Марлін підскочить сюди, розпорядиться — і по всьому. А вам перепаде. Марлінові однаково хто — Кілліан чи я. А інструкції я знаю напам’ять. Шкода часу, пане Ґоссе. Прошу, дайте мені чогось поїсти й випити, а тоді обговоримо деталі.

Ґоссе безпорадно глянув на Лондона. Він розраховував на підтримку, але його чекало розчарування.

— Він піде, — озвався заступник. — Я про нього чув від того спелеолога, котрий улітку був на Ґраалі. Він такий самісінький, як і твій Піркс. Тиха вода. От тільки люльки шкода. Іди митися, хлопче. Душ унизу. І відразу ж повертайся, щоб не захолов суп.

Вдячно усміхнувшись Лондону, пілот вийшов. По дорозі підняв свій білий шолом так рвучко, аж язички «змійок» на скафандрі забряжчали. Ледве пілот зачинив за собою двері, як Лондон почав поратися коло підігрівачів, подзенькуючи посудом.