Кірстінґ не сподівався виявити людиноподібної будови кістки. Вона виникла внаслідок складних і заплутаних шляхів еволюції земних видів. Зрештою, навіть двоногість та випростана постава ще не підтвердили би антропоморфізму. Адже тисячі викопних рептилій ходили на двох ногах, і якби скласти спінографії стада ігуанодонтів, котрі біжать, у масштабі планети, їх не можна було би відрізнити від марафонців. Чутливість апаратури далеко перевершила найсміливіші уявлення батьків спінографії. За допомогою кальцієвого резонансу Кірстінґ міг побачити шкаралупу курячого яйця на відстані ста тисяч кілометрів. Іноді йому здавалося, що серед каламутних плям він помічає мікроскопічні ниточки, ясніші від тла, як сфотографований через телескоп застиглий танець гольбейнівських скелетів[83]. Йому здавалося, що коли посилити збільшення, то він побачить їх насправді й вони перестануть бути тим, що приписував тремтячим волоконцям, таким сумнівним і короткочасним, наче канали, котрі давні астрономи бачили на Марсі, бо дуже хотіли їх побачити. Коли він надто довго вдивлявся у скупчення блідих, застиглих іскринок, стомлений зір скорявся волі й, здавалось, от-от помітить молочні цятинки черепів і тонші від волосини кістки хребетних стовпів та кінцівок. Однак досить було закліпати пекучими від напруження очима, щоби ця ілюзія зникла.

Кірстінґ вимкнув апарат і підвівся. Склепивши у цілковитій темряві повіки, відновив в уяві зображення, яке щойно спостерігав, і знову в оксамитній чорноті зафосфоресціювали дрібні кістяки-привиди. Він, мовби незрячий, відпустив опору, за яку тримався, й поплив до рубінового вогника над виходом. Засліплений після тривалого перебування в темряві, замість рушити до ліфта, втиснувся у дверну нішу, вистелену товстим пінопластом, і це його врятувало, коли разом з гуркотом його наздогнав гравітаційний удар. Нічні лампи денного світла згасли, в усьому коридорі, що обертався разом із кораблем, спалахнули аварійні вогні, але він цього вже не бачив, бо знепритомнів.

Після наради Стірґард не міг спати, бо знав, що GOD, незалежно від варіантів тактики, які він придумає, поставить його перед вибором, котрий вестиме до альтернативи непередбачуваного ризику або відступу. Під час дискусії Стірґард зберігав удавану рішучість, але коли залишився на самоті, відчув себе безпорадним, як ніколи до цього. Йому дедалі важче вдавалось опиратися бажанню звіритися на долю. В одній зі стінних шафок каюти серед його особистих дрібничок лежала старовинна, важка бронзова монета з профілем Цезаря та пучком фасцій[84] на зворотному боці — пам’ятка про батька-нумізмата. Відчиняючи шафку, Стірґард іще не був певен, чи довірить у такий спосіб корабель, екіпаж, долю експедиції, найбільшої в історії людства, цій монеті, хоча вже подумав, що лікторський пучок різок означає втечу. Бо чим іншим був би їхній відступ, як не втечею? А стертий профіль масивного обличчя — це те, що, можливо, буде їхньою загибеллю. Він переміг внутрішній спротив, відчиняючи у півсутіні шафку, і навпомацки дістав з-поміж перегородок плаский футляр з монетою. Вийнявши її, покрутив у пальцях. Чи мав він право?.. Кидок в умовах невагомості був неможливий. Стірґард утиснув монету в сталеву скріпку, ввімкнув закріплений під дошкою письмового столика електромагніт, що притримував фотограми чи карти за допомогою сталевих кубиків, котрі правили йому за прес-пап’є. Розсунувши стоси паперів і стрічок, крутнув, наче маленький хлопець, монету дзиґою. Вона крутилася на вістрі скріпки дедалі повільніше, описуючи невеликі кола, й нарешті впала, притягнена магнітом, зворотним боком догори. Відступ. Щоби сісти, Стірґард схопився за бильце обертового крісла і, щойно комбінезон прилип до спинки, перш ніж устиг усвідомити, відчув струс. Спочатку струс був незначний, а потім почав наростати, й нарешті велетенська сила змела плівки, папери, прес-пап’є і темно-бронзову монету з письмового столика, а його, Стірґарда, втиснула у крісло. Перевантаження зросло моментально. Потьмареним зором, бо кров уже відливала йому від очей, Стірґард іще побачив світло круглої настільної лампи, що розмазувалося від блискавичних коливань, почув, як під обшивкою сталевих стін глухо застогнали всі пази, шви і крізь шум незакріплених предметів, апаратів, одежі, котрі летіли на нього зусібіч, пробивалося далеке виття сирен тривоги. Враження було таке, ніби вили не мембрани, а сам корабель, уражений у сто вісімдесят тисяч тонн своєї маси, і якщо Кірстінґа, який чув це завивання і протяглий грім, засліплював страхітливий тягар, що втискував налите свинцем тіло у крісло, то Стірґард в останню мить відчув полегкість.

Так. Полегкість, бо відступ став уже неможливим.

Зір повернувся до нього через кілька секунд, хоча стрілка Гравіметра ще тремтіла на червоних рисках шкали. «Гермес» уникнув прямого попадання. Воно було неможливе. Хоч би що його атакувало, GOD, який постійно був напоготові, відбив удар, завданий спритно й несподівано. Позбавлений часу вибрати належне прикриття, GOD упав у крайність. Вал гравітації не можна було пробити в цьому космосі нічим, хіба що сингулярністю, тож «Гермес» уцілів, але сила такого раптового удару відповіла неминучим рикошетом і, наче гармата, що відкотилася після пострілу, весь корабель в епіцентрі розряду сидераторів затремтів, хоча прийняв лише невелику часточку випущеного в нього заряду. Навіть не намагаючись підвестися, бо тіло все ще наче перебувало під пресом, Стірґард широко розплющеними очима бачив, як велика стрілка, слабо здригаючись, міліметр за міліметром сповзає з червоного сектора круглої шкали. Гранично напружені м’язи почали вже коритися. Ґравіметр понизився до чорної двійки, і тільки сирени тривоги досі пронизливо вили на всіх палубах.

Відштовхуючись обома руками від бильця крісла, Стірґард насилу підвівся і, ставши на ноги, змушений був, згорбившись, спертися долонями на край столика — як та мавпа, що звикла допомагати своїм ногам руками. Він не міг собі пояснити, чому в нього цієї хвилини виникла така думка. Серед безладної купи стрічок і карт на підлозі він побачив батьківську монету, яка й далі показувала решку, тобто відступ. Стірґард усміхнувся, бо це рішення побив уже вищий козир. Ґравіметр показував одиницю. Треба було поквапитися до стернової рубки й довідатися передусім про людей. Стірґард був уже біля дверей, але раптом повернувся, підняв монету й поклав її у шафку. Ніхто не смів довідатися про його хвилинну слабість. Слабість не входила в категорії гри, бо коли бракує мінімаксових рішень, то рішень, кращих за суто лотерейні, нема. Отож він міг бодай перед самим собою виправдатись у цьому вчинку, але не бажав. Посередині тунельного коридору до нього повернулася невагомість. Стірґард не хотів війни, одначе знав своїх людей і розумів, що, крім папського делегата, на втечу не погодиться ніхто.

Розпізнати засоби, застосовані проти «Гермеса», не пощастило, бо, незалежно від того, що це було, рештки його зникли з часопростору. GODів запис пам’яті захисту підтвердив те, що припускали фізики. Націлені на всі боки оптиметри підмітали вакуум довкола «Гермеса» аж до зовнішнього периметра оборони, виявляючи радарні відгомони частинок міліметрового розміру в радіусі ста тисяч миль. Удар був не променевий, інакше він залишив би спектральну смужку. Раптова поява кількох десятків об’єктів невиразних обрисів довкола «Гермеса», цілого рою, що концентрично мчав до корабля, до того ж майже одночасно, здавалася спочатку загадкою. Вони з’явилися на незначній відстані, від милі до двох. Сушачи собі голови, що б це могло означати, фізики обміркували, як ці об’єкти змогли непомітно проникнути крізь систему ретельного захисту. Можливі були три варіанти. Хмари часточок, не більших за бактерії, могли стиснутись у багатотонні маси, що передбачало неабияке вміння виробляти молекули, здатні самостискатись і спрямовуватися на ціль потужною дисперсією. Щось на зразок хмар мікрокристаликів, які вже всередині периметра, подолавши лінію зовнішньої оборони, стискаються в лавину.