В афелії Дзети, віддалік од найбільших її планет, Стірґард перевів корабель на еліптичну орбіту, щоб астрофізики могли провести перші спостереження за Квінтою. Як в усіх подібних системах, у космічному просторі плавали рештки старих комет з відірваними газовими хвостами, пошматовані на застиглі уламки через багаторазове проходження біля Сонця. Серед цих розпорошених брил та згустків пилу GOD помітив за чотири тисячі кілометрів об’єкт, не схожий на метеор. Коли його торкнувся промінь радіолокатора, це виявився метал. Об’єкт не міг бути магнітною брилою з великим вмістом заліза — мав надто правильні форми. Нагадував нічного метелика з маленьким товстим черевцем та обрубками крил. На чотири градуси тепліший від інших заледенілих уламків, предмет цей не обертавсь, як годилося би метеорові чи фрагменту ядра комети, а летів прямо вперед, без слідів тяги. GOD оглянув його в усіх спектральних смугах і зрештою виявив причину такої стабільності: слабкий витік розрідженого аргону, через це майже непомітний. То міг бути космічний зонд або невеликий корабель.

— Упіймаємо цього нічного метелика, — вирішив Стірґард.

Отож «Гермес» рушив навздогін, а за милю від об’єкта вистрілив пристроєм з чіпкими лещатами. Лещата широко розкрилися над самим хребтом химерного нічного метелика й обхопили його з боків. Інертне створіння поводилося ніби пасивно, але за хвилю його температура зросла і струмінь газу, що бив іззаду, подужчав. Монітор, який пильно стежив за цим полюванням, зблиснув знаками запитання.

— Увімкнути енергопоглиначі? — запитав GOD.

— Ні, — відказав Стірґард, дивлячись на болометр.

Захоплений об’єкт розігрівся до трьохсот, чотирьохсот, п’ятисот градусів за Кельвіном, але швидкість його майже не збільшилася. Потім крива температури задрижала й почала спадати. Упольований об’єкт холонув.

— Яка тяга? — спитав командир.

Усі в рубці управління мовчали, переводячи погляд з візуального монітора на бічні, що показували рівень позасвітлової емісії. Світився тільки болометричний.

— Радіоактивність нуль?

— Нуль, — запевнив командира GOD. — Витік слабшає. Що робити?

— Нічого. Чекай.

Так вони летіли довго.

— Візьмемо це на борт? — врешті запитав Ель Салям. — Чи, може, спершу просвітимо?

— Не варто. Він уже здихає — тяга в нього спадає, він захолов. GODe, покажи його зблизька.

Електронними очима мисливця-пастки вони побачили чорний панцир у віспі ерозії.

— Абордаж? — спитав GOD.

— Ще ні. Стукни його зо два рази. Але не сильно.

Із середини довгоруких лещат вистромився стрижень. Він методично бив у затиснутий корпус, із якого сипалась обгоріла луска.

— Там може бути безударний детонатор, — зауважив Поласар. — Я б його все-таки просвітив...

— Добре, — несподівано погодився Стірґард. — GODe, проспінографуй його.

Два веретеноподібні зонди, вистрілені з носа корабля, наздогнали череватого метелика й полетіли обабіч нього. Верхні монітори рубки управління ожили, відтворюючи заплутані смуги, пасма, тіні, а водночас із цим по краях екранів вискакували атомні символи: вуглецю, водню, кремнію, марганцю, хрому; ці стовпчики зростали, аж поки Ротмонт сказав:

— Це нічого не дасть. Його треба взяти на борт.

— Ризиковано, — пробурмотів Накамура. — Краще демонтувати на відстані.

Командир спитав у GODa.

— Можна, — відповів GOD. — Це займе від п’яти до десяти годин. Починати?

— Ні. Розріж йому панцир у найтоншому місці й передай зображення зі середини об’єкта.

— Просвердлити?

— Так.

До зондів, що оточували здобич, приєднався ще один. Алмазне свердло не брало.

— Тільки лазер, — вирішив GOD.

— Нічого не вдієш. Але — мінімальний імпульс, щоб у середині нічого не розплавилося.

— Гарантувати не можу, — відказав GOD. — Вмикаю лазер?

— Обережно.

GOD втягнув свердло. На шерехатій поверхні заряхтіла біла точка, пішов дим, а коли хмарка диму розвіялась, у витоплену пробоїну ввійшла головка телеоб’єктива. Стало видно обсмалені труби, що входили в опуклу плиту, а все зображення ледь тремтіло. Озвався GOD:

— Увага: за даними спінографії в центрі об’єкта розташовані екситони[57], а віртуальні квазічастини стиснули конфігураційний простір[58] Фермі[59].

— Далі! — поквапив Стірґард.

— Тиск у джерелі енергії — понад чотириста тисяч атмосфер, або квантові ефекти Ґоленбаха.

— Різновид бомби?

— Ні. Наймовірніше, джерело рушійної сили. Реактивною масою був аргон. Він уже вичерпався.

— Чи безпечно буде взяти це на борт?

— Безпечно. Баланс енергії дорівнює нулю.

Окрім фізиків, ніхто не розумів, що це означає.

— Беремо? — запитав Накамуру командир.

— GOD знає ліпше, — усміхнувся японець. — А ти що скажеш?

Ель Салям, до якого було звернене запитання, на знак згоди кивнув головою. Отож трофей було втягнуто до вакуум-камери на носі й для певності оточено енергопоглиначами. Ледве закінчили цю операцію, як GOD повідомив про інше відкриття. Він помітив об’єкт, значно менший від спійманого, вкритий оболонкою, що поглинала промені радіолокаторів; виявив його GOD завдяки спін-резонансу речовини, з якої був зроблений об’єкт: то була сигара масою якихось п’ять тонн. Орбітери знову полетіли до об’єкта і, розжаривши ізоляційне покриття, здерли його з лискучої металевої сигари. Спроби викликати його реакцію закінчилися нічим: то був труп, у боці якого зяяла випалена дірка. Стан обшивки свідчив про те, що вона з’явилася не дуже давно. І цю здобич також завантажили на корабель.

Отож полювання пройшло легко. Клопоти почалися щойно при обстеженні та розтині здобичі.

Перше судно своєю двадцятитонною тушею нагадувало велетенську черепаху. Його шерехатий панцир був побитий безліччю зіткнень з мікрометеоритами й космічним пилом. Усе це свідчило про чи не столітній вік. Його орбіта виходила своїм афелієм за крайні планети Дзети. Анатомія солідно броньованої черепахи збентежила дослідників. Протокол складався з двох частин. У першій Накамура, Ротмонт та Ель Салям подали схожий опис обстежених приладів об’єкта. У другій думки про призначення цих приладів суттєво розійшлися. Поласар, який також брав участь в обстеженні, засумнівався в припущенні фізиків. Цей протокол має таку ж цінність, казав він, як опис єгипетської піраміди, що виконали пігмеї. Єдність думок у визначенні будівельного матеріалу аж ніяк не пояснює призначення апарата. Цей старий супутник мав особливе джерело енергії. Містив батареї п’єзоелектриків, що заряджалися за допомогою конверторів, з якими фізики досі не стикалися. П’єзоелектрики, спресовані у багатокаскадних лещатах суто механічних підсилювачів тиску, розтягаючись, давали струм порціями, дозованими дросельною системою з фазовою модуляцією, але могли також дати раптовий і повний розряд, якби сенсори броні замикали дросельний клапан. Тоді й увесь струм, оббігаючи двокотушкові бобіни, розірвав магніти. Між акумуляторами й обшивкою були мішки чи кишені, наповнені шлаком. Туди тяглися напівпрозорі дроти із затуманеною дзеркальною серединою, можливо, роз’їджені ерозією світловоди. Накамура припускав, що цей мертвий корабель колись зазнав перегріву, який розтопив у ньому частину підсистем та знищив сенсори. Ротмонт, однак, вважав, що руйнування відбулося без нагрівання — каталітичним шляхом. Так, ніби якісь мікропаразити — ясна річ, неживі — зжували у супутнику мережу зв’язку в його носовій частині, й то дуже давно. Внутрішню поверхню броні вкривали кількома шарами чарунки, трохи подібні до бджолиних стільників, але значно дрібніші. Лише за допомогою хроматографії пощастило виявити в їхньому попелі силікокислоти — кремнієвий еквівалент амінокислот із подвійною водневою сполукою. І саме тут думки вчених остаточно розійшлися. Поласар вважав ці рештки внутрішньою ізоляцією броні, в той час як Кірстінґ — проміжною системою між живою та мертвою тканинами, плодом технобіології невідомого походження і функцій.