Професор на мить замовк.

— Будинок на відлюдді, в якому ми з вами сидимо, найсучасніші запобіжні заходи — все це через те, що мене переслідують мурахи.

Він підвівся.

— Я робив експерименти. За допомогою діамантового свердла відколов од кулі часточку завбільшки з макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж реакцію: притягав мурах, як сама куля. Лише коли її оточити товстим шаром свинцю, нашестя комашні припиняється.

— Якесь випромінювання?.. — захриплим голосом спитав гість. Він, мов загіпнотизований, вдивлявся у ледь видне обличчя старого вченого.

— Можливо. Не знаю.

— Ця куля у вас?..

— Так. Хочете її побачити?

Гість зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його вперед, повернувся до письмового столу по ключі й швидким кроком пішов за гостем темним коридором. Вони увійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, лише в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке проміння неприкритої лампи під стелею віддзеркалювало синє світло від броньованих стінок сейфа. Професор упевненим рухом встромив ключ у шпарину й повернув його. Почувся скрегіт замка, грубі дверцята відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній...».

Каюти фізиків розташовувалися на четвертому ярусі. Він уже добре орієнтувався на «Евридіці», вивчив план усього зорельоти, такого не схожого на ті, в яких колись літав сам. Не розумів багатьох назв і призначення приладів кормового сегмента, безлюдного та відрізаного від решти корпусу потрійною перетинкою. Корабель, що нагадував велетенську гусінь, уздовж і впоперек перетинали тунелі — комунікаційна мережа під циліндрично розтягнутим містом. У його м’язах жила пам’ять про блукання тісними, овальними чи круглими, наче колодязі, коридорами, в яких доводилося пливти у стані невагомості, час від часу допомагаючи собі, ледь відштовхуючись од стін, стелі та підлоги, щоби зробити потрібний поворот. А в товарних ракетах до трюму можна було дістатись і простіше — шахтою кліматичного продування. Досить було увімкнути компресор — і ти вже мчав у шумі майже справжнього вітру, а ноги, що висіли у повітрі, видавалися непотрібним рудиментом, з яким не відомо що робити. Він майже шкодував, що тут нема невагомості, яку колись, бувало, так проклинав, коли треба було щось полагодити, бо закон Ньютона таки добре давався взнаки. Досить було вдарити молотком, не вхопившись добре за щось другою рукою, — і ти летів по лінії віддачі, кумедно перекидаючись у повітрі. Але смішно в таких випадках було лише тим, хто спостерігав за цими кульбітами.

Ліфти — точніше довгасті безколісні кабіни з овальними вікнами, настільки вигнутими, що все у них спотворювалося, — безшумно рухалися, показуючи номери сегментів, і блимали вогниками на потрібній зупинці.

Підлога в коридорі була водночас шорстка й пружна. За рогом коридору щойно зник пиловсмок, схожий на черепаху, а він простував уздовж ряду дверей, трохи вигнутих, як і стіна. Пороги були окуті міддю — мабуть, так заманулося земному дизайнерові. Іншого пояснення він не знаходив. Спинившись перед каютою Лауґера, астронавт умить втратив упевненість. Він ще й досі не зміг стати одним із членів екіпажу, їхня доброзичливість, коли зустрічались у кают-компанії, квапливість, з якою запрошували його до свого столу, здавалися перебільшеними. Ці люди немовби вдавали, що він і справді є одним із них і йому лише тимчасово не дають посади. Щоправда, Лауґер запевняв, що він може працювати в нього, коли захоче, але й ця обіцянка, замість того, щоби додати певності, лише насторожила. Зрештою, Лауґер був не абихто, а провідний фізик. І не тільки на «Евридіці». Він не уявляв, що у нього можуть виникнути сумніви стосовно того, як поводитися в космосі з будь-ким... Це було так само недоречно, як розмірковувати про флірт десь у підземеллях піраміди. Двері не мали клямки — досить було торкнутись їх пучками пальців, як вони відчинилися так швидко, що він заледве не відсахнувсь, як дикун від автомобіля. Велике приміщення вражало безладом. Серед стосів касет із плівками, платівок, паперів і атласів височів великий письмовий стіл із вигнутою стільницею. Посередині цієї дуги стояло сидіння, що оберталося на всі боки. За столом на стіні чорніло прямокутне табло з рухливими світлячками іскор. Обабіч цієї миготливої таблиці висіли підсвічені фотографії спіральних туманностей, а далі громадилися прямовисні опуклі стовпоподібні циліндри, частково відкриті, заповнені перегородками з дисками процесорів. У лівому кутку стояв скісний чотиригранний апарат із підвішеним до нього стільчиком. Апарат той наскрізь прошивав склепіння, а зі щілини під бінокулярами швидкими стрибками змотувалася стрічка якоїсь діаграми, згортаючись на підлозі в сувій. Підлогу вкривав потертий перський килим із бляклим ієрогліфічним візерунком. Цей килим остаточно приголомшив астронавта. Циліндр, подібний до колони, зненацька зник, і за ним відкрився вхід до наступного приміщення. Там стояв Лауґер, вбраний у полотняні штани та светр, з давно не стриженою головою, й усміхався по-змовницьки і водночас щиро. Обличчя в нього було пухке, як у передчасно постарілої дитини, й таке ж не схоже на обличчя творця високих абстракцій, як в Анштайна, коли той ще працював десь у конторі.

— Добрий день... — мовив прибулий.

— Заходьте, колего, заходьте. Ви вчасно прийшли: одним махом увійдете й у фізику, і в метафізику... — Лауґер пояснив: — У мене панотець Араґо.

Астронавт увійшов за фізиком до другої каюти, меншої, з прибраним ліжком та кількома крісельцями навколо столу. За столом сидів домініканець і крізь лупу розглядав якісь плани, а може, комп’ютерну карту планети, бо аркуш той був покреслений паралельними лініями.

Араґо висунув крісло біля себе. Усі троє сіли.

— Це Марк. Ви знаєте його, панотче? — запитав Лауґер і, не даючи йому відповісти, повів далі: — Уявляю, скільки у вас труднощів, пане Марку. Важко відверто спілкуватися з машиною.

— Машина тут ні до чого, — зауважив домініканець зі звичною іронією. — Вона говорить лише те, що в неї закладено.

— Це означає: те, що ви в неї вклали, — уточнив фізик, ущипливо всміхаючись. — У теоріях нема згоди, проте там її ніколи й не було. Йдеться про так звані «надвіконні» цивілізації, — пояснив він новому гостеві. — Та коли ви вже приєдналися до нашої дискусії, то я коротко перекажу вам початок... Ви вже знаєте, що давні уявлення про ЕТІ[29] встигли багато в чому змінитись. Якщо у галактиках є навіть мільйон цивілізацій, їхнє існування зазнає такого часового розпорошення, що спершу не можна порозумітися з господарями планети, а згодом стає неможливим їх відвідати. Цивілізацію піймати важче, ніж метелика-одноденку. Тим-то ми й шукаємо не метеликів, а їхні лялечки. Ви знаєте, що воно таке — «вікно контакту»?

— Знаю.

— От і добре! Пересіявши двісті мільйонів небесних тіл, ми відкрили одинадцять мільйонів кандидаток. Більшість із них — мертві планети, решта перебуває під «вікном» або над «вікном». Уяви собі, — Лауґер несподівано перейшов на «ти», — що ти закохався у портрет шістнадцятирічної дівчини і вирушив у дорогу, аби освідчитися їй у коханні. Та, на жаль, подорож триватиме п’ятдесят років. Отож врешті ти прилетиш до бабусі або до покійниці. А якщо посилатимеш свої любовні листи поштою, то сам постарієш, доки отримаєш відповідь. Це in писе[30] первісна концепція СЕТІ[31]. Не можна вести діалогу з тисячолітніми інтервалами.

— Отже, ми летимо до личинки? — уточнив гість. Віднедавна його почали називати Марком, і зараз — не знати чому — йому раптом спало на думку, а чи не пішло це від ченця, котрий, як і він, був і не був членом екіпажу.

— Ми самі не знаємо, до якої мети летимо, — зауважив Араґо.

Здавалося, Лауґеру це сподобалося.

— Можливо, — підтакнув він. — Планети, де існує життя, ми розпізнаємо за складом атмосфери. Каталог таких планет налічує багато тисяч лише в нашій Галактиці. Ми відібрали майже тридцять тисяч тих, що подають надії.