Зрештою така сама закономірність, що зводить нанівець переживання як відчуття огрому, діє серед самих людей. Можна співчувати мукам певного індивідуума, родини, але загибель тисяч, так само як і мільйонів жителів, — замкнена в числах абстракція, екзистенціальний зміст якої осягти неможливо.

Через те кавітаційне розбиття небесного тіла, планети чи її супутника-місяця — собою надзвичайно скромне видовище, яке не лише відбувається зі сонною повільністю, а й завдяки беззвучному та лінивому перебігові здається штучним, удаваним, тим більше, що для того, аби його побачити й при цьому не загинути, треба спостерігати у телескоп або на екрані монітора. А сидеральні хірурги спостерігають космічні вибухи через фільтри, якими по черзі оснащують об’єктиви апаратури, щоби можна було пильно стежити за фазами розпаду. Через те картина, яку вони вибірково сприймають у монохроматичних смугах спектра, — то жовта, як солома, то червона, наче цинобра — справляє враження невинної калейдоскопічної забави, а не страхітливого з людського погляду катаклізму.

Квінта мовчала до години нуль. Кавітацію Місяця мали спричинити вісімнадцять снарядів, які летіли до його екваторіальної поверхні траєкторіями типу евольвенти[91].

На жаль, GOD мав слушність, виводячи цю операцію з обойми заходів, що піддаються точному програмуванню.

Якби всі боєголовки влучили в оболонку пустельного супутника під одним і тим самим кутом, якби, зробивши в ньому тунельні пробоїни, збіглися довкола його важкого ядра та якби із запрограмованою до секунд точністю обернули це неохололе, напіврідинне ядро в газ, уламки розколотого Місяця, проти яких Гімалаї — дрібні крихти, розлетілися би попередньою орбітою, а ударна хвиля раптово вивільненої сили спричинила б тільки помірний землетрус і штовхнула до берегів континентів серію довгих хвиль цунамі.

Однак в операцію втрутилася Квінта. Три снаряди «Гермеса», котрі летіли до Місяця з боку планетного диска, було перестрінуто важкими балістичними ракетами, обернуто на вогняні клуби газу, що й спричинило передчасне загоряння сидеральних зарядів. Унаслідок цього запланована концентрація всіх ударів у місячне ядро не відбулась, і це викликало ексцентричну кавітацію. Уламки південного континенту градом скелястих мас сипнули на Квінту, а решта — приблизно шість сьомих маси природного супутника — піднялася на вищу орбіту. Це сталося через те, що доквінтянські сидератори повинні були вторгнутися через кору в ядро по спіралях, тобто штовхати розтрощену кулю до Квінти, а відквінтянські — до Дзети. Оскільки саме ті, що мали захищати планету від метеорного граду, було протаранено, близько ста трильйонів тонн гірських порід по незліченній кількості еліптичних траєкторій упало на Квінту. Частина згоріла в атмосфері, найбільші уламки, трильйони тонн, широко розсіялися в океані, а крайні бомбардували узбережжя Норстралії. У бік планети влучив уламок Місяця, наче заряд, випущений під гострим кутом.

Через дві сотих секунди після загоряння кавітаційних головок увесь Місяць укрився жовтавою хмарою, такою густою, що супутник розрісся, мовби розбух. Потім він неквапом, ніби у сповільненому фільмі, почав розколюватися на несиметричні шматки, як апельсин, котрий розривають невидимі пазурі, а з тріщин кори довгими пострілами бив ясно-вогняний пал, схожий на сонячний. На восьмій секунді кавітації клуби вогняних ударних хвиль надали шматованому Місяцеві форму велетенської неопалимої купини у вакуумі. Сліпуче сяйво затьмарило найближчі зірки. У гравітаційній рубці всі покам’яніли біля моніторів. Чути було тільки цокіт хронометрів, які відлічували хід луноклазму, а з клубовиння вогню вилітали огорнені курявою й розриваючись, мов картеч, альпи, Кордильєри, везувії. Нарешті ця потворна хмара, що спершу схожа була на круглий кущ, почала поволі розтягуватися. Не треба було дивитися на прилади, щоби зрозуміти: через кілька годин Місяць почне падати на планету. Добре це чи погано — він влучив у неї віддалік од льодового кільця, і тільки близько півночі рій уламків, стикаючись один з одним і спалахуючи фейєрверком над самою атмосферою, прошив його льодову поверхню.

Так демонстрація сили обернулася на катаклізм.

Наступного дня після обіду Стірґард запросив до себе Накамуру та обох пілотів. Одразу ж після катастрофи, застосувавши всю силу маневрового агрегати, «Гермес» піднявся над екліптикою, щоб уникнути хмари місячних уламків, і взяв параболічний курс на Сонце. Водночас він викидав за корму радіозонди й трансмітери. Вони передавали дані, на підставі яких стало зрозуміло, що Квінта стягла на себе всі уламки розбитого Місяця, бо залп балістичних ракет настільки порушив кавітацію, що удар зрикошетив планету.

Його наслідки, за якими спостерігали оптично, хоча корабель уже потроїв відстань од Квінти, були страхітливі. З океанічного епіцентру розбіглися цунамі. Маси води, піднятої на стократну висоту найбільших припливів, залили передусім східне узбережжя Гепарії і тисячомильним фронтом затопили її величезну рівнинну територію. Океан ринув углиб суходолу, утворюючи озера завбільшки з море, бо глибоку плиту літосферичної мантії Квінти було зім’ято, й води заповнили депресії на поверхні.

Водночас більйони тонн води, виштовхнеш кипучою парою над стратосферу, оточили суцільним шаром хмар усю планету, і тільки тонке льодове кільце блищало над ним на сонці, наче бритва.

Стірґард зажадав од Накамури доповіді про результати спіноскопії, яка ні на секунду не переривалася після луноклазму. Зразу ж після того, як луноклазм закінчився, Стірґард наказав вистрелити з борту корабля і вивести на орбіту Квінти поперед неї та позад неї найважчі магнетронні агрегати — справжні молохи разом із сидеральними живильниками, кожен масою сім тисяч тонн, й оточити планету, аби захиститися від можливої атаки метальників когезійного тиснення. Це були бомбові ґрасери одноразового використання. За планом, що розробив штаб SETI, вони мали служити для анігіляції астероїдів, якби «Гермес» зустрів їх дорогою до Квінти й через свою світлову швидкість нездатний був би маневрувати з метою обминання перешкод, зіткнення з якими не витримали б захисні щити.

Перш ніж Накамура встиг поінформувати командира про дані спіноскопії, той несподівано запитав другого пілота, Темпе, звідки він знає стародавній латинський девіз «Nemo me impune lacessit», яким закінчив недавню нараду.

Темпе не пригадував.

— Навряд чи ти коли був філологом. Імовірніше, читав По. «Барильце амонтальядо»[92].

Темпе розгублено похитав головою.

— По? Того, який писав фантастичні оповідання? Хтозна... А втім, я не пригадую, що читав... перед Титаном. Хіба це так важливо?

— Це ми ще побачимо, але трохи згодом. А зараз прошу результати етнографії.

Накамура ще й рота не встиг розтулити, як Стірґард докинув:

— Апаратуру теж було атаковано?

— Двічі. Ґрасери знищили кілька десятків ракет. Голенбахівські дифракції перервали прийом спінограм без шкоди для зображення.

— Звідки стартували ці ракети?

— Із бомбардованого материка, але з території, яка уникла катастрофи.

— А точніше?

— Із чотирьох пунктів гірської системи, що на п’ятнадцять градусів нижче від полярного кола. Пускові установки розташовані в глибині імітованих скель. Таких установок там чимало — аж до тропіка. Зйомки виявили їх добру тисячу. Безперечно, їх значно більше, але найчіткіше вдалося розрізнити ті, які стояли перпендикулярно до імпульсного поля. Планета обертається, а поле залишається непорушним. За безперервної спіноскопії виникло б зображення, яке не мало б жодної цінності, — все одно, що людина, котра крутиться перед рентгеном на всі боки, коли їй роблять знімки. Через те ми перейшли на моментальну томографію в мікросекундах. Досі зібрано кільканадцять мільйонів кадрів. Я хотів дочекатися повного оберту Квінти, а вже тоді передати всі стрічки GODові...