— Надії на Розум?
— Коли Розум іще у пелюшках — він непомітний. А коли дозріє, то вилітає з «вікна». Треба перехопити його раніше. Звідки нам знати, чи варта мета нашої експедиції таких зусиль? Ми летимо на Квінту — п’яту планету Дзети Гарпії. Деякі дані вселяють надію...
— In dubio pro reo[32], — мовив домініканець.
— А кого ви, панотче, звинувачуєте? — спитав Лауґер, але знову не дочекався відповіді й повів далі: — Першою космічною ознакою Розуму стало радіо. Задовго до виникнення радіоастрономії. Ну, не так то й задовго, однак років за сто. Планети, що мають радіопередавачі, можна виявити, коли їхня потужність сягає певної межі. Квінта подає сигнали в діапазоні короткому й ультракороткому, меншому від випромінення її Сонця — це забагато як на мертву планету. Якщо планета досягла етапу електроніки, ці випромінювання можна вважати середніми, бо вона перебуває під впливом сонячних шумів. Але щось там є, щось пов’язане з радіо, щось біляпорогове. Я маю докази.
— Однак непрямі, — знов уточнив апостольський посланець.
— Навіть менше — лише один непрямий доказ, — погодився Лауґер. — Але що важливіше, на Квінті було зафіксовано пунктирні електромагнітні спалахи, а один з них був зареєстрований під час усього випромінювання спектрометрома орбітера, що кружляє навколо Марса. Там літають два орбітери, які дорого обійшлися нашій Землі: ціною нашої експедиції.
— То що це було — атомні бомби? — спитав чоловік, який погодився називатися Марком.
— Ні. Це більше схоже на початок планетарної інженерії, бо ті спалахи були термоядерні, чисті. Якби на Квінті цивілізація розвивалася так, як на Землі, квінтяни почали б з уранідів. І найцікавіше, що ці спалахи спостерігалися тільки в межах полярного кола. Тобто в тамтешній Антарктиці або Арктиці. Таким способом можна розтоплювати материкові льодовики. Але різниця між нами та квінтянами полягає не в цьому. Йдеться про те, чи ми не зашкодимо їм своїм прибуттям. Панотець Араґо вважає, що саме так і може статись. Я такої ж думки...
— А в чому різниця між ним і вами?
— Я вважаю, що варто ризикнути. Пізнавати світ без будь-яких втрат неможливо.
Здається, Марк починав розуміти суть їхніх розходжень. Він забув, хто він. До нього повернувся колишній запал.
— Панотче... отож виходить, ви летите з нами всупереч своїм переконанням? — звернувся він прямо до священика.
— Звичайно, — відповів Араґо. — Церква була проти експедиції. Так званий «контакт» може стати дарунком данайців. Може відчинити скриню Пандори.
— Панотець має звичку характеризувати нашу програму за допомогою міфологічних образів, — засміявся Лауґер. — «Евридіка», «Юпітер», «Аїд», «Цербер»... Ми й справді чимало накрали у стародавніх греків. Власне, й наш корабель мав би зватись «Арґо», а ми — психонавтами. Ми намагатимемося якнайменше зашкодити будь-кому. Ось чому хід операції буде таким складним.
— Contra spent spero[33]... — зітхнув чернець. — А втім, — додав він, — я був би радий помилитися.
Лауґер, здавалося, вже не чув його, думаючи про щось своє.
— Поки ми наблизимося до Квінти, там мине щонайменше триста років, а в нас на кораблі — лише рік. Це означає, що ми доберемося до них уже тоді, коли вони перебуватимуть у верхній частині «вікна». Тільки би встигнути вчасно. Секунди розбіжностей у наших маневрах можуть або неймовірно затримати, або прискорити наш політ. А стосовно шкоди... Адже превелебний отець знає: технологічні цивілізації інертні, хоча й нестаціонарні. Інакше кажучи, їх важко збити з визначеного курсу. Хоч би що там сталося, ми не прийдемо до них у ролі богів, які спустилися з неба. Ми не шукаємо первісних культур, і в СЕТІ нема астроетнологів.
Араґо мовчав, дивлячись на фізика з-під ледь примружених повік. Третій учасник розмови врешті наважився запитати:
— А хіба це добре?
— Що саме? — здивувався Лауґер.
— Визнати неіснуючими тих, хто не потрапив у поле нашого зору. Таке урівнювання можна виправдати лише з практичної точки зору...
— Це можна назвати також «опортунізмом», якщо так комусь до вподоби, — холодно відказав Лауґер. — Ми обрали завдання, яке можемо виконати. «Вікно контакту» має не тільки емпіричну раму, а й етичне обґрунтування. Ми не заллємо в голови печерних жителів мастила, дистильованого у двадцять другому столітті. Зрештою, що там pluralis maiestaticus[34]. Я був одним зі співавторів програми, а тут опинився тому, що під контактом розумію обмін знаннями. Обмін. Не опіку, не нав’язування меліористичних[35] повчань.
— А що, коли там панує зло? — раптом запитав Араґо.
— А чи існує універсальне зло? — подумав уголос Лауґер.
— Гадаю, існує.
— Тоді треба було сказати «non possumus![36]» і заперечити програму...
— Я лише виконував свій обов’язок.
Із цими словами Араґо підвівся, вклонився і вийшов. Розкинувшись у кріслі, Лауґер невдоволено скривився, поплямкав губами, ніби відчув гіркий смак, і сердито пробурмотів:
— Я шаную його за те, що він виводить мене з рівноваги. До всього приробляє крильця. Або роги... Ну, годі про це. Я не для цього тебе покликав. Ми готуємо на Квінту розвідувальний корабель. Він має сісти на планету. Це «Гермес». Полетять дев’ять або десять осіб. Склад командної четвірки затверджений. Решту вибиратимемо голосуванням — за фахом. Чи ти хотів би висунути свою кандидатуру?
Астронавт спершу не зрозумів, про що йдеться.
— Ну, сісти там...
Його кинуло в жар. Недовіра і захват! Лауґер бачив, як у нього заблищали очі, й, випереджаючи його, уточнив:
— Бути кандидатом — ще не означає потрапити до групи. Вирішуватимуть тут аж ніяк не наукові якості. Найвидатніший теоретик цілком може закаляти штани. Потрібні люди несхитні. Яких нічого не зламає. Ґерберт — чудовий психотонік, психолог, знавець людських душ, але мужності у лабораторії не перевіриш. Ти знаєш, хто ти?
Астронавт пополотнів:
— Ні.
— То я скажу тобі. У Бірнамському лісі загинуло чимало водіїв крокувальних машин, їх зненацька захопило виверження гейзерів. То були фахівці, які виконували доручену роботу, і жоден з них не знав, що йде на неминучу смерть. Двоє добровільно пішли їх шукати. Ти — один із тих двох.
— Звідки ви про це знаєте? Доктор Ґерберт запевняв мене...
— Доктор Ґерберт і його асистент — корабельні лікарі. Вони добре знаються на медицині, але не на комп’ютерах. Вони вважають, що мають зберігати лікарську таємницю — коли вже не пощастило виявити особу воскрешеного. «Травмування психіки» — такий у них аргумент. На «Евридіці» нема підслуховування, але є центр із пам’яттю, яку не можна стерти. Доступ до нього мають командир, перший інформатик і я. Сподіваюся, ти не скажеш про це лікарям?
— Не скажу.
— Це б їх засмутило. Вірю, що ти цього не зробиш.
— Хіба вони не здогадаються, коли...
— Не думаю. Лікарі систематично перевіряють стан здоров’я всього нашого екіпажу. Голосування таємне. Голосує рада. З п’яти голосів ти отримаєш три. Я так гадаю. А кажу тобі про це вже тепер тому, що ти повинен серйозно попрацювати. Знаю: ти показав на тренажерах добру астрофізичну підготовку, але на рівні вимог минулого століття. Як на ті часи, вона дорівнює першій категорії — сьогодні ж цього не досить. Упродовж року ти будеш міжзоряним школярем. Якщо вивчиш урок, то побачиш квінтян. А тепер бувай, бо в мене сила-силенна боргів — треба їх відробляти.
Вони підвелися разом. Він був вищий та молодший від уславленого фізика. Лауґер не полетить, раптом спало йому на думку. Фізик дійшов з ним до дверей. Не бачив ані його, ні вогників, що миготіли на чорному екрані, не пам’ятав, чи попрощався, чи про щось іще говорив. Хотів увійти до малої роздягальні, та помилково відчинив не ті двері, вгледів у дзеркалі своє обличчя й повторив:
