— «Побачиш квінтян».
І Марк засів за навчання. Баланс статистичних підрахунків загалом був зрозумілий. Життя зароджується й розвивається на планетах упродовж мільярдів років, але на перших стадіях воно ще німе. Цивілізації виростають із цього життя не для того, аби щезнути, а щоби перейти на вищий, «понадлюдський» щабель. Оскільки частота техногенних народжень для звичайної спіральної Галактики здебільшого постійна, цивілізації народжуються, дозрівають і кануть у небуття в однаковому ритмі. Й хоча безперервно виникають нові, вони зникають з «вікна контакту» швидше, ніж вдається обмінятися з ними сигналами. Німота істот примітивних зрозуміла. Але мовчанню високорозвинених істот присвячено безліч гіпотез. Із тих припущень можна було б укласти бібліотеку, але Марк залишив ці праці без уваги. Читав далі: для даної миті чи для даного століття (з астрономічного погляду це рівнозначно) Землю можна вважати єдиною цивілізацією ВЖЕ технічною і ЩЕ біологічною, яка існує в межах Чумацького Шляху. І тому надії СЕТІ здавалися назавжди похованими. Минуло півтори століття, поки з’ясувалося, що це не так. Подолати простір, котрий відділяє одну зірку від іншої, щоб одні Живі й Розумні могли зустріти Інших і повернутися додому, — завдання нездійсненне для прямого польоту. Якби навіть астронавти летіли зі швидкістю, близькою до швидкості світла, вони б не побачили ні тих, до кого вирушили, ні тих, хто залишився на Землі. І тут, і там за кілька років бортового часу мине щонайменше століття. Це категоричне твердження науки дало Церкві привід для такої рефлексії: Той, Хто створив світ, зробив міжзоряну зустріч створених Ним істот недосяжною химерою. Звів між ними перепону, ідеально порожню й невидиму, здолати яку неможливо: безодню свою, а не людську. Однак людська історія завжди йде по-своєму, незважаючи на жодні передбачення. Розтулена паща безодні й справді видавалася нездоланною перепоною. Проте її можна було обминути серією спеціальних маневрів.
Усереднений час Галактики єдиний — вона сама є годинником, який показує свій вік, а отже, і час. Однак там, де панує найвища напруга гравітації, галактичний час піддається раптовим змінам. Він має межі, біля яких спиняється. Це сфери Шварцшільда[37] — чорні оболонки запалих у себе зірок. Ці оболонки є горизонтом подій. Предмет, що наближається до них, починає розпливатися в очах віддаленого спостерігача і зникає ще раніше, ніж торкнеться поверхні чорної діри, бо час, що його розтягає гравітація, пересуває світло відразу до інфрачервоного спектра, а потім до щоразу довших електромагнітних хвиль, аж поки кожен відбитий фотон не повернеться до очей того, хто спостерігає, бо чорна діра всмоктує своїм горизонтом кожну частку і кожен промінь світла назавжди. Зрештою, наближаючись до чорної діри, мандрівник буде розірваний разом зі своїм кораблем щоразу більшою гравітацією. Припливи та відпливи тяжіння розтягають там будь-який матеріальний об’єкт, перетворюючи його на справжню нитку, продовженням якої є промінь чорної кулі, та безповоротно поглинає того, хто в неї пірнув.
Зірку, яка запала в себе, — колапсар — навіть не можна облетіти: припливи й відпливи тяжіння вб’ють мандрівників і розірвуть їхній корабель. Якби на місці корабля був найщільніший космічний карлик, нейтронна зірка, небесне тіло, що складається з увігнаних у нього атомних ядер, застиглих до такого твердого стану, проти якого твердість криці нагадуватиме густину газу, — це однаково нічого б не дало. Колапсар втягне й таке небесне тіло, немовби веретено, вмить роздере і проковтне його, а про загиблих нагадуватимуть лише дотліваючі смолоскипи рентгенівського випромінювання, що розчиняться в космічному просторі. Отак раптово гільйотинує прибульців колапсар, утворений із зірок, в кілька разів важчих за Сонце. Однак якщо маса чорної діри в сто чи в тисячу разів перевищуватиме сонячну, тяжіння біля її горизонту може бути не сильнішим од земного. Тому кораблеві, що туди потрапить, спершу нічого не загрожуватиме, й екіпаж, запливаючи під такий горизонт, може взагалі нічого не помітити. Але він уже ніколи не вибереться з-під цієї невидимої оболонки. Корабель, засмоктаний углибину велетенського колапсара, через кілька днів або годин (залежно від маси пастки) загине, провалюючись до її центру.
Такі теоретичні моделі гравітаційних могил створила астрофізика кінця XX століття. Як часто буває в історії пізнання, модель виявилася недосконалою — занадто спрощеною. Спершу її скоригувала квантова механіка: адже випромінення кожної чорної діри залежить від її розміру. Що вона більша, то слабше її випромінення. Гіганти, які зазвичай стирчать у центрі галактик, теж колись щезнуть, хоча їхнє «квантове випаровування» триватиме сто мільярдів років. Вони будуть останніми реліктами колишньої зоряної пишноти космосу.
Подальші підрахунки та моделювання виявили нові відмінності чорних дір. Коли відцентрова радіація зірки, слабшаючи, вже не може опиратися тяжінню й зірка западає, то не відразу набирає форми кулі. У своєму колапсі вона тремтить, наче крапля, то розплескуючись диском, то розтягуючись веретеном. Таке коливання триває зовсім недовго, й частота його залежить від маси колапсара. Він поводиться наче гонг, що б’є сам у себе. Але навіть замовклий гонг можна примусити коливатись, ударивши в нього. Так само й чорну кулю можна примусити знову коливатися за допомогою сидерального інженерного мистецтва. Щоби змусити чорну кулю резонувати, треба добре розумітися на цій галузі науки і мати в розпорядженні необхідну потужність порядку 1044 ерґів, випромінювану в потрібному напрямку та з потрібного силою. Для чого це? Щоб утворити те, чому астрофізики надали назву «темпоральна цибулина». Подібно до того, як осердя цибулини оточують шари м’якоті, які на зрізі здаються річними кільцями спиляного дерева, колапсар при резонансі оточує себе вигнутим гравітацією часом, а точніше — складними нашаруваннями часопростору. Для тих, хто спостерігає чорну діру здалеку, вона вібрує, немов камертон. Але для того, хто опиниться біля неї у прошарку видозміненого часу, показання галактичного годинника втрачають будь-яке значення. Отож якщо корабель досягне чорної діри, що раз у раз деформує часопростір, то може втрапити у брадихрон і в тій зоні сповільненого часу перебувати роками — щоб урешті колись полишити цей темпоральний порт.
На очах спостерігача, який перебуває ззовні, корабель зникне, досягши чорної діри, і після невидимої зупинки у брадихроні випливе у довколишній простір. Для всієї Галактики, для всіх, хто дивиться здалеку, колапсар, приведений у резонанс, вібрує впродовж секунди, набуваючи форми то диска, то веретена. Зрештою, він уже коливався так само під час своєї агонії, коли був западаючою у себе зіркою, розчавленою власним тягарем після випалення ядерних нутрощів.
Для корабля, що перебуває у брадихроні, час може майже спинитись. Але це ще не все. Вібруючий колапсар поводиться не як ідеально еластичний м’яч, а радше як повітряна кулька, що нерівномірно деформується. Це відбувається через посилення квантових ефектів. Тому поряд із брадихронами можуть з’являтися ретрохрони: струмені чи ріки часу, який плине назад. Для віддалених спостерігачів не існує ні перше, ні друге. Аби скористатися з цього завмирання й повернення часу, треба в нього увійти.
Проектом було передбачено, що «Евридіка» використає як порт самотній колапсар над сузір’ям Гарпії. Це потрібно було для виконання головного завдання експедиції. Вона мусила налагодити контакт не з будь-якою цивілізацією, котра перебуває на рівні можливого порозуміння, а з тією, що подібно до метелика вже випурхує з вікна — тріпоче крильцями біля його верхнього краю, саме там його повинен упіймати ентомолог. Для цієї операції потрібна була затримка часу в такій віддаленості від заселеної планети, щоби земні психонавти встигли її відвідати, поки її цивілізація не зійде з основного напряму розвитку Ортеґи-Нейселя. З цією метою експедицію було поділено на три етапи. Під час першого «Евридіка» мала досягти колапсара в сузір’ї Гарпії, обраного місцем для розвідки й темпоральних маневрів. Цей колапсар вельми влучно було названо Аїдом. Адже попереду «Евридіки» летів безлюдний велетень — снаряд одноразового використання «Орфей». Він був гравітаційною частиною космічного корабля, становлячи gracer gravitation amplification by collimated excitation of resonance[38]. За сигналом «Евридіки» «Орфей» мав змусити чорну діру вібрувати відповідно до частоти її власної амплітуди.
