Сперечалися довго. Екіпаж «Гермеса» користувався даними, що свідчили про рівень розвитку технології столітньої давності. У загальних рисах, теоретичні основи інженерної науки квінтян давали підстави прирівнювати її до земних знань кінця XX століття. Водночас інтуїція більше, ніж речові докази, підказувала астронавтам, що головний напрям розвитку чужої фізики вже й сто років тому відхиливсь од земного. Не може бути ні синтетичної вірусології, ні технобіотики без попереднього опанування квантової механіки, а та, своєю чергою, ледь розвинувшись, веде до розпаду й синтезу атомних ядер. У цю епоху найкращим джерелом енергії для супутників і зондів, які здійснюють космічні польоти, є атомні мікрореактори. А в цьому супутнику не виявлено жодних слідів радіоактивності. Невже квінтяни, перескочивши через вибухову та ланцюгову ядерну енергетику, відразу досягли наступного етапу — конверсії тяжіння у кванти сильних взаємовпливів? З цим не узгоджувалася наявність п’єзоелектричної батареї на старому супутнику. Гірше було з іншим, молодшим супутником. У ньому виявили батареї мінусової енергії, яка виникає при близькосвітловій швидкості у полях тяжіння великих планет. Пульсуюча система тяги супутника порушилася через те, що в неї, можливо, влучив гігаджоулевий постріл когерентного світла. Радіоактивності в ньому також не виявили. Внутрішні підпори були з мономолекулярного вуглеволокна — неабиякого досягнення інженерної статики. В уцілілому відділенні знайшли за енергетичною камерою розтріскані трубки з надпровідними сполуками, на жаль, обірваними там, де, на думку Поласара, було щось найцікавіше. Що там могло бути? Фізики висловлювали припущення, яких би не наважилися робити за сприятливіших обставин. Можливо, це уламки апарату, що виробляв нестійкі надважкі ядра? Аномалони? Навіщо? Коли б то була автоматична дослідна лабораторія, це мало б сенс. Але чи було судно лабораторією? І чому розплавлений метал нагадував архаїчний іскровий розрядник? А надпровідний ніобієвий сплав виявляв у нерозтрісканих каналах порожнини, випалені ендотермічним каталізом. Так, ніби якісь «еровіруси» були занесені туди струмом чи, радше, надпровідниками. Найдивнішими видавалися невеликі осередки руйнування, виявлені в обох супутниках. Знищення сталося несподівано й миттєво, але до нього не були причетні жодні зовнішні сили. Найчастіше з’єднання дротів були наче пожовані й перегризені. Ротмонт, до котрого звернулися за допомогою як до хіміка, визнав, що це — наслідки діяльності активних багатомолекулярних сполук. Йому пощастило виділити їх досить багато. Вони мали форму асинхронних кришталиків і не втратили селективної агресивності. Одні атакували тільки надпровідники. Ротмонт показав колегам під електронним мікроскопом, як ці неживі паразити вгризаються у нитки надпровідної сполуки ніобію, котрі були їхнім живильним середовищем. Ротмонт не припускав, щоб ці «віроїди», як він їх назвав, виникли всередині супутника самостійно. Вважав, що апаратура була заражена «віроїдами» ще на етапі монтажу. Навіщо? Для експерименту? Але в такому разі не варто було запускати супутники у космічний простір.
Отож напрошувалася думка про саботаж під час будівництва цих приладів. Припущення було, щоправда, надто ризиковане. Якщо так, то тут міг критися якийсь конфлікт. Можливо, це — наслідок зіткнення протилежних інтересів? Щоправда, декому здавалося, що ця концепція відгонить антропоцентричним шовінізмом. Чи не могла це й справді бути хвороба апаратури на молекулярному рівні? Щось на взірець раку? Хімік Ротмонт унеможливлював це для першого, старого супутника-черепахи, якого під час переслідування охрестили нічним метеликом. Що ж до другого, то у Ротмонта не було такої певності. Хоча астронавти й не розуміли призначення обох космічних апаратів, технічний прогрес, який відбувся в період між будівництвом першого й другого супутника, впадав у вічі. Попри це «еровіруси» знайшли собі поживу в обох апаратах. Дійшовши цього висновку, Ротмонт і далі наполягав на своєму. Мікроелектронне обстеження проб, узятих із супутників, відбулося швидко, бо цим зайнявся аналізатор під контролем GODa. Якби не таке прискорення, для цієї некрогістології не вистачило б і року. Результати засвідчили: певні елементи обох супутників набули своєрідного імунітету на каталітичне руйнування, подібно до живих організмів та мікробів. В уяві астронавтів уже повставала картина мікромілітарної війни — без солдатів, гармат, бомб; війни, в якій особливо точною таємною зброєю є псевдокристалічні квазіферменти. Та, як це трапляється при наполегливих дослідженнях, замість того щоби спрощуватися, проблема дедалі більше ускладнювалася.
Фізики, хімік та Кірстінґ майже не виходили з головної корабельної лабораторії. На мертвих живильних сполуках розмножилося кільканадцять типів сполук «захисту» й «атаки». Водночас межа між тим, що було інтегральною частиною чужої техніки, й тим, що в неї вдерлося для руйнування, стерлася. Кірстінґ зауважив: це взагалі не межа в абсолютно об’єктивному розумінні. Припустимо, на Землю прибуває надзвичайно мудрий суперкомп’ютер, який нічого не знає про життєві явища, бо його електронні пращури вже забули, що їх збудували якісь біологічні істоти. Він обстежує людину, яка має нежить і бактерії в кишках. Наявність вірусів у носі цієї людини є її невід’ємною природною властивістю чи ні? Скажімо, людина впала й набила собі на лобі ґулю. Ґуля — це підшкірний крововилив. Пошкоджено судини. Але ця ґуля може також бути визнана за різновид амортизатора, утвореного для кращого захисту черепної коробки перед наступним ударом. Хіба таке пояснення неможливе? Для нас це звучить смішно, але йдеться не про жарти, а про позалюдське сприйняття дійсності.
Вислухавши посварених експертів, Стірґард тільки похитав головою і дав їм ще п’ять днів для досліджень. Це був справжній удар. Земна технологія вже піввіку йшла іншими стежками. Так звану «некроеволюцію» було визнано нераціональною. Навіть не припускалися, що колись виникне будь-яке «машинне видоутворення». Але ніхто не міг категорично твердити, що на Квінті нічого такого нема. Врешті командир запитав у фахівців лише про те, чи можна визнати гіпотетичний конфлікт між квінтянськими виробниками достатньою передумовою для того, щоби продовжити розвідку? Але на даному етапі досліджень експерти не хотіли говорити про жодні передумови. Аксіома не гіпотеза, а гіпотеза — не аксіома. Вони знали вже достатньо, щоби зрозуміти, на яких хистких даних базувалось їхнє знання. Додатковим ускладненням була відсутність і в молодшому супутникові системи зв’язку, бодай трохи схожої на ту, що походила з теорії кінцевих автоматів та інформатики. Може, «віроїди» зжерли цю псевдонервову мережу до решти? Однак від них повинні були залишитися сліди. Рештки. Може, і залишились, але вчені не могли їх виявити. Хіба можна за допомогою транзисторного лічильника, що потрапив під гідравлічний прес, вивести теорію Шеннона або Масквелла[60]? Остання нарада була винятково напруженою. Стірґард не цікавився позитивними визначеннями. Він запитував тільки, чи можна стверджувати, що квінтяни володіють сидеральною інженерією. Це для нього було найважливішим. Але, якщо хтось і здогадувався про це, то мовчав. «Гермес» поволі дрейфував у темряві, а вони блукали в хащах невідомості. Пілоти — Гаррах і Темпе — мовчки прислухалися до обговорення. Лікарі також не брали слова. Араґо скинув чернечий одяг і вже нікого не запитував: «А якщо там панує зло?». Коли Ґерберт сказав, що сподівання ніколи не виправдовуються при зіткненні з реальністю, Араґо заперечив. Скільки перепон вони подолали — таких, що їхні предки у двадцятому столітті вважали нездоланними! Як гладенько відбувалася подорож — без втрат проскочили крізь світлові роки, «Евридіка» точно увійшла в Аїд, а вони досягли центру сузір’я Гарпії, і від населеної планети їх відділяють дні або й години.
— Панотець займається психотерапією, — всміхнувся Ґерберт.
