Окремі молекули, сконденсовані не абияк, а сформовані власною інерцією в снаряди, повинні були відзначатися надзвичайно тонкою будовою. За десять секунд до удару корабельні магнометри зареєстрували стрибок магнітного поля довкола бортів: в апогеї воно досягло мільярда гаусів, а за кілька наносекунд знизилося майже до нуля. Проти цього припущення промовляла відсутність будь-якої електромагнітної активності раніше. Фізики не могли розгадати механізму творення поля такої інтенсивності, джерела якого, без попереднього виявлення, не зафіксували б навіть чутливі оптиметри. Теоретично крізь захист могли проникнути диполі, якщо їхня хмара нейтралізувалася взаємною орієнтацією більйонів молекул. Це припускало наявність технології, яку досі на Землі ніхто не проектував, а отже, й не перевіряв експериментально.
Друга ймовірність — надзвичайно абстрактний спосіб використання квантових ефектів вакууму. А коли так, то жодна матеріальна часточка не проникла через захисний бар’єр і на всьому сферичному передпіллі не було жодної молекули, а фізичний вакуум містить безліч віртуальних частинок, які можуть матеріалізуватися за імпульсного посилання завдяки енергії, докладеній ззовні. Цей варіант розгадки не тільки припускав оточення корабля найжорсткішим ультрарентгенівським гамма-промінням, а й відцентрову розрядку, яка на зразок кулястої хвилі, що скорочується зі швидкістю світла, дала саме на стику з охороною тунельний ефект: кванти енергії, виділеної довкола корабля, витіснили з вакууму чимало адронів, щоби вони ринули з усіх боків на «Гермес». Метод цілком реальний, хоч і потребує, однак, витонченої апаратури, з точною дислокацією в просторі, а також якнайретельнішого маскування орбітерів. Це здавалося малоймовірним.
Третій варіант припускав, зрештою, застосування негативної енергії поза периметром оборони. Але це було неможливим без опанування сидеральної енергії і до того ж у її макроквантовому вигляді, з попереднім усмоктуванням сили Сонця. Адже силові установки, здатні розвивати необхідну потужність на планеті, вже під час пуску викрили б себе: «Гермес» міг зафіксувати нагрівання довколишніх районів.
Захоплений зненацька, GOD удався до гравітаційного захисту. Використавши всю потужність обох головних силових установок, які були в його розпорядженні, він оточив корабель тороїдними кільцями[85] тяжіння. Всередині цих торів, ніби у центрі перехрещених автомобільних шин, стримів «Гермес», і спрямовані в нього снаряди полетіли по Шварцшильдовій кривій[86]. Кожен матеріальний об’єкт, який потрапляє на неї, втрачає всі свої фізичні властивості, за винятком електричного струму, обертального моменту й маси. Словом, перетворюється на безформну гравітаційну могилу. Ось чому від випущених снарядів не залишилося й сліду. Тори у вигляді непробивного панцира діяли не більш як кільканадцять секунд, що коштувало кораблеві 1021 джоулів енергії. «Гермеса» не спіткала доля «Гавриїла», тобто він не знищив себе у момент самозахисту завдяки тороїдній конфігурації імпульсних гравітаційних валів. Та оскільки їх неможливо швидко сконцентрувати біля самого випромінювача, то корабель прийняв близько однієї стотисячної вивільненої енергії. Уже кілька двохсоттисячних розчавили б його, наче молот — порожню яєчну шкаралупину.
Люди вийшли з цієї неприємної ситуації цілі й неушкоджені. Крім Стірґарда й Кірстінґа, всі спали чи принаймні лежали, прив’язані до ліжок, як Темпе. Корабель не мав бойового оснащення. Поласар вимагав будь-якою ціною піднятись на перигелій, щоби поповнити запаси енергії, втраченої під час відбиття нападу. Дорогою «Гермес» перетнув хмару розрідженого газу, взяту в протуберанці, які розсіювались у сонячному вихорі, але сенсори попередили, що на панцир налипло безліч молекул, котрі його каталітично роз’їдають. Проби виявили їхню специфічну вірулентність, властиву відомим уже віроїдам. Отже, Стірґард зробив те, що у розмові з папським делегатом назвав «зняттям заборола». «Гермес» розсіяв хмару серією термічних ударів, а прилиплі до бортів еровіруси знищив найпростішим способом: із холодильниками, увімкненими на всю потужність, прорвався, обертаючись, як печеня на рожні, крізь вершину сонячного протуберанця, що розкинувся лише за кілька світлових секунд над фотосферою, після чого зменшив швидкість до стаціонарної та, повернувшись до Дзети кормою, відкрив енерговбирачі. Частина всмоктуваної енергії підтримувала роботу холодильників, решту вбирали сидеральні агрегати.
У цей час екіпаж розділився на три групи.
Гаррах, Поласар і Ротмонт сприйняли пригоду з хмарою за другу атаку квінтян. Кірстінґ та Ель Салям витлумачили її не як спрямований по них умисний удар, а як своєрідну випадковість — немовби «Гермес» потрапив на територію, заміновану й озброєну задовго до їхнього прибуття. Накамура займав проміжну позицію: хмара — то не пастка, наставлена на «Гермес» чи на квінтянські орбітери, а «смітник» мікромахічної зброї, застосовуваної з мілітаристською метою над планетою; на перигелій її загнав гравітаційний дрейф Сонця — всупереч намірам воюючих сторін.
Араґо мовчав. GOD був зайнятий програмуванням стратегії оборонних, наступальних і погоджувальних дій. Жодній із них він не віддав переваги: дані для оптималізації кожної процедури були надзвичайно скупі.
Ґерберт єдиним виходом уважав відмову від контакту, від демонстрації сили, але зберіг за собою право участі в дискусіях, які дедалі загострювалися. Темпе, якого викликав Стірґард, коли вони поповнювали розтрачену енергію, сказав, що він не експерт SETI й не командує кораблем.
— Тут ніхто не експерт — сподіваюся, ти це помітив? — відповів Стірґард. — І я теж. Та, попри це, кожен має якусь думку. І ти також. Не чекаю від тебе поради — хочу тільки почути твою думку.
— GOD знає краще за мене, — усміхнувся Темпе.
— GOD може запропонувати двадцять тактик або й сто. На більше він не здатний. Я знаю — тобі відомо те, що відомо GODові й нашим експертам. У відступі лежить мінімум ризику.
— Ну звісно ж! — Темпе, який сидів навпроти командира, весь час усміхався.
— Що тут смішного? — запитав Стірґард.
— Ви хочете знати мою особисту думку, астрогаторе, чи це наказ?
— Наказ.
— Як на мене, то ситуація невесела. Але я вже пізнав вас цілком достатньо, щоби сказати, чого ви не зробите нізащо. Ви не втечете.
— Ти цього певен?
— Абсолютно.
— Чому? Як гадаєш: скільки разів нас було атаковано — раз чи двічі?
— Це не має значення. Так чи так вони не бажають контакту з нами. Не маю уявлення, що іще вони нам приготували.
— Небезпечними стануть будь-які спроби.
— Ну звісно.
— Отже?
— Я не приховую, що люблю небезпеки. Якби не любив їх, то вже кількасот років лежав би під могильною плитою на Землі, бо помер би у ліжку, оточений засмученою родиною.
— Інакше кажучи, демонстрацію сили ти вважаєш доконечною потребою?
— І так, і ні. Це крайність, якої нам не уникнути.
Притиснутий сталевим кубиком, на письмовому столику Стірґарда лежав стосик аркушів з друкованим текстом і з кресленням на першій сторінці. Пілот упізнав його. Годину тому він отримав копію від Ель Саляма.
— Ви вже прочитали це? — запитав Темпе.
— Ні.
— Ні? — здивувався він.
— Іще одна гіпотеза фізиків. Я хотів поговорити спершу з тобою.
— Будь ласка, прочитайте. Звичайно, гіпотеза. Але мене вона переконала.
— Можеш іти.
Працю, названу «Система Дзети як космічна сферомахія», підписали Ротмонт, Поласар та Ель Салям. «Тутешня цивілізація не тільки знищила бездротовий зв’язок типу радіо й телебачення, заповнивши всю іоносферу білим шумом, що забиває будь-який сигнал. Вона, крім цього, вкладає левову частку загальної продукції й енергії у виробництво видів зброї, що заповнюють її позапланетний простір. Отже, така цивілізація здається неможливою, бо вона — абсурдна. Однак слід зважити, що цей стан цивілізація сама собі не планувала, він виник поступово, внаслідок поглиблення конфлікту. За основу визнаємо становище, за якого війна на багато фронтів призводить до тотального знищення. Гонка озброєнь, досягнувши цієї критичної точки, перейшла в космос. При цьому жодна з антагоністичних сторін не прагнула перетворити всієї тутешньої Сонячної системи на суцільний воєнний плацдарм, а просто намагалася контролювати дії супротивника. Коли справа дійшла до конфронтації в космічному просторі, зупинити її не могло вже ніщо; про укладення миру навіть не йшлося.
