Бо на випадок такої боротьби симуляційний аналіз за теорією ігор про ненульову функцію виплати виявляє: коли нема віри в силу укладеного договору про роззброєння, то є межа можливого порозуміння шляхом переговорів. І це тому, що порозуміння, за відсутності віри в добру волю супротивника, віри з класичною назвою pacta sunt servanda[87], передбачає взаємний контроль за озброєнням, тобто допуску на власну територію експертів супротивної сторони.
Проте коли змагання в досягненні дедалі вищої бойової готовності переходить на шлях мікромініатюризації, контроль без довіри втрачає сенс. Тоді зброярні, лабораторії й арсенали можна надійно приховати. За таких умов неможливо досягти порозуміння навіть на мінімальному рівні взаємодовіри (що той, хто відмовляється від застосування мікрозброї, тим самим не стане на шлях поразки). Тим більше не можна ліквідувати наявного озброєння, спираючись на запевнення супротивників, що вони чинять саме так.
Постає запитання: чому замість прогнозованої колись на Землі ери біомілітарних методів боротьби ми довкола Квінти наштовхнулися на мертву сферомахію? Напевне, тому, що супротивники і в галузі біологічних видів зброї досягли потенціалу, здатного знищити всю біосферу, так само як раніше її міг знищити стратегічний обмін ядерними ударами. Внаслідок цього ніхто вже не зважиться застосувати першим ані тих, ані других видів зброї.
Що ж до криптомілітарної макроальтернативи або завдавання псевдостихійних поразок супротивникові, через маніпулювання кліматом або землетрусами, такі дії, можливо, й справді були, одначе вони нікому не дали стратегічної переваги, бо той, хто здатен вести приховану війну сам, зуміє розпізнати й аналогічні дії з боку супротивника».
Після цього вступу автори подавали модель сферомахії. Її становить сфера з Квінтою в центрі. Прадавні локальні війни переросли у війни світові, а після них — у гарячкову гонку озброєнь на суходолі, воді та в повітрі. Край великим традиційним війнам поклала атомістика. Відтоді змагання в умовах миру складалося з трьох компонентів: засобів знищення, засобів зв’язку між ними, а також засобів, спрямованих проти двох перших.
Виникнення сферомахії передбачає наявність оперативних штабів, які на прогрес супротивника відповідають технічним нововведенням на анахронізацію його арсеналів та методів їхнього скоординованого застосування.
Кожен із цих етапів має свою межу. Щоразу, коли антагоністи досягають її, настає тимчасова рівновага сил. Тоді котрась зі сторін намагається порушити цю рівновагу. За межу передкосмічної фази можна вважати стан, у якому кожна сторона зуміє не тільки визначити місце розташування бойових засобів супротивника, котрі служать або для завдання першого удару, або удару у відповідь, а й знищити їх. На межі цієї фази знищення загрожує також глобальним балістичним ракетам, розташованим глибоко в планетній корі, мобільним пусковим установкам на суходолі й захованим під товщею океану — або на плавучих засобах, або на самому дні.
За виробленої таким чином рівноваги взаємного ураження найчутливішими ланками стають система зв’язку, виведена в безповітряний простір супутників стеження, а також зв’язок цих супутників зі штабами й бойовими засобами. Щоби вивести і таку систему з-під несподіваного удару, який може розладнати її або засліпити, створюють систему зв’язку вищого орбітального порядку. Внаслідок цього сферомахія починає розширюватись, і що ширшою стає, то більша загроза знищення нависає над її зв’язком з наземними штабами. Штаби намагаються вийти з-під цієї загрози. Так само, як морські острови є непотоплювальними аеродромами в епоху традиційних воєн, найближча планета, тобто Місяць, стає незнищенною базою для сторони, котра першою його захопить. Оскільки Місяць лише один, то тільки-но ним заволодіє котрась зі сторін, друга, щоби запобігти новому зростанню загрози для себе, мусить або розробити засоби, які перервали би зв’язок планети з Місяцем, або силою витиснути з нього ворога.
Якщо сили тих, хто вторгається, і тих, хто захищає Місяць, приблизно рівні, ніхто не може повністю захопити всієї його території. Ймовірно, сталося саме так: бази на Місяці мала тільки одна сторона. Згодом вона опинилася в скрутному становищі й змушена була покинути Місяць, а супротивникові не стало снаги його окупувати.
Відступ міг бути викликаний й іншою причиною — новими успіхами ворога у галузі виведення з ладу засобів дистанційного зв’язку. Якщо так, то Місяць утратив стратегічне значення як позапланетна база керування операціями.
Абстрактна модель космомахії — багатофазовий простір з критичними поверхнями переходів із фази, якої вже досягнуто цілком, у наступну фазу. Роздуваючись в астрономічних масштабах, сферомахія вимагає безпрецедентних методів боротьби й від супротивників.
Єдиною оптимальною у стратегічному плані реакцією на заволодіння супротивною стороною потенціалом виведення з ладу зв’язку оперативних штабів з їхніми базами та військовими підрозділами на суходолі, воді, в повітрі й космосі є надання власним військам і базам дедалі ширшої бойової автономії.
Виникає ситуація, за якої всі штаби розуміють марність централізованого керування операціями. Постає запитання: як продовжувати наступально-оборонну стратегію, коли нема зв’язку з власними силами на планеті та в космосі?
Ніхто сам собі каналів розвідки й керування не перекриває. Це відбувається внаслідок так званого ефекту дзеркала: кожен робить своєму супротивникові те, що самому неприємно, — виводить з ладу його зв’язок. Ну й одержує аналогічну відплату. Боротьба за влучність та руйнівну силу балістичних ракет переходить у боротьбу за виживання засобів зв’язку. Нагромадження засобів руйнування згодом змінюється «війною засобів зв’язку». Битви за виведення з ладу і врятування засобів зв’язку реальні, хоча не призводять ні до руйнування, ні до кривавих жертв. Поступово заповнюючи радіоканали шумом, супротивники втрачають контроль і над власними військовими підрозділами в місцях дислокації, а також контроль над озброєнням та боєготовністю ворога.
Чи означає це, що паралізування командної здатності штабів переносить битви в космос як у поле безперервних наступів і контрнаступів самостійних військових підрозділів? Чи є завданням цих частин автономне знищування ворожих орбітерів? Аж ніяк. Примат боротьби за зв’язок триває далі. Супротивника треба засліпити скрізь.
Спершу виникає неподоланний бар’єр на шляху лобового зіткнення — коли сила зарядів, балістична влучність і потенційний ефект обох сторін — смертельна ядерна зима — вимагають негайно закінчити війну.
Неспроможні ні на що інше, супротивники знищують навзаєм контроль над арсеналом. Усі діапазони радіохвиль глушаться. На всіх каналах — суцільний шум. Упродовж досить короткого періоду боротьба стає суперництвом потужностей глушильних установок із потужностями розвідувально-командної сигналізації. Але й ця ескалація зрештою заводить у безвихідь.
Якийсь час розвиваються ще мазерний і лазерний зв’язки. Але парадоксальна річ — унаслідок зростання випромінювальних потужностей електронна війна й тут призводить до пата: лазер, достатньо потужний для того, щоби пробити захист, із розвідника обертається руйнівником. Образно кажучи, складається ситуація, за якої сліпий, опинившись у тумані, дедалі жвавіше розмахує своїм білим ціпочком: зі знаряддя, що служить для орієнтації, ціпочок стає ломакою.
Передбачаючи близький пат, кожна сторона працює над виробництвом такої зброї, яка б розвинула тактичну, а відтак і стратегічну автономію. Бойові засоби унезалежнюються від їхніх творців, операторів та баз командування.
Коли б головним завданням зброї, яку вже запускають у космос, було знищення зброї ворога, зіткнення в будь-якій точці сфери стало б апогеєм баталії, пожежею, що поширилася б на саму планету. Це призвело б до загального обміну ударами найвищої сили, отже, до тотальної загибелі. Тому ці види зброї не повинні вступати один з одним у раптові сутички. Вони мають оголошувати один одному шах, а якщо й знищувати, то підступно, як мікроби, а не як бомби. Їхній машинний розум намагається підкорити собі розум ворожої зброї, уразити їх або за допомогою так званих програмних мікровірусів спричиняти «дезертирство» чужих орбітерів, що в історії Землі має далекий історичний аналог в особі яничарів — дітей, яких Туреччина примушувала нищити їхніх же кревних.
