Подана модель сферомахії дуже спрощена. Усі її фази розростання можуть супроводжуватися шпигунськими, терористичними, маскувальними і маневрувальними акціями з єдиною метою: ввести супротивника в оману, ослабити або навіть знищити його. Дротяний зв’язок, а також електронні імпульсні засоби дають ворогам змогу зберегти сконцентровану штабну готовність у певному радіусі, якого не вдається встановити, тим більше, що він змінюється під впливом технічних нововведень. У словнику наших понять бракує визначень для сферомахії квінтянського типу, бо вона є ні війною, ні миром, а перманентним конфліктом, який утягує в себе супротивників, взаємно виснажуючи їх.
Чи можна, отже, визнати сферомахію космічним варіантом матеріальної війни, в якій програє сторона, слабша за ресурсами, енергетично й із погляду винахідництва? На це традиційне запитання є нетрадиційна відповідь. Жителі планети не мають у своєму розпорядженні ні невичерпних резервів корисних копалин, ані невичерпних джерел енергії. Незважаючи ні на що, це нікому не гарантує перемоги. Модель останньої фази становить собою просто зірку.
Зірка, як відомо, завдячує своїм існуванням термоядерним реакціям перетворення водню на гелій, що відбуваються в її ядрі за мільйонних температур і величезного тиску. Після вигоряння водню в центрі зірка внаслідок тяжіння починає стискуватися. Це підвищує температуру всередині її, що призводить до виникнення ядерних реакцій вуглецю. Водночас довкола внутрішнього ядра гелію, яке є «попелом» вигорілого водню, реакція його решток триває далі й цей сферичний вогняний фронт розгоряється в зірці дедалі дужче. Зрештою динамічна рівновага піддається раптовому порушенню, і зірка, вибухнувши, скидає зі себе зовнішні газові оболонки.
Отже, подібно до того, як у старіючому Сонці виникає сфера, котра розширюється внаслідок чергового перетворення водню в гелій, гелію у вуглець і так далі, в міжпланетній сферомахічній кулі виникають поверхні відповідно до освоюваних етапів гонки озброєнь.
У центрі, тобто на Квінті, між військовими з’єднаннями кожної сторони ще є мінімум зв’язку. Діють і системи автономних видів зброї, які тримають супротивників під загрозою, їхня самостійність підлягає, проте, обмеженню з боку штабних програмістів, щоби, воюючи, вони не могли розпочати ланцюгової реакції, котра перенесла би полум’я війни на планету.
Однак програмісти дедалі активніше захищаються на два боки. Що витонченішу самостійну зброю викидає у простір супротивник, то більше наступально-оборонної суверенності він мусить надавати своїм бойовим системам. Як розрахункова, так і аналогова симуляція сферомахії після війни, що триває добрих сто років, не веде до однозначної розв’язки. Проте автори моделі, спираючись на варіанти, розіграні на комп’ютерах, припускають, що в програмуванні автономії бойових засобів є поріг обмеження і що вище від того порога види зброї можуть стати із лише самостійних — свавільними. Цей образ віддаляється од моделі зірки й наближається до моделі природної еволюції. Автономні види зброї — все одно, що нижчі організми, наділені агресивністю у вигляді інстинкту самозбереження. Види свавільної зброї — все одно, що вищі організми, які стали винахідливими, і з метикуватих чи кмітливих підлеглих, котрими були досі, перетворилися на ініціаторів нової тактики. Такі види зброї визволяються з-під опосередкованого контролю виробників. Говорячи, що виробники опиняються між двома вогнями, автори моделі вважають: поразка загрожує як тим, хто стримує зростання розуму своєї зброї, так і тим, хто це зростання стимулює. В обох випадках у міру розростання сферомахія втрачає динамічну стабільність і, хоч її майбутня доля не підлягає однозначному передбаченню, вона йде далі інтересів сторін, які розпочали війну. Нині до такого стану ще далеко. Спалахи, зафіксовані на «Евридіці», могли бути сутичками високоефективних бойових підрозділів на периферії системи Дзети. Зіткнення їх за мільярди миль од Квінти означає, що справжні баталії можуть точитися на фронтах, астрономічно дуже віддалених од планети. Там війна може бути вже «гарячою». Може також у майбутньому зробити непередбачені стрибки вглиб сферомахії. Відверто кажучи, ніхто з обізнаних із постклаузевіцівською стратегією вже не може розраховувати на переможний фінал боротьби. Проте обізнані стратеги перебувають у вимушеній позиції гравця, який не спроможний встати з-за столу, бо всі свої капітали кинув у гру. У цьому, власне, й полягає принцип дзеркала. Колись головне питання — хто розпочав гонку — втратило будь-яке значення. Миролюбність або агресивність намірів воюючих сторін уже нічого не важить. Гра не обіцяє нічого доброго всім її учасникам і закінчиться не інакше, як пірровою перемогою.
Яким за такого стану речей бачиться шанс контакту? Цього автори меморіалу не знають. Поки на космічній шахівниці рухаються чорні та білі фігури аналогічної сили, вони взагалі не вдаються до війни, тільки погрожують один одному. Зате цілком нові й незнайомі підлягають розвідці боєм. Це схоже на сутички, які раніше називалися турнірами. Можливо, не планета, не її держави, штаби, уряди атакували «Гермес», можливо, він став об’єктом нападу як «абсолютно чуже тіло», як витвір гігантський, технічний і загадковий водночас. Не так, як перехожий, на котрого напали бандити, а як мікроби, на котрих накидаються захисні лімфоцити всередині організму.
Обмеження гонки озброєнь нікчемні. Можливе повернення застарілих бойових орбітерів на планету. А для зброї типу віроїдів, мікромініатюризованих паразитів, молекул, які самозливаються й черпають енергію Сонця, потрібна величезна конструкторська винахідливість, а сировини — небагато.
На закінчення Поласар, Ротмонт та Ель Салям підсумували свої уявлення про Квінту. Як витвір боротьби за гегемонію, що триває вже добре століття, цей штучний організм, сферомахія із сімома мільярдами миль у радіусі, може бути визнаний за організм, котрого роз’їдає рак. Його космічні органи є менш чи більш злоякісними метастазами конфлікту. І тут виникає аналогія із живим створінням, бо навіть у зародку ця цілість ніколи не була «здоровою», а вже в самому зачатті заражена антагонізмом закладених у ній технологій. Вона позбавлена будь-яких «нормальних тканин», і перебувати в динамічній рівновазі їй дають змогу протидіючі «новоутворення». Щоб утримувати таку специфічну рівновагу, вони повинні навзаєм розпізнавати одне одного. Як тільки десь з’являються, серед планет внутрішніх чи зовнішніх, нові, радикально відмінні, вони роззброюють їх, тримають під загрозою або «конвертують» (мається на увазі їхнє «яничарське» захоплення) технічні «антитіла», котрі дбають не про якесь лікування (бо немає кого й кому лікувати), а про збереження динамічного status quo ante fuit[88], або пата. Якщо так, то «Гермес» спершу натрапив на рештки прадавніх зіткнень, а потім уторгся в «замінований простір», чим викликав раптову нічну атаку. Якщо це й справді так, то відсутність відповіді на дії «Посла» цілком зрозуміла. Якщо відмову від контакту не брати до уваги, то всі розроблені види тактики SETI треба визнати непридатними й шукати інші, такі, що обіцяють позитивний результат. Чи є ефективна тактика — автори сферомахічної моделі не знають. Вони висловлюються за вихід із підготовленої програми й спробу розробити стратегію, яка не має прецеденту.
Трактат цей підписали також Гаррах та Кірстінґ.
То чого ж іншого можна було сподіватися, крім чергової наради? Хоча «Гермес» і поповнив розтрачені сили, найбезпечнішою позицією Стірґард визнав орбіту в перигелії й маневрував так, щоби корабель висів над Дзетою, використовуючи її жар для власного охолодження. Оскільки орбіта ця була вимушеною (вона не була стаціонарною ні щодо Сонця, ні щодо Квінти), то неминуча велика тяга спричиняла тяжіння.
Ідучи з Гаррахом на нараду, Темпе сказав, що космодромія складається з катастроф і засідань, яких пощастило уникнути в останню хвилину.
Накамура першим піддав критиці модель сферомахії, незалежної від планети. Бойові засоби, може, й не підкоряються їхнім творцям здалеку від Квінти, але оперативна діяльність штабів триває, хоч і в меншому радіусі. Інакше «Гавриїл» не піддався б скоординованому обома сторонами нападу.
