Астронавт, який зазнав аварії на Титані, тепер мав, окрім імені Марк, ще й прізвище — Темпе. Так звалася долина, де Орфей уперше зустрів Евридіку. Це прізвище дав йому Бар Гораб під час конфіденційної зустрічі з майбутнім екіпажем розвідки. Власне, це не він так назвав його. Під таким іменем та прізвищем потерпілого з Титана було призначено на посаду другого змінного пілота «Гермеса», а командир поводився так, ніби нічого не знав. Лауґер також відмовився від «авторства», а точніше відбувся жартом, мовляв, усі на кораблі перейнялися духом грецької міфології. Поки тяжіння під час гальмування корабля все ще залишалося сталим, Марк Темпе частенько бував у Лауґера та з цікавістю дослухався до його суперечок із Ґолдом і Накамурою, астрофізиками, які дискутували про таємницю «надвіконних» цивілізацій. Тих, які випадали з основної лінії діаграми Ортеґи-Нейселя. Про їхню долю не було нічого відомо, тому це стало неабияким викликом для уяви. Зацікавлених цією загадкою можна було дуже умовно поділити на дві групи: одні пояснювали мовчання соціологією, інші — космологією. Ґолд, хоча й був фізиком, дотримувався соціологічного пояснення таємниці, навіть крайньо-соціологічного, що звалося соціолізою. Входячи в епоху технологічного прискорення, суспільство спершу порушує своє життєве середовище; згодом може й хоче його врятувати, але консерваційні зусилля виявляються недостатніми. І тоді біосферу доводиться заміняти — почасти з доброї волі, почасти з необхідності — на артефакти. Виникає цілком видозмінене, але не штучне в людському розумінні цього терміна середовище. Для людей штучним є те, що вони створили самі, а природним залишається те, що вони не зачіпали або лише використовували — як воду в гідротурбінах або ґрунт, оброблений для сільськогосподарських потреб. Над «вікном» ця різниця зникає. Бо коли все стає штучним, то ніщо не є штучним. Виробництво, розум, дослідницька робота піддаються «пересадці» в усе навколишнє середовище; електроніка або її незнані аналоги замінюють установи, законодавчі органи, адміністрацію, систему освіти, охорони здоров’я; відмирає етнічне розмаїття, зникають кордони, поліція, суди, університети так само, як і в’язниці. Може виникнути «другий печерний вік» — вік суцільної неграмотності й неробства. Щоби вижити, не треба працювати. Кожен може мати геть усе задарма й робити все, що заманеться. Це не обов’язково породжує стагнацію: середовище — слухняний опікун, але лише доти, доки в нього вистачить сил видозмінюватися за бажанням розумних істот. Може, так і відбувається прогрес? Ми не спроможні на це відповісти, адже самі трактували концепцію прогресу по-різному, залежно від історичного моменту. Чи можна назвати поступом таке становище, коли спеціалізація розмежовує діяльність на безліч галузей: пізнавальну, будівничу, інтелектуальну, творчу, так що кожен фах дедалі глибше занурюється у дедалі вужчу ділянку знань? Якщо машини підраховують усе швидше й краще, ніж люди, то навіщо тоді лічити? Якщо фотосинтетичні системи виробляють їжу різноманітнішу й поживнішу, ніж селяни, кухарі, пекарі, кондитери, — нащо обробляти землю, молоти зерно і випікати хліб? Чому цивілізація у такій соціолізі не шле в усі небесні далі рецепт власної досконалості й процвітання? А навіщо, власне, їй це робити, коли вона взагалі вже не існує як спільнота голодних шлунків і спраглих знань мізків?
Постає такий собі велетенський набір індивідів, серед яких насправді вже важко знайти бодай одного, хто б захотів посилати сигнали у космічний простір про те, як добре йому ведеться. Штучне середовище формується з такою інженерною продуманістю, щоб у її умовах не можна було досягти властивостей планетарного «Індивіда». Таке середовище — це НІХТО, яке нічим не різниться від лугу, лісу, степу. Тільки й того, що воно зростає, квітне не для себе, а для когось. Для якихось істот. Чи вони через це дурнішають і перетворюються на тупих дармоїдів, котрі б’ють байдики, граючись цяцьками, що зробили для них планетарні опікуни? Не обов’язково. Усе залежить від погляду. Що для однієї людини примарне й безглузде, для іншої може бути мрією життя. Особливо нам бракує мір і оцінок, коли ми намагаємося зрозуміти істот іншого світу, іншої епохи, абсолютно відмінної від нашої.
Накамура й Лауґер дотримувалися космологічної гіпотези. Хто космос пізнає, той у космосі гине. Не через те, що втрачає там життя — афоризм має зовсім інше значення. Астрономія, астрофізика, космонавтика — це тільки скромні й незначні початки. Ми вже самі зробили наступний крок, опанувавши буквар сидеральної інженерії. Не йдеться також про експансію, про так звану «ударну хвилю Розуму», який, вийшовши за межі своєї планети й оволодівши чужими, поширює свій вплив і на інші галактики. Навіщо? Аби дедалі щільніше заселяти порожнечу? Тут не йдеться про «розмноження і заселення», а про діяльність, якої ми не здатні зрозуміти, а отже, й визначити її значення. Чи може мавпа зрозуміти терзання космогоніка? Чи Універсум — це великий млинець, а цивілізація — дитина, яка силкується якнайшвидше той млинець проковтнути? Думка про космічні вторгнення — це проекція агресивних властивостей хижої напівмавпи. Вона б сама залюбки зробила ближньому те, що їй не до вподоби, і тому рівняє Високу Цивілізацію по собі. Цілі флоти галактичних дредноутів налітають на якусь бідолашну маленьку планетку, аби допастися до її грошей, діамантів, шоколаду і, звісна річ, до гарненьких жінок. А ті жінки потрібні їм так само, як нам — самиці крокодилів! То що ж роблять ті, котрі перебувають над «вікном»? Те, чого ми не можемо зрозуміти й водночас не хочемо погодитися з тим, що їхня діяльність вийшла за межі нашого розуміння. Ось вам приклад: ми повинні зробити дірку в Аїді, проткнути його темпоральну цибулину, щоби сховатись у ній. Але не треба гратися в піжмурки! Ми хочемо застати цивілізацію, поки вона ще не вилетіла з «вікна». Імовірність другої такої експедиції, як наша — мізерна. Наші нащадки, може, й ставитимуться до нас із повагою — з такою ж, як ми ставимося до аргонавтів, котрі вирушили за Золотим Руном.
Харґнер, буваючи у Лауґера, трактував спілкування з «цивілізацією поза межами контакту» по-своєму — як «розуміння через нерозуміння». Останнім часом Марк уже не міг брати участі в дискусіях, бо зореліт наближався до мети, тож доводилося майже постійно сидіти в диспетчерській. Він знав, що його звуть якось інакше, та нікому про це не говорив (не бажаючи викликати підозру в медиків).
Тепер він вивчав перед сном склад екіпажу «Гермеса». З десятьох добре знав лише Ґерберта й маленького чорнявого Накамуру — через Лауґера. Про командира, під чиєю орудою мав летіти, не знав майже нічого. Командира звали Стірґард, він був першим заступником Бар Гораба. Другим його фахом стала соціодинамічна теорія ігор. Кожен учасник розвідки мусив дублювати іншого члена екіпажу, щоб не зірвати завдання через нещасливий випадок чи хворобу котрогось із них. За технічне забезпечення польоту відповідав гравістик-сидератор Поласар. Марк Темпе не раз бачив цього чудового плавця в басейні «Евридіки», захоплювався його атлетичною статурою, коли той, виконуючи потрійний гвинт, стрибав з вишки. Та басейн не був найкращим місцем для знайомства із сидеральною інженерією, отож Марк намагався гризти граніт складної науки самотужки. Марно. Адже для того, щоби зрозуміти бодай вступ до неї, треба було розумітися на численних теоріях, які розвивали і доповнювали теорію відносності. Першим пілотом став Гаррах. Високий, кремезний, рвучкий, він також непогано знався на інформатиці й разом з астроматиком Албаном мав опікуватися комп’ютером «Гермеса». Чи, як одного разу повідомив сам комп’ютер, ці двоє були його підопічними. Він належав до покоління так званих «кінцевих», бо жодна інша обчислювальна машина не могла володіти більшою розрахунковою потужністю. Межі такої потужності визначалися властивостями матерії — такими, як стала Планка[46] та швидкість світла. Більшу розрахункову потужність могли б мати хіба що комп’ютери, які спроектували теоретики — люди, які займалися чистою математикою, відірвані від реального світу. Дилема, яка постала перед конструкторами, полягала в тому, щоби поєднати дві протилежні умови: вмістити якомога більше нейронів у якнайменший об’єм. Швидкість руху сигналів не може бути більшою від швидкості реакції складових елементів комп’ютера. Інакше швидкість руху обмежує розрахункову швидкість. Найновіші давачі реагували за одну стомільярдну частку секунди. Мали розмір атома. Тому діаметр такого комп’ютера становив лише три сантиметри! Будь-який більший працював би повільніше. Щоправда, комп’ютер «Гермеса» займав половину рубки, але тут стояла й допоміжна апаратура, що в даний момент не працювала. Натомість в екстремальних ситуаціях блискавично вирішувало ядро комп’ютера, не більше від голубиного яйця. Комп’ютер цей звався GOD, General Operational Device[47]. Дехто вважав, що ця абревіатура не випадкова. На «Гермесі» працювало два GODи, а на «Евридіці» — вісімнадцять.
