Окрім Стірґарда, Накамури, Ґерберта, Поласара і Гарраха, яких призначили в розвідку ще до старту корабля, в ній мали взяти участь Араґо як резервний лікар, що було несподіванкою (голосували таємно), Марк Темпе на посаді другого пілота, логістик Ротмонт, а також двоє експертів, обраних з кільканадцяти екзобіологів та інших спостерігачів земної ради SETI, — Кірстінґ та Ель-Салям. Останні тижні всі десятеро жили у п’ятому сегменті «Евридіки», де містилася точна копія внутрішніх приміщень «Гермеса», — для того, щоби краще познайомитись один із одним та із завданням, яке на них чекало. Вони щодня програвали на тренажерах різні варіанти наближення до Квінти, а також методи налагодження контакту з мешканцями планети. Тетес, керівник цих тренувальних занять, добряче надокучив майбутньому екіпажеві «Гермеса», примушуючи шукати вихід із найфантастичніших ситуацій, коли, наприклад, «Гермес» потрапляв у аварію, а в цей час на нього спадала ціла злива незрозумілих сигналів, що імітували голоси чужої планети. Не знати чому серед членів екіпажу стало звичкою називати апостольського посланця не отцем, а доктором Араґо. Маркові здавалося, що священик сам цього хотів. Тренування припинилися ще до закінчення програми підготовчих занять — Бар Гораб викликав до себе розвідників, аби повідомити їм про останні спостереження за системою Дзети. Із восьми планет цієї спокійної зірки класу К чотири внутрішні, малі, з масою Меркурія та Марса, за великої вулканічної активності мали слабку атмосферу. Здалеку навколо Дзети кружляло три газові, багатокільцеві гіганти, ряду Юпітера, з потужними й бурхливими атмосферами, які переходили у водень, стиснутий до металевої густини. Септа, вдвічі важча за Юпітер, викидала у космічний простір більше енергії, ніж одержувала від свого Сонця: їй залишалося зовсім небагато для того, щоби самій стати зіркою. І тільки Квінта, з півторарічним циклом обертання навколо Дзети, голубіла, немов Земля. Крізь розриви білих хмар, що оточували Квінту, можна було роздивитися контури океанів і материків. Спостерігати з відстані п’яти світлових років було нелегко. Розподільна здатність оптичних приладів «Евридіки» не давала змоги як слід впоратись із цим завданням. Зображення, які передавали вислані вперед орбітери, виявилися недостатньо чіткими. Якщо дивитися на Квінту з корабля, то вона перебувала у другій чверті. Половина її диску світилась, і саме над ним було виявлено спектральні смуги значних мас води й гідроксилу. Так, уздовж екватора Квінту оперізувала змієподібна смуга незвично згущеної водяної пари. Смуга ця тяглася над атмосферою. Можливо, то було крижане кільце, що внутрішнім краєм терлось об верхні шари атмосфери. Якби ця гіпотеза виявилася правильною, то перстень мав би невдовзі розпастись. Астрофізики оцінювали його масу в три-чотири трильйони тонн. Якщо перстень утворився з води, взятої з океану, то океан втратив близько 20 000 кубічних кілометрів: не більш як один відсоток від усього об’єму. Коли ж ці явища були не природного, а штучного походження, то дуже ймовірним здавалося таке пояснення: мешканці Квінти здійснювали роботи, пов’язані з пониженням рівня морів, — щоби відкрити шельфи й заселити їх. Отже, операцію було виконано дуже невдало. Крижаний перстень був виведений на недостатньо високу орбіту і мав через кілька років упасти назад в океан. За таких масштабів робіт це було незрозумілим та дивним. На Квінті особливо помітними були швидкоплинні явища — ще загадковіші від штучно створеного крижаного кільця. Нерівномірний електромагнітний шум, який емітувався з багатьох точок планети, за якийсь час значно посилився. Так, наче квінтяни одночасно задіяли сотні максвеллівських радіопередавачів. Водночас із цим зросло випромінення інфрачервоного спектра з дрібними спалахами у центрі. То могли бути велетенські дзеркала, які концентрують сонячне світло у силових установках. Однак невдовзі виявилося, що термічна компонента емісії випромінювання невелика. Спектри спалахів не були повторенням спектрів дзети (так було б, якби Сонце концентрувалося в якихось дзеркалах) і не нагадували спектрів ядерного вибуху. Натомість радіошум продовжував зростати. Він був коротко- і середньохвильовий, на багатьох діапазонах. Метрове випромінювання нагадувало модульоване.

Це повідомлення викликало сенсацію ще й тому, що хтось його переінакшив: нібито випромінення спрямовувалось як радарне; одне слово, це означало, що планета помітила «Евридіку». Астрофізики спростували чутку. Жоден радар не зміг би виявити наявності корабля поблизу колапсара. Незважаючи на це, у годину Зеро на кораблі панував піднесений настрій. Поза всяким сумнівом, Квінту населяла цивілізація настільки розвинена технічно, що змогла вийти у космос не лише за допомогою маленьких літальних апаратів. Вона оволоділа енергією, яку могла скеровувати у космічний простір.

Приготування до старту корабля-розвідника здійснювалися на зміненій орбіті, у порівняно спокійному афелії[48] Аїда. Ущух писк п’єзоелектричних індикаторів, який супроводжував постійну зміну напруги у шпангоутах та стрінґерах[49] корпусу. Водночас на досі сліпих екранах спалахнула, навскіс перетявши простір, спіраль Галактики; за великого бажання й багатої фантазії серед білястих клубочків зірок і темних хмар можна було розрізнити Дзету Гарпії, яка тьмяно світилась у нерухомому космічному пилу. Неозброєним оком її планет не було видно. Техніки готували «Гермес» до відшвартування. У кормових трюмах рухалися підйомники, працювали фланцеві трубопроводи, якими «Евридіка» за допомогою помп перекачувала гіпергол до резервуарів корабля-розвідника. Штаб перевіряв системи тяги, навігації, кліматизації, готовність динатронів і за допомогою GOD, і паралельними лініями передачі. Цифрові блоки по черзі доповідали про готовність своїх програм, були перевірені радіолокаторні випромінювачі, ніби роги велетенського слимака, висувалися й ховались антени, лунав густий бас турбін, що накачували у тунелі нижніх палуб «Гермеса» кисень. Ложе «Гермеса» — його відчинений док — ледь вібрував, і, поки тривала уся ця мурашина метушня, «Евридіка» повільно поверталася кормою у бік Дзети Гарпії, ніби гармата, що ось-ось мала вистрілити.

Екіпаж «Гермеса» прощався з командиром і друзями. Надто багато людей було на головному судні, тож учасники космічної розвідки не мали змоги навіть потиснути всім руки. Потім Бар Гораб разом із тими, хто міг покинути свої робочі місця, провів екіпаж «Гермеса» і спинився у міжсегментному циліндрі. За розвідниками зачинилися великі ворота доку, замкнулися маленькі особисті люки, й «Гермес» почав потроху випливати в космічний простір крізь пусковий відсік «Евридіки». Гідравліка дюйм за дюймом виштовхувала сніжно-білий корабель-розвідник, адже сто вісімдесят тисяч тонн його маси, попри невагомість, зберігали інерцію. Техніки «Евридіки» разом з біологами Терном і Хрусом уже готували екіпаж «Гермеса» до багаторічного сну. Сон той був не крижаний і не гібернаційний: їх піддавали ембріонації. Ембріонація ніби повертала людей у той період, який вони переживали перед народженням, — вони мали перебувати в стані, максимально наближеному до ембріонального, до життя без самостійного дихання. Уже перші несміливі кроки в космос виявили, наскільки людина є земною істотою, непристосованою до перевантажень, що їх потребують перельоти на далекі відстані впродовж невеликого проміжку часу. Стрімке прискорення руху руйнує тіло, особливо легені, заповнені повітрям, стискає грудну клітку і паралізує кровообіг. Законів природи не можна подолати, тому довелося пристосовувати до них астронавтів. Саме це й здійснила ембріонація. Насамперед треба було замінити кров рідким носієм кисню, що мав ще й інші властивості крові — від здатності згортатися до імунних функцій. Такою кровозамінною рідиною став білий, як молоко, онакс. Після охолодження тіла до температури, характерної для тварин, котрі залягають у зимову сплячку, було приведено в дію врощені судини, такі, якими колись плід обмінювався кров’ю з плацентою в лоні матері. Серце й далі працювало, але газообмін у легенях припинявся, адже легені западали і їх виповнював онакс. Коли ні в грудній клітці, ні у внутрішніх органах не залишалося повітря, непритомного астронавта занурювали в рідину, що не піддавалася стисканню, як вода. Потім астронавта вкладали в ембріонатор — двометровий контейнер, схожий на торпеду. У таких ембріонаторах підтримували температуру, близьку до нуля, і забезпечували живлення тіла, постачання киснем за допомогою онакса, який штучними судинами нагнітали в організм через пуп. Людина, препарована таким чином, могла без усякої шкоди для себе витримати величезний тиск, як глибоководні риби, що їх не розчавлює навіть на глибині багатьох миль, бо тиск іззовні врівноважується тиском внутрішнім. Рідина ембріонатора стискалася до сотень атмосфер. Кожен такий контейнер висів на маятникових підвісках, затиснутий лещатами. Астронавти, немов велетенські личинки, спочивали у броньованих коконах, так щоб сили прискорення й гальмування рівномірно тиснули на них від грудей до хребта. Людське тіло, містячи 85 відсотків води й онаксу, вже бездиханне, могло протидіяти стисканню не гірше, ніж вода. Завдяки цим властивостям можна було, не турбуючись про астронавтів, підтримувати постійне прискорення корабля, у двадцять разів більше від земного тяжіння. За такого прискорення тіло важить дві тонни, і виконувати дихальні рухи ребрами — непосильне завдання навіть для атлета. Саме тому люди в ембріонаторах не дихали, а межі їхньої витривалості у міжзоряному польоті визначала тендітна молекулярна тканина.