Коли десять сердець у повній ембріональній компресії вже билися лише кілька разів на хвилину, подальшу турботу про «заколисаних» астронавтів перебрав на себе GOD, а екіпаж «Евридіки» повернувся на свій корабель. Оператори від’єднали комп’ютери головного судна від апаратури «Гермеса», і, крім мертвих кабелів (крізь них уже не проходив струм), обидвох кораблів більше не зв’язувало нічого.

«Евридіка» виштовхнула корабель-розвідник зі своєї широко відкритої корми, оточеної пластинами розгорнутих фотонових дзеркал. З неї висунулися сталеві лапи, рвучи, мов нитки, непотрібні тепер кабелі й виштовхуючи корпус «Гермеса» в космічну порожнечу. Бортові двигуни розвідувального судна засвітилися блідим іоновим вогнем, ще надто слабеньким, щоби зрушити його з місця, — така величезна маса не в змозі враз розвинути великої швидкості. «Евридіка» вже втягала свої катапульти, замикала кормові шлюзи, а всі, хто спостерігав за стартом у рубці управління, полегшено зітхнули — GOD почав діяти з точністю до частки секунди. Гіперголові бустери «Гермеса», що досі мовчали, дали залп. Іонові двигуни запрацювали на повну потужність, їхнє прозоре блакитне полум’я змішалося зі сліпучим вогнем бустерів, корпус корабля, огорнутий тремтливим жаром, рівно та легко полинув у вічну ніч. У напівтемряві рубки управління відблиск з екранів падав на обличчя людей, і вони здавалися смертельно блідими. «Гермес» віддалявся від них, набираючи швидкість і вивергаючи дедалі сильніше полум’я. Коли дальноміри «Евридіки» показали необхідну відстань, на самому краєчку екрана було видно безладно тремтячий циліндр, що до останньої хвилини з’єднував «Гермес» із «Евридікою». Тепер, відокремлений, він полетів у морок, а кормове дзеркало мільярднотонного корабля склалося, крізь центральний отвір поволі висунувся тупий конус випромінювача й зблиснув — раз, удруге, втретє, аж поки сніп світла полинув у безодню і влучив у «Гермес». В обох рубках «Евридіки» пролунав крик радості й подиву — мало хто сподівався, що все піде настільки гладенько. Невдовзі «Гермес» зник із візуальних моніторів. На екранах було видно лише щоразу менші блискучі кілечка, ніби невидимий велетень палив серед зірок і пускав з рота кільця білого цигаркового диму. Врешті ці кільця злилися в одну тремку точку — то дзеркало корабля-розвідника відбивало промінь лазера «Евридіки», набираючи швидкість.

Не дочекавшись кінця видовища, Бар Гораб повернувся до своєї каюти. Попереду було сімдесят дев’ять годин найважчих сидеральних операцій — за допомогою ґрасера «Орфей» мусив утворити у гравітаційних резонансах темпоральний порт і влетіти у нього чи, точніше, зануритися. Це означало, що «Евридіка» буде абсолютно відрізана від усього світу.

Висланий «Орфею» наказ, що мав його задіяти, йшов до нього дві доби. І саме в цей час на Квінті почалося щось незрозуміле. До останнього моменту, поки прилади їхнього корабля могли спостерігати за всією галактичною емісією в районі сузір’я Гарпії, спектри Альфи, Дельти і навіть Дзети були незмінні — це давало змогу вести високоякісні спостереження за Квінтою. Випромінювання, що доходило до «Евридіки» з Квінти, фільтрувалось, а відфільтроване порівнювали, накладали одне на одне й уточнювали за допомогою каскадних підсилювачів комп’ютерів. У найбільшому візуальному наближенні система Дзети була меншою за сірникову голівку.

Усю увагу планетологи зосередили, звісно, на Квінті, її спектр і голограми були не стільки зображенням планети, скільки комп’ютерними фантазіями на цю тему. Джерелом інформації залишався жмуток нерівномірно розпорошених по спектру всіх можливих випромінювань фотонів. Отож в обсерваторії «Евридіки», наче у далекому минулому — біля перших телескопів, — не було згоди в головному: що видно насправді, а що лише здається видимим.

Розум людини, як і будь-яка система, що опрацьовує інформацію, не міг чітко розмежувати явищ реальних і уявних. Спостереження ускладнювали Сонце Квінти — Дзета, — газовий хвіст найбільшої планети — Септіми, — а також сильне випромінення зоряного фону. На цей час було встановлено, що Квінта багато чим нагадує Землю, її атмосфера містила 29 відсотків кисню, чимало водяної пари та близько 60 відсотків азоту. Білі полярні шапки полюсів завдяки високій відбивній спроможності поверхні були помічені ще з району земного Сонця. Крижаний перстень з’явився вже, напевне, під час польоту «Евридіки» або принаймні набув таких розмірів, що став видимий. Тепер, з невеликої відстані, штучний характер сигналів не викликав сумнівів. Розряди атмосферних бур не варто було брати до уваги. Частота радіосигналів у діапазоні коротких хвиль на Квінті була такою ж, як аналогічне випромінення її сонця. Подібне відбувалося й на Землі — після глобального поширення телебачення.

Результати спостережень, проведених перед зануренням «Евридіки» у гравітаційну пристань, були цілковитою несподіванкою, отож Бар Гораб скликав експертів на нараду, хоча й знав, що вже не встигне передати її висновків на «Гермес». Він виніс на обговорення лише одне питання — як швидше пояснити те, що відбувається на Квінті, та як вислати відомості навздогін кораблеві-розвіднику. Закодований шрифтом високоенергетичних квантів лист наздожене «Гермес», коли його екіпаж буде непритомний, а отже, відомості прийме GOD і передасть їх астронавтам аж після реанімації, коли вони перебуватимуть на краю системи Дзети. Міжзоряне послання було вирішено зашифрувати так, щоби лише GOD міг його прочитати. Обережність не вважали зайвою: те, що відбулося на Квінті, викликало занепокоєння.

Було зареєстровано серію коротких спалахів над термосферою й іоносферою планети, а також між нею та її супутником, приблизно за двісті кілометрів від Квінти. Спалахи ці спостерігалися впродовж кільканадцяти наносекунд. Спектрально вони відповідали сонячному випромінюванню з відсіченим ультрафіолетовим та інфрачервоним випроміненнями. Після кожної серії таких спалахів, яка займала кілька годин, на диску планети, в районі тропіків, з обох боків крижаного персня проступали темні смуги. У той же час зросло випромінювання хвиль метрового порядку, що перевищувало максимум, який спостерігався досі, й разом з тим слабшало випромінювання південної півкулі.

Якраз перед початком засідання болометр, спрямований у середину планети, показав раптовий спад температури до ста вісімдесяти градусів за Кельвіном — з поступовою релаксацією. Холодна пляма захопила площу, рівну Австралії, й водночас над плямою утворився шлейф хмар, оточуючи її з усіх боків надзвичайно яскравою облямівкою. Поки хмари не повернулися і пляма була відкритою, болометр локалізував точкове «джерело холоду» в самому центрі плями. Отже, раптове охолодження поширювалося колоподібно з джерела, природа якого була невідома.

На великому Місяці Квінти — на його темній півкулі, відвернутій від Сонця — з’явився точковий спалах, який тремтів так, наче рухався незалежно від місячної кори. Ніби над самою поверхнею супутника чи в радіусі однієї десятитисячної секунди палало вогнище ядерної плазми з температурою мільйон градусів за Кельвіном.

На початку засідання холодна пляма зникла за хмарами, а хмарність на Квінті зросла, вкривши 92 відсотки поверхні планети.

Не важко уявити, як розійшлися думки фахівців. Найпростішу гіпотезу про те, що це серія ядерних вибухів — чи випробувальних, чи військових — можна було відкинути відразу, без обговорення. Спалахи за своїм спектром не мали нічого спільного ні з вибухами уранідів, ні з термоядерними реакціями. Винятком виявилась ота плазмова іскра на Місяці, однак її термоядерний спектр був постійний. Це наштовхувало на думку про відкритий воднево-гелієвий реактор у магнітних лещатах. Для ядерників призначення такого реактора було загадкою. Спалахи в навколопланетному просторі могли виникнути або внаслідок роботи спеціально згрупованих лазерів, що мали влучити в якийсь металевий об’єкт (можливо, у нікелево-магнетитові метеорити), або були викликані фронтальним зіткненням тіл з великим вмістом заліза, нікелю й титану, за швидкості 80-100 км/сек. Однак не можна було унеможливити і того, що джерело спалахів — це дзеркала-перетворавачі, які поглинають частину сонячних хвиль і вибухають при аварії.