«Той другий» перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів Діґлатора? Стоячи на місці, Анґус вдивлявся у навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було зрозуміти, то скеля чи скупчення хмар. І хоча він ніколи не бачив велетохода у подібній зимовій сценографії та ще за милю, його охопила впевненість, що це — Піркс.
І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на роздвоєний сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Анґус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо Діґлатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин уже можна було визначити справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Анґус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз вдивляючись у постать залізного велета, Анґус помітив за склом, у серці гіганта, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався, ніби павучок у павутинні. Анґус ішов за ним, і їхні велети лишали за собою довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі. Анґус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів. Тоді Анґус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Анґус переслідував утікача, щоразу більше розхитуючи тулуб свого велета і розмахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль за годину. Анґус довго кричав захриплим од хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширюватися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому Діґлаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла. Анґус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою «Брокенський привид»[15]. Власне відображення на тлі світлих хмар. Уражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Анґус відчув, як напружились усі його м’язи, він судомно хапав ротом повітря, відчуваючи шалений гнів і розпач. Не він, а його тіло схотіло спинитися — відразу, без затримки, миттєво. І тоді нутрощі велета наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри залило червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діґлатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що налетів на підводний риф, і почав хилитися вперед. Якби Анґус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід, напевно, б упав. Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів ущух, Анґус завмер із розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг ці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови і побачив, як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася, затулила вікно кабіни і з гуркотом ударила у випромінювач, розташований на безголових плечах. Анґус забув вимкнути правицю від підсилювального контуру! Цей черговий ідіотський вчинок змусив його остаточно отямитись. Анґус розвернувся, щоби власними слідами піти назад, бо звуки радіомаяка зовсім розладналися. Треба було повернутися на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха у зоні гейзерів, він розганятиме її випромінювачем. Урешті Анґус відшукав те місце, де його ввела в оману фата-морґана[16] — дзеркало з хмар і газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав звіряти маршрут, який вказував радіомаяк, із картою? Виявилося, що місце, куди його занесло, не дуже далеко від дороги, за крокоміром — якихось дев’ять миль. Але на карті там не було позначено жодних гейзерів — вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Саме через це Марлін і порадив іти з Роембдена до Ґрааля кружним шляхом з півдня, крізь ущелину, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. У найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак Діґлатор мав достатню потужність, щоби подолати навіть п’ятиметрові кучугури, а коли б застряг, Ґрааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті. Але ніхто не знав, де саме пропали ті три велетоходи. Бо у заглибині на старому шляху безперервний радіозв’язок не діяв. Після тих катастроф його покинули. Крім того, до південної западини не доходили короткі хвилі, та й ретранслювати їх було неможливо — адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. І хоча лазери Ґрааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила би дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Ґрааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цю круговерть недоглядів, безглуздого використання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже, і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, які зникли без сліду. Лишалась остання надія — на твердий ґрунт западини. Та чи такий він твердий? Анґус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо спершу він сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом і довіряв йому, бо дорога підіймалася, аж поки вивела його з тієї заметілі. Ліворуч височіли занурені у хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Анґус обережно проминув це місце. Він ступав по уламках каміння, долаючи обледенілі западини, де в кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз та вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знялися страшенній гуркіт і тріск — такі звуки, певно, може почути лише вахтовий на криголамі, який трощить полярні тороси. Перш ніж рушити далі, Анґус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Анґус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон. Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився порівняно широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Анґус зійшов, ступаючи по грубозернистій сухій щебінці, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли його зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, і перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами веселки, але очам відкрився Бірнамський ліс...
З тісних отворів на поверхню виривалися тисячі гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Радикали амонію, що утримувалися у вільному стані страхітливим тиском надр, вистрілювали в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос. Анґус був певен — до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні, хоча й підступні звуки в навушниках, схожі на спів Одіссеєвих сирен[17]. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого. Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовно розміреному ритмі. Створювалися ламкі, мовби порцелянові, джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.
