Білі, ніби зіткані зі скляного павутиння, хащі наповзали одні на одних, а коли нижні вже не могли утримати масив мережаних розгалужень, що без упину тягнулися до неба, то осипалися й завалювались із протяжним гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме «порцелянотрусом» хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.

Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з висоти пташиного польоту, точніше з вертольота. Отаким був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина у скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, що є чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого — від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного. Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця його частина на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в невеликій кількості.

Ще раніше, коли Анґус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяйво, немов провіщення, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.

Анґус ішов назустріч лісу. Враження, ніби він стоїть на кораблі або, точніше, сам є тим кораблем, підсилювалося розміреним погойдуванням залізного велетня. Поки він сходив з крутизни, сягаючи поглядом горизонту, окресленого світлою лінією, ліс із висоти здавався розплесканою на поверхні хмарою, вся поверхня якої здималася й здригалася у незбагненному нервовому тремтінні. Анґус ішов, похитуючись, а хмара перед ним виростала, ніби бар’єр материкового льодовика. Пілот уже бачив довгі, покручені язики, що відходили од нього; наче снігові лавини, вони рухались у неймовірно сповільненому темпі. Лише тоді, коли від снігових клубків його відділяло кількасот кроків, Анґус почав розрізняти отвори, що зяяли в них: і великі, наче входи до печер, і малі, мовби нори. Вони темніли у сплетінні пухнастих галузок та крислатого гілля з напівкаламутного й напівбілого скла. Під черевиками велета захряскотів щебінь, гострий і крихкий. Радіо двома голосами запевняло, що машина рухається в потрібному напрямку, тож Анґус ішов, дослухаючись до гудіння моторів, що збільшили оберти, аби подолати чимраз більший опір. Анґус чув скрекотливе зойкання хащів, які розламував колінами і корпусом велетохода, позбувшись першого переляку. Тепер він боявся лиш одного: легше знайти голку в копиці сіна, ніж бодай одного з тих, котрі пропали. У цій гущавині не залишалося слідів, бо фонтани гейзерів живили хмару, кожна вирва й провалина заростали неймовірно швидко, ніби рана, що миттєво гоїться.

Анґус подумки проклинав неповторну красу, яка його оточувала. Той, хто назвав це Бірнамським лісом, запозичивши назву у Шекспіра, був, певно, естетичною натурою, але зараз в Анґуса, який сидів у Діґлаторі, виникали зовсім інші порівняння. Бірнамський ліс Титана з відомих і невідомих причин то відступає, то просувається вглиб западини, ширячись на тисячах, десятках тисяч гектарів. Однак самі гейзери там досить безпечні, адже їх наявність відчувається задовго до того, як з’являються пульсуючі стовпи газів, спресованих підземним тиском, що підіймаються аж до неба. Ще здалеку до вас долинають громовий гуркіт і страхітливе виття, наче в пологових муках кричить сама планета, — це гази прориваються на поверхню й розлітаються вусібіч бризкотливим скливом, перетворюючись на застиглі хащі. Лише закінчений невдаха міг би звалитися в отвір гейзера, який між двома вибухами на мить завмирає. Найпростіше було обминати на безпечній відстані саме ті, що виявляли себе постійним гуркотом, свистом і двигтінням поверхні. Натомість несподіваний вибух, навіть не дуже близький, найчастіше викликав гігантський обвал.

Повільно ступаючи крок за кроком, Анґус ледь не притискався обличчям до броньованої шиби. Бачив молочно-білі застиглі струмені-стовбури. Внизу вони були найтовщі, вгорі ж розгалужувалися миготливим клубком. А в крижаних джунглях нижнього поверху росли нові хащі, спинаючись легкими ярусами вгору. Застигаючи, вони набували скелетоподібної чи павукоподібної форми, нагадували пагони, кокони, гнізда, плавуни, джгутики, зябра, видерті з тіла риб, які ще дихали. Бо все і всюди мерехтіло, розповзалося, спліталося, з товстої паморозі безупину снувалися тонкі голчасті пагони. Вони згортались у сувої, осідали, спливали й знову наповзали одне на одне, безперервно скрапуючи з невідомої висоти клейким молоком. Жодне слово, що виникло на Землі, не могло описати цієї роботи в білому, відмитому від тіні, ясному мовчанні, у цій тиші, крізь яку проривався ще віддалений, щойно народжений гуркіт — свідчення підземного припливу десь глибоко у жерлах гейзерів. І коли Анґус зупинився, щоби збагнути, звідки долинає цей щоразу сильніший гуркіт, то помітив, що ліс почав поглинати його. Ні, він не підійшов до нього, як ліс у «Макбеті»[18], — у цих хащах ніби нізвідки, з абсолютно нерухомого повітря зроджувалися мікроскопічні пластівці снігу, який не падав з неба, а просто з’являвся на темних плитах броні Діґлатора, на зварних швах його плечових щитів. Уже вся верхня частина корпуса була припорошена цим снігом, який втрачав подібність до снігу, бо не падав згори, а липнув білим сиропом, випускав паростки, снувався молочно-волокнистим ниттям. На його очах Діґлатор обріс сніговим хутром, що, тягнучись тисячами пасем, мінячись на світлі, перетворило корпус машини на величезну білу ляльку, химерну снігову бабу. Анґус примусив його ледь здригнутися, й уже застиглі маси снігу з кінцівок і наколінників почали спадати величезними шматками, а внизу перетворювалися на копиці тендітних скалок. Світло вихоплювало з хисткої кипучої повені фантасмагоричні форми і засліплювало, хоча й не освітлювало поверхні. Лише тепер Анґус оцінив користь, яку давав увімкнений випромінювач. Його пекельний жар витоплював у хащах тунель, яким простував Діґлатор. То з лівого, то з правого боку струменів газ, гарматними пострілами вириваючись із зачеплених Діґлатором хмар. Інколи вибухи звучали канонадою: це прокидався недалекий гейзер і вистрілював на боки потужні струмені, а над ним вирував стовп газів. Несподівано сніжистий ліс порідшав, утворюючи галявину під невисоким склепінням. Посеред галявини лежав чорний велетень, показуючи йому підошви зчеплених ступнів та зігнутий на один бік корпус. Це нагадувало уламки корабля, викинутого на берег. Ліва рука велета стирчала з білих стовбурів, долоню затулили розлогі хащі. При падінні корпус майже вдавивсь у ґрунт. Залізний велет лежав зігнутий, але наче не скорений до кінця. Бо, крім укритих снігом кінцівок, увесь корпус його був чистий. Повітря над ним ледь тремтіло, бо з нього й досі виходило тепло. Анґус Парвіс просто очам своїм не вірив. Сталося диво: зустріч із велетоходом-близнюком! Пілот хотів озватися, та помітив одночасно дві речі: під поваленим Діґлатором широко розповзлася калюжа масляно-жовтої рідини, що витекла з гідравлічних приводів. Отже, Діґлатор пошкоджений, принаймні частково. Крім того, переднє скло кабіни, зараз таке схоже на корабельний ілюмінатор, зяяло провалом, і тільки з рейок обшивки стирчали ізоляційні подушки. Цей отвір, сповнений мороком, парував, ніби велет не міг випустити в агонії останнього віддиху. Радість несподіваної зустрічі поступилася місцем жахові. Ще тільки обережно нахиляючись над поваленим Діґлатором, Анґус уже знав, що всередині нема нікого. Та все ж обнишпорив нутрощі велетня прожектором, побачив безладно звішені приводи й причеплену до них електронну шкіру. Не маючи змоги нахилитися нижче, Анґус намагався зазирнути в усі кутки кабіни. Сподівався, що водій, який зазнав аварії і пішов, одягнуши скафандр, залишив якусь звістку, знак, проте там валялася лише перекинута скринька для інструментів та ключі, що з неї повипадали. Анґус довго силкувався збагнути, що тут сталося. Діґлатора міг повалити обвал, могло засипати; спроби водія виборсатися закінчилися нічим, тоді він вимкнув систему блокіраторів, що обмежували допустиму потужність, і внаслідок перегріву луснули мастилопроводи. Шибок в кабіні водій не розбивав, адже вільно міг вийти лазом у стегні або аварійним отвором на хребті. Певно, шибку вибило під час обвалу, коли велетохід упав горілиць. На бік він перекинувся, змагаючись із завалом. Отруйна атмосфера, наповнивши кабіну, вбила б людину швидше, ніж холод. Отже, обвал не захопив водія зненацька. Коли склепінчасті хащі обвалилися згори на машину, той, хто керував Діґлатором, зрозумів, що велетохід недовго втримається на ногах, і встиг надягти скафандр. І цим перевів Діґлатор на аварійне управління, бо спершу мав стягти з себе електронну шкіру. Цей Діґлатор не мав надпотужного випромінювача, отож водій зробив те, що характеризувало його з найкращого боку: взяв інструменти, перебрався до машинного залу і, збагнувши, що не зможе полагодити гідравліку, бо потріскалося багато трубопроводів і втрати виявилися надто великими, відімкнув од реактора всі ті передачі, що служили для пересування, й увімкнув реактор майже на всю потужність. Водій бачив, що врятувати велетохода він не зможе, але жар атомного котла, який виділявся крізь броньований корпус, здатен розтопити завал. Так утворилася ця печера зі склистими стінами. Анґус перевірив рівень радіації, наблизивши до задньої частини корпуса лічильники Ґайґера. Вони відразу ж голосно зацокотіли. Швидконейтронний атомний реактор давно розплавився від власного жару й уже холонув, але зовні броня була ще гаряча й радіоактивна. Отож незнайомий Анґусові водій виліз крізь розбите вікно, покинув непотрібні інструменти і пішки заглибився в ліс. Анґус шукав його сліди в розлитому мастилі, та не знайшов нічого. Обійшовши металевий труп, почав видивлятися в стінах зяючої печери дірку, крізь яку могла б пролізти людина. Жодного отвору не було. Скільки часу минуло від моменту катастрофи, Анґус не знав. Розумів лише одне: ті перші двоє зникли в лісі три доби тому, а Піркс — годин на двадцять-тридцять пізніше. Така незначна різниця в часі не давала змоги встановити, чи це велетохід самого Піркса, чи операторів з Ґрааля. Анґус, живий, закутий у залізо, стояв над перекинутим велетом і спокійно розмірковував, що робити далі. Десь у цьому витопленому жаром пухирі мав неодмінно бути отвір, яким урятувався нещасливий водій, та, мабуть, після втечі отвір затягнуло. Порцеляновий шрам мав бути тонкий — з Діґлатора Анґус помітити його не міг, тому, від’єднавшись од велетня, якнайшвидше перевдягся у скафандр, збіг, гуркочучи сходами, до стегнового люка, драбинкою зліз на ступню й зіскочив на склистий ґрунт. Витоплена в обвалі печера нараз видалася значно більшою, ніби він сам раптово поменшав. Анґус обійшов печеру по колу — майже шістсот кроків. Наближаючи шолом до прозорих місць, яких, на жаль, було чимало, він обстукував їх молотком, прихопленим на пульті управління, а тоді спробував видовбати нішу між давно затверділими «стовбурами». Поверхня тріснула, мов скляна, звідти посипалося кришиво, потім щось загуркотіло, й на нього обвалилася хмара легкого щебеню та кристалічного пилу. Анґус пересвідчився, що все це марне, зниклого водія він не знайде, а сам опиниться в пастці. Пролом, у який він зайшов Діґлатором до печери, вже затягувався білими, завтовшки як рука бурульками, вони потроху тужавіли, нагадуючи соляні стовпи. На це не було ради. А що найгірше, не залишилося часу на спокійні роздуми, адже й склепіння осідало — воно вже майже торкалося плечей велетохода, схожого тепер на Атланта, який тримає на собі небесне склепіння. Анґус не пам’ятав, як знов опинився в кабіні, що вже потроху, міліметр за міліметром, нахилялася разом з корпусом, натягнув на себе електронну шкіру і ще якусь мить повагався, чи варто вмикати випромінювач. Тут у кожному вчинкові крився непередбачений ризик — розплавлене склепіння могло розтанути і стекти додолу, а могло і обвалитись. Анґус просунувся на кілька кроків і тут-таки, біля чорної купи поламаного велетохода, знайшов місце, звідки міг узяти розгін і, щосили вдаривши у стіну, опинитися назовні. Не для того, щоби ганебно втекти, а щоби вирватися зі склистої гробниці. А там уже побачить, що робити далі.