Кабіна різко нахилилася, мотор пронизливо зойкнув — і гіроскопи зреагували на це швидше, ніж водій, нагадавши йому, що тепер не час на астрономічні чи навіть філософські роздуми. Зніяковівши, він опустив очі, та несподівано усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи у збруї, ворушив ногами, мов дитина, що колишеться у гойдалці, але при цьому відчував кожен громовий крок Діґлатора. Дно ущелини дедалі стрімкішало. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинився у глибокій тіні, Анґус ще не встиг увімкнути прожекторів і ледве не врізався у виступ скелі, більшої за Діґлатор. Підкоряючись першому закону Ньютона, маса машини за інерцією все ще тягла Діґлатор по прямій, хоча Анґусові доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі випромінювали спокійне зелене світло, нараз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав, вказуючи на те, що запобіжники от-от перегорять. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого Діґлатора, Анґус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, заклубочився дим, але велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.
Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Ґоссе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Вийшовши з глибокої тіні, Анґус подвоїв увагу. Йому було соромно — він не впорався з простою і старою як світ ситуацією. Будь-який машиніст знає з власного досвіду, що зрушити з місця сам лише тепловоз і зрушити його тоді, коли до нього причеплено вервечку вагонів, — це абсолютно різні речі. Висячи у збруї, Анґус імітував маршовий крок, і велет знову був напрочуд слухняним. Пілот бачив крізь вікно, як слабкий порух його руки тієї ж миті стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.
Анґус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Завдяки фотографіям, що зробив супутник, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), він знав, що дорога до Ґрааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване «кладовище» й вулканічну ущелину, яку він уже проминув. Другу щойно побачив — то була вирва в масиві застиглої лави, пробита серією термоядерних вибухів. Цей найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана не можна було подолати інакше — стіни тут були абсолютно прямовисні. Ядерні вибухи в’їлись у сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розтинає масло. На карті, що світилася перед Анґусом у кабіні, це міжгір’я було обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут у жодному разі не можна виходити з машини.
Після термоядерних вибухів рівень радіації і досі був небезпечний для людини, не захищеної панциром велетохода. Ущелину відділяла від входу у міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. І лише тут Анґус почув Ґоссе. Він нічого не сказав йому про зіткнення зі скелею, а Ґоссе повідомив, що по той бік проходу, біля Великого Шпиля, на половині шляху, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Ґрааль. І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину.
Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги Діґлатора вище колін. Анґус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді, мовби діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами Діґлатора, розліталися навсібіч і свистіли, наче кулі. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл. Анґус просувався між обпаленими стінами під громове гупання кроків, котрі сприймав як свої власні. Він зрісся з машиною: вона перетворилася на його тіло, збільшене до гігантських розмірів. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. Їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, яке борсалося між стінами проходу, не пускаючи туди рудого, холодного, похмурого світла неба, котре ясніло в кінці ущелини. З кожним кроком велетохода ця світла пляма все більшала й більшала. Нарешті стіни майже зійшлися, неначе не бажали випускати його велетохода, а намагалися стиснути незграбні плечі «Поллукса» у кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини залишалося ще по кілька метрів. І все-таки Анґус мусив уповільнити хід, бо, набираючи швидкість, «Поллукс» знову почав загрозливо перевалюватися з боку на бік, мовби качка. Це зумовлювалося законами динаміки мас — інженери не зуміли повністю урівноважити моменти інерції, що при цьому виникали. Останніх триста метрів Анґусові довелося здиратися крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок і нахиляючись до вікна, щоби краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Поллукса». Анґус так пильно вдивлявся в ґрунт під собою, що лише тоді, коли світло проникло в кабіну й огорнуло його зусібіч, підвів голову і завмер від несподіванки: його оточував зовсім інший неземний пейзаж...
Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар — самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Анґус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим Перстом. Потроху сповільнивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він намагався вловити серед стишеного співу турбін голос Ґрааля. Але так нічого й не почув і спробував викликати Ґоссе. Однак і той не озивався. Діґлатор і досі перебував у радіотіні. І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Анґуса неприємно надокучливим і навіть заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Ґоссе приховану стурбованість, а може, й недовіру. У тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто терпіти не міг. А от тепер, коли він і справді залишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Ґрааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув розгубленість. Як людина, котра потрапила у казковий палац і не має жодного бажання покинути його, але раптом бачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Анґус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав обережно спускатися до скупчення хмар, що нагадували морські хвилі. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Анґус орієнтувався на чорний Великий Шпиль, що сягав неба й зігнувся так, немов і справді був пальцем, котрий підманює до себе.
Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки правильно ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Анґус бачив щоразу далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діґлатор спускався все нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим. Так велетохід досяг зони тих хмар, які рухалися рівно й повільно, мовби пливли невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але миттєво зник, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною — мов кам’яний стовп серед шумовиння і криги арктичного океану, — а потім зник, і це виглядало так, ніби Парвіс був нурцем, який опускається на морське дно. Анґус спинився і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи Діґлатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоби цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах. Сигнал надходив не з Ґрааля, а з радіомаяка на Великому Шпилі, вказуючи йому потрібний напрямок. Анґус пішов просто на нього. Коли би збився з дороги, уривчастий сигнал вказав би йому на це: якщо надто відхилитися праворуч, в бік небезпечної западини, у правому вусі почується пронизливе вищання, коли ж відхилитися ліворуч, наблизившись до монолітних стін, сигнал загуде басом — хай не таким тривожним, але й це попередить Анґуса про помилку. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги залишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним ґрунтом. Анґус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо через сніг стало видніше. Мабуть, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, залишив морену в хаотичному безладі. Краєвид змінився: внизу це скидалося на зимовий полудень, а згори його вкривали темні нічні хмари. Анґуса тепер не супроводжувала навіть тінь Діґлатора. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу; в дзеркалах заднього бачення Анґусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Анґус перевіряв напрямок. Із певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху через монотонні радіосигнали. Анґус це розумів, але ця ілюзія так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді «другий» протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, велет заточився. Ледве втримав його та почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.
