Звичайно, моя поведінка їм не сподобалася. А я мало не зомлів у їхній установі. Лева я поставив на письмовий стіл, і він скинув додолу машинку для зшивання паперів і подряпав крізь одяг кількох службовців. Вони поквапилися спекатись мене, і того ж таки вечора я вилетів до Каїра. Звідти я подзвонив Лілі по трансатлантичному кабелю.

— Це я, моя дівчинко! — закричав я. — В неділю буду вдома.

Я знав, що вона зблідла і її обличчя стає все більше й більше, все чистіше й чистіше, як завжди з нею бувало, коли вона дуже збуджувалася, і що її губи, либонь, ворухнулися разів п’ять або шість, перш ніж вона здобулася на слово.

— Я їду додому, дитино, — сказав я. — Говори по-людському, не мимри.

— Юджіне! — почув я, і відразу по цьому нас розділили земля, вода та повітря половини світу, в якому пульсували електромагнітні хвилі, наче кров у судинах планети.

— Золотко, тепер усе буде добре. Я домігся того, чого хотів.

З її відповіді я розібрав не більше, ніж двоє чи троє слів.

Між нами лежав простір, наповнений чудернацькими звуками. Я знаю, вона говорила про кохання; голос у неї був схвильований, і я здогадувався, що вона читає мені мораль і кличе мене додому.

— Як на таку здоровенну дівку, в тебе дуже тонкий голос, — кілька разів повторив я. Вона чула мене добре. — У неділю буду. Запроси до нас Донована, я хочу поговорити з ним.

Донован був старий повірений, який вів справи мого батька. Йому вже, мабуть, виповнилося вісімдесят. Я подумав, що мені, певно, знадобиться його юридична допомога в питанні з левом.

Це була середа. В четвер ми виїхали до Атен. Я вирішив подивитися Акрополь. Отож я найняв автомобіль та гіда, але був ще надто хворий і надто розтривожений, аби дістати справжню насолоду від екскурсії. Лева я водив із собою на повідку. На мені був літній костюм кольору засмаги — я купив його в Бактале — і той самий шолом та ті самі черевики, в яких я подорожував по Африці. Моя борода помітно виросла; з одного боку вона лилася сріблястим потоком, у якому, проте, виділялися чорні, руді, русяві та яскраво-червоні струминки. В посольстві мені запропонували поголитися, щоб легше було звірити мою особу з фотографією в паспорті. Але я не послухався їхньої поради. Коли ми зупинилися поблизу Акрополя, я побачив на вершині гори якісь будівлі — вони були жовтого, рожевого кольору та кольору слонової кості. Я зрозумів, що ті будівлі дуже гарні, але не мав сили вийти з автомобіля, і гід навіть не запропонував мені цього. Він узагалі говорив мало, майже весь час мовчав; проте його очі виразно промовляли, що він про мене думає.

— На все є причини, — сказав я йому.

У п’ятницю я перелетів до Рима. Там я купив собі вельветові штани кольору бургундського вина, альпійського капелюха з берсальєрськими перами, сорочку та кальсони. Купивши ці речі, я вже надвір не виходив. Мені не дуже хотілося гуляти по Віа Венето з левом на повідку.

У суботу я полетів далі на Париж і Лондон — єдиний напрямок, на який мені пощастило оформитися. Дивитись на ті міста я не мав охоти. Як і взагалі на будь-яку місцевість. Найцікавішою частиною подорожі був для мене політ над водою. Я ніяк не міг намилуватися ним, так ніби був збезводнений — нескінченний змережаний хвилями простір стелився над глибокими провалинами Атлантичного океану. Відчуття, що внизу піді мною бездонні глибини, давало мені незвичайну втіху. Я сидів біля ілюмінатора, за яким клубочилися хмари. Під променями надвечірнього сонця, нещадного, сліпучого, вибіленого морською сіллю, море здавалося каламутним. Ми летіли над величезною масою води, мов придавленої свинцевими штабами, але неспокійної, води, під якою пульсувало могутнє серце океану.

Решта пасажирів читали. Особисто я не міг зрозуміти їхньої поведінки. Як можна летіти в літаку й бути таким байдужим? Правда, вони не поверталися з Центральної Африки, як я; вони не уривали контактів з цивілізацією. Вони піднялися в небо зі своїми книжками в Парижі або в Лондоні. Але я, Гендерсон, червонопикий здоровило у вельветових бриджах та в капелюсі з берсальєрськими перами — шолом лежав у кошику разом із левеням, бо йому, на мою думку, потрібен був якийсь знайомий предмет, аби воно спокійно сприйняло цю нову збудливу подорож, — я не міг не милуватися водою і гірськими пасмами хмар, що були перекинуті вниз вершинами й схожі на емпіреї вічних небес. (Але вони не вічні, і в цьому їхня суть; їх можна побачити лише один раз, а потім уже не побачиш ніколи, бо вони — швидкоплинні образи, а не стійкі реальності; ніхто й ніколи не побачить більше Дафу, а невдовзі ніхто й ніколи не побачить більше й мене; але всі ми складаємося із субстанцій, якими можна милуватися вічно: з води, із сонячного світла, з повітря, із землі.)

Побачивши, який я збуджений, стюардеса запропонувала мені журнал, щоб я заспокоївся. Вона знала, що в багажному відділенні сидить моє левеня Дафу (я замовив для нього відбивні котлети та молоко, ходив туди-сюди, вовтузився в задньому відділенні літака й завдавав усім трохи клопоту). Стюардеса була дівчина розумна, і кінець кінцем я розтлумачив їй, що левеня мені дуже дороге і я повинен привезти його додому, до своєї дружини й дітей.

— Це пам’ять про незабутнього друга, — сказав я стюардесі.

Я міг би спробувати пояснити їй і те, що це також своєрідне таємниче втілення того друга. Дівчина була родом із Рокфорда, штат Іллінойс. Кожні двадцять років земля оновлює себе в молодих дівчатах. Ви розумієте, що я маю на увазі? Коси в неї були кучеряві й золоті. Білі зуби зблискували в усмішці щоразу, коли я до неї звертався. Вся вона була наче з цукрової кукурудзи та з молока. Хай будуть благословенні її клуби! Хай будуть благословенні її стегна! Хай будуть благословенні її ніжні пальчики, почасти прикриті манжетами уніформи! Хай буде благословенне самородкове золото її кіс! Чудесне миле створіння; вона ставилася до мене зовсім по-приятельському, як то властиво для дівчат із Середнього Заходу.

— Ти схожа на мою дружину, — сказав я їй. — Я не бачив її багато місяців.

— Справді? І скільки ж місяців? — запитала вона.

Цього я їй сказати не міг, бо згубив лік часу.

— Зараз вересень? — спитав я.

Вона була вкрай здивована.

— Та ви що? Наступного тижня буде День Подяки[32].

— То вже така пізня осінь? Я пропустив передвиборну реєстрацію. Доведеться тепер чекати наступного семестру. Розумієш, я захворів у Африці, довго марив і втратив лік часу. Коли проникаєш у таку глушину, то свідомо йдеш на ризик. Ти це розумієш чи не розумієш, дитино?

Вона здивувалася, що я назвав її дитиною.

— Ви, мабуть, учитель?

— Замість бути самими собою, — сказав я, — ми розвиваємо в собі безліч потворних рис. Треба зректися цієї поганої звички. Ти мене розумієш? Чому ми чекаємо, поки явиться Він?

— Що ви маєте на увазі, пане Гендерсоне? — спитала вона, з усмішкою дивлячись на мене.

— Ти хіба ніколи не чула цю ораторію? — сказав я. — Послухай-но, я тобі проспіваю кілька рядків із неї.

Ми були з нею у хвості літака, де я годував свого звіра Дафу. Я проспівав для неї:

«І хто доживе, поки Він прибуде (поки Він прибуде)? І хто встане, коли явиться Він (коли явиться Він)?»

— Гендель? — запитала вона. — Я це чула в Рокфордському коледжі.

— Справді, Гендель, — підтвердив я. — Ти розумна дівчина. А в мого сина Едварда мозок геть засмічений усіляким джазовим мотлохом… Я проспав свою молодість, — заявив раптом я, годуючи свого лева котлетою. — Я спав і спав, як наш пасажир у салоні першого класу.

Тут я повинен пояснити, що ми летіли в стратосферному лайнері, де є окремий урядовий салон, і я бачив, як стюардеса заходила туди з біфштексом та шампанським. Той тип не вийшов звідти жодного разу. Стюардеса пояснила, що він — знаменитий дипломат.

— Я гадаю, в літаку він просто мусить спати, його час коштує надто дорого, — зауважив я. — Якби він мучився безсонням, це було б справжнє лихо для людини в його становищі. Ти знаєш, чому я так нетерпляче жду зустрічі зі своєю дружиною? Мені кортить довідатися, якими будуть наші взаємини тепер, коли сон мого духу урвався. І дітей хочеться швидше побачити. Я їх дуже люблю — принаймні так я думаю.