— Чому «думаю»?
— Бо я справді весь час думаю. Ти знаєш, усі люди в нашій родині обирають собі дивних друзів. Мій син Едвард мав шимпанзе, якого він дресирував, одягаючи в ковбойський костюм. Потім у Каліфорнії ми з ним мало не взяли в супутники життя малого тюленя. Згодом моя дочка принесла додому немовля. Звичайно, нам довелося відібрати його в неї. Я сподіваюся, вона прийме це левенятко як заміну. Я вірю, мені пощастить переконати її.
— В літаку є хлопчик, — сказала стюардеса. — Левенятко йому, мабуть, дуже сподобається. Зараз у малого вкрай засмучений вигляд.
— А хто він? — запитав я.
— Його батьки були американці. На шиї в нього висить лист, у якому розповідається його історія. Хлопець зовсім не розмовляє по-англійському. Тільки по-перському.
— Розповідай далі, — попросив я.
Його батько працював у Персії, в нафтовому концерні. Хлопця доглядали перські служники. Тепер він сирота й житиме у своїх діда й баби, в Карсон-Ситі, Невада. В Айдлвайлді я сподіваюся передати його кому-небудь.
— Сердешне хлоп’я, — сказав я. — Приведіть його сюди, ми покажемо йому лева.
Стюардеса привела хлопчика. Він був дуже білий, у коротеньких штанцях на ремінних шлейках і в темно-зеленому светрику. Чуб у нього був темний, як і в мого сина. Хлопчик припав мені до серця. Ви знаєте, як то воно буває, коли ваше серце несподівано тьохне й затремтить, мов осінній листочок на дереві.
— Ходи сюди, хлопче, — сказав я і взяв малого за руку. — Не годиться виряджати дитину саму-одну в кругосвітню подорож, — звернувся я до стюардеси.
Я взяв левеня Дафу й передав його хлопчикові.
— Навряд чи він знає, що це за звір, мабуть, думає, що кошеня.
— Але воно подобається йому.
Звірятко справді трохи розвеселило малого, і ми дозволили їм погратися. А коли ми повернулися на свої місця, я взяв хлопця до себе і став показувати йому картинки в журналі. Я нагодував його, і вночі він заснув у мене на колінах, і мені довелося попросити дівчину доглянути за левом, бо тепер я не міг підвестися з крісла. Вона повідомила мені, що звірятко теж спить.
Поки ми летіли далі, моя пам’ять зробила мені велику послугу — мене навідали спогади, після яких настрій у мене поліпшився. Зрештою, це не так і погано — прожити довге життя. В минулому завжди можна знайти щось приємне. А найпершою моєю думкою було: «От, скажімо, картопля. Вона споріднена з беладонною». Потім я подумав: «Виходить, свині не володіють монопольним правом хрюкати».
Згадка про свиней викликала в мене інший спомин — як по смерті мого брата Діка я пішов з дому, будучи вже великим хлопцем, років шістнадцяти, з вусиками — я тоді навчався на першому курсі коледжу. А причина моєї втечі полягала в тому, що я не міг бачити, як журиться батько. Дім у нас чудовий, справжній витвір архітектурного мистецтва. Кам’яний фундамент завтовшки в три фути, стелі заввишки у вісімнадцять футів. Вікон дванадцятеро, і вони доходять до підлоги, так що світло виповнює всі кімнати, проникаючи знадвору крізь шибки зі старовинного візерунчастого скла. В тих затишних мешканнях панує мир, якого навіть я ніколи не був здатний порушити. Одне тільки погано: будинок надто старовинний, він випадає із сучасного життя, і тому може збити людину з плигу. Саме це й сталося з Діком, якщо мої чуття мене не обманюють. Але наш старий, чиє обличчя густо заросло сивою бородою, дав мені зрозуміти, що лінія нашого роду закінчилася того дня в Адирондексі, коли Дік пальнув у ручку й прострелив греків чан із кавою. Дік теж був кучерявий та широкоплечий, як і всі ми. Він утопився в долині посеред диких гір, і відтоді мій татусь віддався розпачу й почав дивитися на мене неприхильним оком.
Стара людина, що пережила глибоке розчарування, людина, чиї сили занепадають, іноді намагається збадьорити себе в нападах гніву. Тепер я це розумію. Але я не міг зрозуміти цього у свої шістнадцять років, коли посварився з батьком. Того літа я розпилював автогеном старі розбиті автомобілі на металевий брухт. Я був необмеженим володарем цілого звалища покалічених машин, що громадилося милі за три від нашого дому. Мені було приємно працювати на купах залізяччя. Того літа я не робив нічого іншого, тільки розпилював та розбирав автомобілі. Я був весь у мазуті, в іржі, обсмалений і оглушений газовим різаком і понаскладав цілі стоси автомобільних крил, осей та всіляких внутрішніх деталей. Того дня, коли ховали Діка, я теж подався на свою роботу. А ввечері, коли я мився за будинком із садового шланга й хапав ротом повітря під струменем холодної води, що лилася мені на голову, старий вийшов на задню веранду, обплутану темно-зеленою виноградною лозою. Збоку був занедбаний сад, який я згодом спиляв. Вода плюскотіла, стікаючи з мене. Вона була холодна, мов космічний простір. Старий почав люто кричати на мене. Шланг булькав у мене над головою, а всередині я був розжареніший, ніж газовий різак, яким я розрізав усі оті мертві машини, що знайшли свій кінець на швидкісній автостраді. Батько кричав на мене, очманівши з горя. Я знав, що він справді розлючений, бо забув навіть про властиву йому вишуканість мови. Мабуть, він так розлютився тому, що я не став його втішати.
Отже, я пішов з дому і на попутних машинах дістався до Ніагарського водоспаду. Я довго стояв на березі Ніагари й дивився, зачарований гуркотливим падінням води. Вода може втішати і зцілювати. Я ходив поглянути на Діву Туманів, яка потім згоріла, побував у Печері Вітрів і всюди. А потім поїхав у Онтаріо і влаштувався на роботу в парку розваг. Ось про це насамперед я й пригадав, коли сидів на борту літака, примостивши на своїх колінах голівку персько-американського хлопчика, а внизу під нами вирувало чорне життя Атлантичного океану; потужно оберталися чотири пропелери нашого повітряного корабля, і ми летіли додому.
Отже, це було в Онтаріо, хоч я не пам’ятаю, в якій саме частині тієї провінції. Парк розваг був водночас і ярмарковим майданом, і Хансон, управитель, дозволив мені спати в стайнях. Там уночі через мої ноги перебігали пацюки, що жерли овес, а вдосвіта, в голубому присмерку, в який переходить чорна темрява у високих широтах, починали напувати коней. Негри приходили до стаєнь у передранкових сутінках, коли вологість повітря найвища.
Я працював зі Смолаком. Я майже забув того звіра, Смолака, старого бурого ведмедя, чий дресирувальник (теж Смолак; ведмедя назвали на його честь) накивав п’ятами разом зі своєю трупою і залишив його Хансонові. Смолак був надто старий, і колишній хазяїн покинув його напризволяще. Шукати нового дресирувальника не було сенсу. Цей тепер нікому не потрібний дряхлий звірюга був майже зелений від старості, й останні зуби випадали в нього з ясен, мов перестиглі фініки з кетяга. Хансон знайшов застосування й цьому розвалюшному звіру. Колись його видресирували їздити на велосипеді, але тепер він уже не годився для цього. Тепер він їв з однієї тарілки з кролем, а потім, у кашкеті та в дитячому нагруднику, пив молоко з пляшечки, стоячи на задніх лапах. Але хазяїн накинув йому ще один трюк, у якому брав участь і я. До кінця сезону залишався місяць, і щодня цілий той місяць ми зі Смолаком каталися в одному вагончику по «американських гірках» перед великим натовпом людей. Це старе, напівдохле, занепале створіння і я виконували свій номер двічі на день. І коли ми мчали вгору, й падали вниз, і пікірували, й розгойдувалися, і злітали вище за чортове колесо, і знову падали, ми тісно притискалися один до одного. Ми притулялися щока до щоки в пориві розпачу, коли, здавалося, втрачали останню опору й шугали вниз по майже прямовисній траєкторії. Я втискав голову в його багатостраждальне, полиняле від старості, трагічне й блякле хутро, а він гарчав та ревів у мене над вухом. Траплялося, старий ведмідь підмочував себе. Але, безперечно, він розумів, що я йому друг, і ніколи не вгороджував у мене пазурі. На випадок нападу я брав пістолет із холостими патронами, але він жодного разу мені не знадобився. Пам’ятаю, я казав Хансонові: «Ми з ним брати в недолі. Смолака покинули, а мене вигнали з дому». Лежачи у стайні, я не раз думав про смерть Діка та про свого батька. Але більшість часу я проводив не з кіньми, а в товаристві Смолака, і дуже заприятелював із тим бідолахою. Отож перед тим, як у моє життя увійшли свині, я здобув глибокий досвід дружби з ведмедем. І коли тілесні речі є образом духовних, а видимі об’єкти — тлумаченнями невидимих, і коли Смолак та я були двома невдахами, двома блазнями в очах публіки, але братами в наших душах, — від нього я набував ведмежості, а він од мене людських якостей, — то я не прийшов до свиней як Tabula rasa[33]. В цьому немає сумніву. Щось первісно-глибоке вже було записане на мені. Цікаво, чи Дафу кінець кінцем виявив би це внаслідок своїх спостережень?
