— Камінь! — жалібно, ніби від болю, крикнув я, і в світлі смолоскипа побачив, що Ромілаю підсунув каменюку під саму завісу — точнісінько так, як я йому й казав. Він таки встиг зробити це, хоч амазонка вже приставила йому до горла спис.

Ромілаю поточився до мене. Цю картину я побачив у великій освітленій плямі, що пульсувала навкруг димучого полум’я. Амазонка зойкнула, коли я повалив її, смикнувши за ногу. Наконечник списа дряпнув по стіні; я подумки попросив Бога, щоб він не зачепив Ромілаю, і водночас стукнув амазонку головою об камінь. За таких обставин я не міг дозволити собі зважати на те, що вона — жінка. Світло погасло, і двері вмить зачинились, але не зовсім, бо вперлися в камінь; між ними та одвірком залишилася щілина, якої мені вистачило, щоб просунути туди пальці. І друга амазонка, й Бунамів прислужник тягли двері знадвору, але я розчахнув їх одним ривком. Я діяв мовчки. Мене овіяло нічне повітря, і я відразу почув себе краще. Спершу я вдарив другу амазонку ребром долоні — прийом, який я опанував у десантних військах. Цього вистачило. Я її покалічив, і вона впала. Все це відбувалося в тиші, бо й вони не подавали голосу, як і я. Збивши жінку з ніг, я посунув на чоловіка, і той кинувся навтіки, намагаючися сховатись у кімнаті, де лежав мертвий цар. Три стрибки — і я схопив його за чуприну. Я підняв його на відстані випростаної руки так, щоб він побачив моє обличчя у світлі місяця, який уже зійшов. Я загарчав. Шкіра в нього на обличчі натяглася вгору, очі перекосилися. Коли я здавив йому пальцями горло, Ромілаю підбіг до мене й заволав:

— Ой ні, пане, не треба!

— Я задушу цього виродка!

— Твоя його не вбивай!

— Не втручайся! — гарикнув я і, тримаючи мерзотника за чуприну, труснув його вгору й униз. — Він убивця. Чоловік, який лежить за стіною, загинув з його вини.

І все ж я перестав душити Бунамового чаклуна. Смикнувши за чуприну, я гойднув його виквацяне в крейду тіло. Він не видав ні звуку.

— Твоя його не вбивай, — повторив Ромілаю серйозним голосом. — Тоді Бунам не гонитися за нами.

— Моє серце жадає вбивства, Ромілаю, — сказав я.

— Твоя бути мені друг?

— Тоді я бодай переламаю йому кістки. Заради тебе я його не вб’ю. Ти маєш право вимагати від мене чого завгодно. Звичайно, я тобі друг. Але як бути з Дафу? Хіба він не був моїм другом? Ну гаразд, гаразд, я не ламатиму йому кісток, тільки дам доброго духопелу.

Але й духопелити того чоловіка я не став. Я затяг його, а також обох амазонок до кімнати, в якій були замкнені ми. Ромілаю забрав їхні списи, і ми зачинили двері на прогонич. А тоді зайшли в другу кімнату. Місяць уже підбився височенько, і все довкола було добре видно. Ромілаю взяв кошика з ямсом, а я тим часом підійшов до царя.

— Тепер твоя і моя іти?

Я заглянув під каптур савана. Обличчя було розпухле й грудкувате, дуже спотворене. Задуха вже зробила своє діло, і хоч як я любив Дафу, але тепер мусив відвернутися від нього.

— Прощайте, царю, — сказав я і рушив до виходу.

Та коли ми вже були в дверях, щось мене зупинило. Прив’язане до кошика левеня пирскало на мене, і я взяв його на руки.

— Що твоя робити?

— Це звірятко ми заберемо з собою, — сказав я.

Ромілаю запротестував, але я притис левеня до себе; воно загарчало тоненьким голоском і вгородило кігтики мені в груди.

— Цар захотів би, щоб я забрав це левеня з собою, — сказав я. — Адже в якійсь формі він має ожити в цьому створінні. Я хочу, щоб ти мене зрозумів.

Осяяний місячним світлом обрій був дивовижно ясний. Це так подіяло на мене, що й у голові моїй проясніло. Світло струменіло на нас із гірських вершин. Тридцять миль простору, через який пролягав шлях нашої втечі, відкрилися перед нами. Мабуть, Ромілаю хотів сказати, що це звіря — дитинча мого ворога, який убив Дафу.

— Зрозумій мене… — сказав я. — Адже я не вбив того виродка. І коли я його пощадив… Ромілаю, годі нам тут стовбичити й плескати язиком. Я не можу залишити звірятко їм і не залишу. Зрештою, я понесу його в шоломі. Вночі він мені на голові не потрібен.

І справді, нічний вітерець освіжав мене, й лихоманка майже не відчувалася.

Ромілаю не став далі сперечатися, і ми подалися навтіки, вибираючись із ущелини тими місцями, де був затінок від місячного світла. Ми рушили в гори, ідучи так, щоб хопо було між нами й селом, — просто на Бавентаї. Я біг за Ромілаю з левеням у руках, і за ніч ми подолали подвійну відстань — коли зійшло сонце, ми вже залишили позаду близько двадцяти миль.

Без Ромілаю я не витримав би й двох днів із тих десяти, які забрала в нас подорож до Бавентаї. Він знав, де знайти воду, знав, які корінці та яких комах можна їсти. Після того, як закінчився ямс, — а ми доїли його вже на четвертий день, — нам довелося харчуватися личинками та черв’яками.

— Ти міг би служити інструктором із виживання в природних умовах. У повітряно-десантних військах тебе вважали б фахівцем високого класу, — казав я йому. — Отже, я тепер харчуюся сараною, як святий Іоанн, «чий голос волав посеред пустелі».

Але з нами було й левеня, яке ми мусили годувати й доглядати. Навряд чи хтось інший у моєму становищі самохіть узяв би на себе таку мороку. Мені доводилося різати на дрібненькі шматочки личинок та черв’яків у своїй долоні, робити з них місиво й годувати звірятко з руки. Вдень, коли я не міг іти без шолома, я ніс левеня під пахвою, а іноді вів на повідку. Воно й спало в шоломі разом з моїм паспортом та гаманом, гризучи шкіру, і кінець кінцем зжерло її майже всю. Після цього мені довелося тримати документи та чотири тисячодоларові банкноти в своїх жокейських трусах.

Мої запалі щоки заросли різнобарвною щетиною, і більшу частину нашого переходу я був не зовсім при своєму розумі й часто марив. Я сидів і грався з левеням, якого називав Дафу, а Ромілаю тим часом добував харч. Я був надто схибнутий, щоб допомагати йому. Одначе в багатьох істотних питаннях мій розум залишався ясним і навіть витончено гострим. Підживлюючись личинками, лялечками та мурахами, — я сидів навпочіпки в своїх жокейських трусах, а левеня лежало піді мною, бо там був затінок, — я гладив звірятко, яке дуже звикло до мене, й виголошував промови та співав (атож, я пригадував чимало пісень зі своїх дитячих та шкільних літ, таких як «Зіграй до-до», «П’єро», «Мальбрук у похід зібрався», «Навіжена смаглявка», «Іспанська гітара»). Левеня качалося в мене під ногами і дряпало пазуриками мої литки. Проте дієта з личинок та черв’яків навряд чи була йому корисна, і воно, звичайно, хворіло. Я потерпав за нього, а Ромілаю сподівався, що воно здохне. Але нам щастило. Ми мали списи, і Ромілаю забив кількох птахів. Я певен, що птах, який підлетів до нас надто близько і з якого ми потім улаштували бенкет, був хижий.

І ось на десятий день (так мені сказав Ромілаю, бо сам я втратив лік часу) ми дійшли до Бавентаї, що тулилося на скелястому узгір’ї, наскрізь пропечене сонцем, хоч і не настільки, як ми. Стіни хат були білі, немов яєчна шкаралупа, і брунатні араби в своїх накидках та балахонах дивилися, як ми виходимо з безплідної пустелі. Я вітав усіх двома розчепіреними й піднесеними вгору пальцями, — знаком перемоги, — як Черчілль, і сміявся уривчастим, плаксивим, хрипким сміхом людини, яка щойно випручалася з лабет смерти, і підіймав за шкірку левеня Дафу, показуючи його всім цим мовчазним чоловікам із закутаними головами, жінкам, у яких були відкриті лише очі, та чорношкірим пастухам, чиї чуприни блищали сонячним лоєм.

— Де ж оркестр? Де музика? — запитував я в кожного, хто мені стрічався.

Незабаром я надовго відключився, але перед тим узяв з Ромілаю слово, що він догляне за звірям.

— Воно для мене — Дафу, — сказав я. — Гляди, щоб нічого з ним не сталося, Ромілаю. Бо це мене вб’є. Я не можу погрожувати тобі, друже, — провадив я. — Я надто кволий і можу тільки благати.

Ромілаю сказав, щоб я не турбувався. А висловив він це дуже коротко: