У неї на подвір'ї росла стара катальпа, стовбур і нижні сучки якої були пофарбовані в голубий колір. Угорі стара прилаштувала невеличкі люстерка й фари від старого велосипеда, які світили в темряві; влітку вона любила вилазити на дерево й сидіти там зі своїми котами, попиваючи пиво з бляшанки. І ось тепер один з її улюбленців дивився на мене з дерева, і я, проходячи під ним, подумки відкинув будь-яке звинувачення, що його міг прочитати в погляді кота. За що було мене винуватити — хіба за те, що голос у мене гучний, а мій гнів виявляється завжди бурхливо?

В будинку мені довелося продиратися з кімнати в кімнату крізь хащі коробок, ящиків, кошиків та дитячих візків, які збирала стара. Там були візки ще з минулого століття, можливо, серед них стояв і той, у якому возили мене, бо міс Ленокс підбирала свій брухт у всій околиці. Пляшки, лампи, старі маслянки, свічники лежали просто на підлозі, тут-таки валялися торби, напхом напхані всіляким мотуззям та лахами, зубчасті відкривачки, що їх на молочарнях видають замовникам — ними дуже зручно зривати паперові накривки з молочних пляшок, — і величезні кошики, наповнені ґудзиками та китайськими дверними ручками. А на стінах висіли календарі, прапори, старовинні фотографії.

І я подумав: «О ганьба, ганьба! О кричуща ганьба! Як ми можемо? Що ми собі дозволяємо? Що ми робимо? Адже кожного з нас чекає остання оселя, видовбана в землі. Оселя без дверей і без вікон. Отож, Бога ради, ворушися, Гендерсоне, поки маєш таку змогу. Бо й ти помреш — помреш безславно й ганебно. Смерть перетворить тебе на ніщо, і нічого не залишиться після тебе, нічого не збережеться, крім купи мотлоху. Атож, нічого після тебе не залишиться, так мовби нічого й не існувало. А поки що, у цю мить, ти ще існуєш, ти ще живеш! Заради всього святого, заради самого себе тікай звідси, тікай якомога скоріш!»

Лілі плакала над бідолашною старенькою.

— Навіщо ти залишив таку записку? — спитала вона.

— Щоб її ніхто не чіпав, поки не прийде слідчий, — сказав я. — Так велить закон. Я й сам майже не доторкався до неї.

Потім я запропонував Лілі випити, але вона не схотіла, і я налив собі повну склянку віскі й вихилив її до дна. Єдиним наслідком була печія в серці. Віскі не змогло затягти туманом жахливу подію. Стара жінка впала під натиском мого несамовитого гніву, як люди падають від теплового удару чи коли беруться сходами в метро. Лілі це розуміла й пробурмотіла щось про мою відповідальність. Потім зненацька замовкла й замислилась, а чистий білий колір її обличчя почав темніти біля очей.

Будинок, у якому я колись брав уроки танців, до якого сорок років тому вчащав у своїх лакованих черевиках, купив власник похоронного бюро.

Коли з його воріт виїхав катафалк, я сказав:

— Лілі, ти чула, що Чарлі Елберт збирається в мандри по Африці? Вирушають вони з дружиною через два тижні, і я, мабуть, складу їм товариство.

«Б’юїк», я думаю, ми поставимо в гараж. Два автомобілі тобі не знадобляться.

Уперше Лілі не стала мені перечити.

— Може, тобі й справді треба поїхати, — сказала вона.

— Я повинен знайти якийсь вихід.

Ось так міс Ленокс вирушила на кладовище, а я поїхав до аеропорту Айдлвайлд, де сів на літак.

Я, мабуть, не ступив і двох кроків у великий світ, коли в моєму ще дитячому житті з’явився Чарлі, людина, багато в чому на мене схожа. У 1915 році ми разом відвідували танцювальну школу (вона містилася в тому самому будинку, з якого вивезли на кладовище міс Ленокс), а дружба, що народжується в такому віці, триває довго. Чарлі старший за мене лише на рік, і щодо багатства в нього кращі перспективи, бо коли помре його мати, він одержить ще один статок. Саме з Чарлі й подався я до Африки, сподіваючись знайти там вихід із своєї безвиході. Думаю, з мого боку було помилкою вирушати з ним, але я не мав уявлення, як поїхати навпростець до Африки самому. Для цього ви повинні поставити перед собою якусь екзотичну мету. Скажімо, Чарлі та його дружина мали намір зняти фільм про Африку та її тваринний світ, бо під час війни Чарлі був фотографом і кінооператором у армії Паттона, — як і мені, йому ніколи не сиділося вдома, — і тому мав нагоду добре опанувати це ремесло. Що ж до мене, то я не почуваю до фотографії ані найменшого інтересу.

Хай там як, а торік я попросив Чарлі приїхати до мене і сфотографувати кількох моїх свиней. Йому було приємно показати свою майстерність в улюбленому ділі, і він зробив кілька першокласних знімків. А коли ми поверталися з хліва, він повідомив мене, що заручений.

— Чарлі, як мені відомо, ти добре знаєш повій, але про дівчат, я гадаю, ти не знаєш анічогісінько!

— Це правда, — сказав він, — знаю я про них не багато, але напевне знаю, що вона незрівнянна.

— Я вже чув, яка вона незрівнянна, — сказав я.

Мені розповідала про це Лілі, та коли приїхав Чарлі, її, як звичайно, не було вдома.

Потім ми спустилися до студії перехилити по чарці за його заручини, і він попросив мене бути його весільним дружком. Адже друзів у нього, крім мене, майже немає. Ми випили, побазікали, згадали про школу танців, і від цих ностальгічних спогадів у обох заблищали на очах сльози. Саме тоді, коли ми обидва розчулилися, він і запросив мене поїхати до Африки, де вони з дружиною збиралися провести медовий місяць.

Я був на весіллі й зіграв на ньому роль дружка. Але після церемонії я забув поцілувати молоду, і відтоді вона почала ставитися до мене холодно, а потім і вороже. Експедиція, яку організував Чарлі, мала новісіньке обладнання і була на найвищому рівні з усіх поглядів. Ми мали портативний генератор, мали душ із гарячою водою, і я від самого початку поставився до всього цього критично.

— Знаєш, Чарлі, — сказав я, — на війні ми жили не в таких умовах. Чорт забирай, ми ж із тобою старі солдати. Навіщо ти взяв увесь цей мотлох?

Мені було прикро мандрувати по Африці в такий спосіб.

Але я вибрався на той материк, щоб там залишитись. У нью-йоркській конторі авіакомпанії (поблизу Беттері-Парку) я довго вагався, брати чи не брати квитка на зворотний рейс. Щоб переконати самого себе в щирості своїх намірів, я оплатив дорогу лише в один кінець. Отже, ми вилетіли з Айдлвайлда до Каїра. В Каїрі я поїхав автобусом подивитися на сфінкса та піраміди, а потім ми полетіли далі, вглиб континенту. Африка схвилювала мене ще в повітрі, звідки мала вигляд стародавньої колиски людства. Я летів на висоті трьох миль над землею, вище від хмар, і почував себе насінинкою, яка має впасти на цю землю і запліднити її. В розколинах земної поверхні зміїлися річки, віддзеркалюючи сонячне світло. Вони блищали, мов озерця розтопленого металу, потім покривалися кіркою і темніли. Щодо рослинного царства, то з неба воно було майже невидиме; дерева здавалися не більшими, ніж із дюйм заввишки. І я мріяв, дивлячись униз на хмари, і згадував, як мріяв у дитинстві, дивлячись на них знизу вгору, і думав, що живі створіння, які мають змогу мріяти й під хмарами, й над хмарами — досі жодному поколінню людей це не вдавалося, — повинні сприймати смерть зовсім легко.

Одначе приземлялися ми щоразу цілком безпечно.

Ви вже знаєте, за яких обставин я потрапив у цей край, і з мого боку було природно вітати його з певним емоційним піднесенням. Зрештою, я привіз на собі чималий тягар минулого і тепер знову й знову думав: «А все-таки життя щедре! О, яке воно щедре!» Я відчував, що зможу тут почати цілком нове життя. Тут і спека була саме така, якої я прагнув, куди гарячіша, ніж на узбережжі Мексиканської затоки, і навіть барви самі по собі сповнювали мене відчуттям блаженної втіхи. Груди мені вже не здавлювало, ніякий внутрішній голос не озивався. Чарлі, його дружина та я разом з тубільними провідниками і з вантажними машинами, що везли спорядження, розбивали табір поблизу того чи того озера. Вода тут була дуже м’яка і з ледь відчутним запахом перегнилого очерету та коріння водоростей, у піску копошилися краби. Крокодили плавали між водяними лілеями, мов човни, і коли вони роззявляли пащі, я починав розуміти, яким гарячим усередині може бути мокре створіння. Пташки сідали крокодилам на щелепи і чистили їм зуби. Одначе люди в цій місцевості були сумні й непривітні. На деревах красувалися квіти, схожі на пташині пера, а зарості папірусу нагадували мені плюмажі похоронної процесії, і після трьох тижнів спільної роботи з Чарлі — я допомагав йому тягати кінообладнання і намагався зацікавитись його фотографічними проблемами — моє невдоволення повернулось, і одного дня я почув знайомий внутрішній голос. Він знову твердив своє: «Я хочу, хочу, хочу!»