Я сказав Чарлі:
— Ти не ображайся, але я думаю, що це не так уже й цікаво — подорожувати нам утрьох.
Він тупо подивився на мене крізь свої темні окуляри. Ми сиділи біля води. Невже це той самий хлопчик, який колись ходив зі мною до школи танців? Як час змінив нас обох! Але й тепер, як і тоді, ми були в коротких штанцях. Чарлі кремезний, широкогрудий. А що я набагато вищий, то він дивився на мене знизу вгору, дивився не розгубленим поглядом, а радше сердитим. Щоки в нього обвисли, поки він напружено міркував.
— Нецікаво? А чому?
— Розумієш, Чарлі, — сказав я, — я скористався цією нагодою, щоб приїхати сюди, і я тобі вдячний, бо я завжди був, можна сказати, трохи схиблений на Африці, але тепер я усвідомлюю, що приїхав сюди не для того, щоб фотографувати її чи знімати для кіно. Продай мені один із джипів, і я поїду геть.
— Куди ж ти поїдеш?
— Я знаю тільки, що тут мені не місце.
— Ну, якщо ти справді вирішив накивати п’ятами, то я не зупинятиму тебе, Юджіне.
Він-таки був сердитий на мене, і все через те, що я забув поцілувати його дружину після шлюбної церемонії, і вона мені цього не простила. Навіщо їй був мій поцілунок? Деякі люди з жиру казяться. Я не знаю, чому тоді не поцілував її; мабуть, просто думав про щось інше. А вона, либонь, зробила висновок, що я ревную до неї Чарлі, і тепер я, звичайно, псував їй африканський медовий місяць.
— То ти не гніваєшся на мене, Чарлі, правда? Зрозумій, від такої подорожі я не маю ніякої втіхи.
— Гаразд, гаразд. Я не вмовлятиму тебе. Забирайся к бісу.
Так я й зробив. Я організував власну експедицію, яка більше відповідала моєму солдатському темпераментові. Я найняв двох тубільців з команди Чарлі, і коли ми від’їхали в джипі, зразу відчув полегкість. А ще через кілька днів я, прагнучи якомога спростити умови свого життя, відпустив одного провідника і мав тривалу розмову з другим африканцем, який лишився зі мною, — його звали Ромілаю. Нам пощастило порозумітись. Він погодився супроводжувати мене в такі місця, які лежали осторонь битого шляху.
— Ти правильно мене зрозумів, — сказав я. — Я приїхав сюди не для того, щоб сваритися з якоюсь дурепою через нікчемний поцілунок.
— Моя приведе тебе далеко-далеко, — пробелькотів Ромілаю.
— О чоловіче! Що далі, то ліпше. Їдьмо, їдьмо, — сказав я.
Отже, я знайшов саме такого провідника, якого мені було треба. Ми позбулися більшої частини багажу, і я, бачачи, як подобається Ромілаю джип, пообіцяв подарувати йому машину, якщо він справді заведе мене дуже далеко. Ромілаю повідомив, що те селище, куди він збирається повести мене, розташоване в такій глушині, що дістатися туди ми зможемо тільки пішки.
— Справді? — перепитав я. — То ходімо. Джип ми десь залишимо, і коли повернемося — машина твоя.
Це йому страшенно сподобалось, і коли ми доїхали до містечка під назвою Талусі, то поставили автомобіль в одній критій пальмовим листям хижі. Звідти ми вилетіли до Бавентаї на старому літаку, крила якого в польоті мало не повідпадали, а льотчиком був босий араб. Цей дивовижний переліт закінчився цілком успішно — ми приземлилися на глиняному полі, поблизу якого височіла гора. До нас підійшли негри-пастухи — росляві, з кучерявими чупринами й товстими губами. Я ніколи не бачив людей, що мали б такий дикий вигляд, і запитав у Ромілаю:
— Це те місце, куди ти обіцяв мене привести, чи не те?
— Ні, пане, це не та місце.
Нам довелося добиратись туди ще цілий тиждень — пішки, пішки, пішки.
Я навіть приблизно не уявляв собі, де саме ми перебуваємо в географічному розумінні, і мене це мало непокоїло. Розпитувати було б недоречно, адже я умисне приїхав сюди, щоб залишити своє минуле позаду. В усякому разі, я цілком довіряв Ромілаю, своєму чудовому провідникові. Спочатку він вів мене через села, потім гірськими стежками, тоді пустелею, усе далі й далі. Знаючи зовсім мало англійських слів, він не міг багато розповісти мені про мету нашої подорожі. Лише пояснив, що ми добираємося до племені, яке він назвав арнюями.
— Ти знаєш тих людей? — запитав я.
Багато років тому, ще підлітком, Ромілаю відвідав арнюїв разом зі своїм батьком чи дядьком — він казав мені про це не раз, але я так і не збагнув, про кого йшлося.
— Звичайно ж, тобі охота знову побачити ті місця, де ти бував у дитинстві, — промовив я. — Я тебе розумію.
Я відчував глибоку радість, бредучи пустелею, між камінням, і знову й знову хвалив себе за те, що покинув Чарлі та його жінку, за те, що вибрав саме того тубільця, якого мені було треба. Знайти такого провідника, як Ромілаю, чоловіка, що знав, чого мені треба, було неабияким щастям. Ромілаю сказав мені, що йому під сорок, але на вигляд він був значно старший — через передчасні зморшки. Шкіра в Ромілаю облягала його тіло нещільно. Це властиво багатьом неграм із деяких племен, і вони запевняють, що це пов’язано з тим, як розподіляється в тілі жир. На голові в нього стриміла кучма брудного, притрушеного пилюкою волосся, яке він пробував іноді пригладити рукою, але марно, воно не піддавалося. Волосся росло в нього над вухами і навіть під вухами, наступаючи згори вниз, як карликові сосни на крутосхилах. Його щоки були посмуговані рубцями, утворюючи стародавній візерунок татуювання, а вуха скалічені в такий спосіб, що скидалися на гребінці, встромлені у волосся. Ніс він мав гарний, абіссинського типу, не плескатий. Рубці та спотворені вуха свідчили, що народився він поганином, але згодом його навернули до християнства, і тепер він щовечора проказував молитву. Стоячи навколішки, Ромілаю стискав свої рожеві долоні під підборіддям, яке посмикувалося вгору, і, випнувши губи, молився, причому могутні, хоч і короткі, м’язи грали під шкірою на його руках. З грудей у нього вихоплювався глухий стогін — здавалося, то стогнала сама душа, звіряючи свої гріхи Богові. Це відбувалося присмерком, коли ми влаштовувались на нічліг, коли ластівки шугали то вниз, то вгору. В такі хвилини я сідав на землю й підбадьорливо казав своєму супутникові:
— Давай, давай. Розкажи йому все. І за мене теж замов слівце.
Все, з чим я був раніше пов’язаний, залишилося позаду. За кілька днів ми вийшли на пласку, наче підлога, рівнину, оточену горами. Було спекотно, ясно й сухо, і вже кілька днів ми не бачили жодного людського сліду. Рослини теж траплялися рідко. Власне, там не було майже нічого; усе здавалося спрощеним і чудовим, і я мав таке відчуття, наче повертаюся в минуле — у справжнє минуле, а не в історію чи в якусь подібну нісенітницю. І я вірив у свою спорідненість із камінням. Гори були голі, без дерев, формою вони часто скидалися на змій, і я бачив, як на схилах утворюються хмари. Над скелями клубочилася пара, але то була незвичайна пара, вона відкидала осяйну тінь. Хоч якими жаркими видалися ці перші довгі дні, почував я себе пречудово. Вночі, після того, як Ромілаю проказував вечірню молитву і ми вкладалися на землі спати, повітря дихало нам в обличчя, повертаючи кожен наш подих. З тихим співом оберталися в небі зорі, шумно лопотіли крильми, пролітаючи повз нас, важкі нічні птахи. Я не міг бажати для себе нічого кращого. Коли я притуляв вухо до землі, мені вчувалося цокання копит. Так ніби я лежав на шкірі барабана. Можливо, то були дикі віслюки, а може, зебри, що бігли десь табуном. Отак ми з Ромілаю подорожували, і я втратив лік дням. Либонь, і світ був радий згубити мій слід на якийсь час.
Дощовий сезон видався дуже коротким; усі струмки попересихали, а кущі спалахнули б яскравим полум’ям, якби піднести до них сірника. Вночі я розпалював багаття за допомогою своєї запальнички австрійського зразка. Вона має довгий гніт, які продають дюжинами, причому одна штука коштує майже чотирнадцять центів — дешевинкою це не назвеш. Плато, по якому ми йшли, Ромілаю називав Гінчагара. Ця територія нанесена на карту вельми приблизно. Коли ми переходили через те розпечене і (так мені здавалося) трохи ввігнуте плоскогір’я, під деревами стелився ніби гарячий туман оливкового кольору, схожий на дим; дерева були низенькі й колючі, як алое чи ялівець (хоча, зрештою, я не ботанік), а химерна тінь від Ромілаю, що ступав за мною, нагадувала мені довгу лопату пекаря, яка шугає в піч. Спека справді стояла така, що в самому повітрі можна було б випікати хліб.
