— Відривайся, відривайся від землі, моя люба. І не пробуй здаватися важчою, ніж ти є; бо якби ти важила навіть удвічі більше, я тебе однаково підняв би.

Доброзичлива дерев’яна Мумма з її застиглою усмішкою схитнулася під моїм натиском і подалася; я відірвав її від землі, підняв і переніс на двадцять футів туди, де вже стояли решта богів. Варірі аж підскакували на своїх вапнякових лавах, верещали, співали, шаленіли, обіймалися і славили мене.

А я стояв і мовчав. Тут, поруч Мумми, що перебралася на нове місце, я почував себе неймовірно щасливим. Я так радів своєму успіху, що все моє тіло повнилося ніжним теплом, лагідним і священним світлом. Хворобливі відчуття, які мучили мене з самого ранку, тепер обернулися на свою протилежність. Біль і смуток перейшли в тепло й насолоду. Як ви вже знаєте, таке траплялося зі мною й доти. Нестерпний головний біль часто змінювався болем у яснах, що був сигналом близького блаженства. А бувало, це відчуття опускалося з ясен у груди і там пульсувало ритмами солодкої втіхи. Знав я також хвилини, коли різі в шлунку мовби м’якшали, розливалися в животі приємним теплом, що напливало й на статеві органи. Такий-бо я є. Ось і тепер лихоманка обернулася бурхливими радощами. Мій дух пробудився і палко вітав життя. К бісу всі тривоги! Я знову почував себе живим, я брикався, я відкрив у собі чудесне грун-ту-молані! Радісно сяючи й усміхаючись сам до себе, щасливий та задоволений, я повернувся в ложу Дафу, сів і втерся хусточкою, бо весь був залитий потом.

— Пане Гендерсон, ви справді людина надзвичайної сили, — сказав цар своїм афро-англійським голосом. — Я просто в захваті.

— Дякую, — відповів я, — що ви надали мені неповторну нагороду не тільки підняти оту дерев’яну жінку, а й заглянути углиб себе. У справжню свою глибину. В ту саму, на якій я завжди перебував.

Я був вдячний цареві. Я почував себе його другом. А як по щирості, то десь у ті хвилини я полюбив цього чоловіка.

Коли після мого великого подвигу небо раптом заклубочилося хмарами, я не так і здивувався, як міг би здивуватися доти. З-під насуплених брів я спостерігав, як хмари застилають сонце, і сприймав цю несподівану зміну погоди як своє особисте досягнення.

— Від такого затінку, либонь, більше користі для здоров’я, — сказав я цареві Дафу, коли над нами пропливала перша хмарина. Бо балдахін над його ложею був сплетений лише зі стрічок, синіх та пурпурових. Були там і шовкові парасолі, проте й вони не могли захистити нас від палючого жару. А велика хмара, яка напливала зі сходу, принесла нам не тільки затінок, а й полегкість очам, стомленим від сліпучого блиску. Після свого надлюдського діяння я сидів тихо. Мої шалені почуття, мабуть, розвіялись або зазнали перетворення. А тим часом варірі влаштували справжню демонстрацію на мою честь, вимахуючи прапорами, брязкалами та дзвіночками, стрибаючи з радощів один на одного. Я почував себе чудово, хоча й не прагнув, щоб мене так вихваляли за моє особисте досягнення, бо сам я, зрештою, виграв найбільше. Отже, я сидів, знемагаючи від спеки, і вдавав, ніби не помічаю, як тріумфує плем’я.

— Отакої, він знову тут, — сказав я.

Бо до царської ложі підійшов Бунам, тримаючи в руках якесь листя, вінки, траву та соснове гілля. Поруч із ним у своєму дивному військовому кашкеті італійського зразка стояла, горда й вичепурена, гладка жінка, якій Дафу доручив потиснути мені руку, коли ми знайомилися, і яку він назвав генеральшею, — начальниця над амазонками. Її супроводжував великий почет із цих воячок, затягнутих у шкіряні жилети. А замикала процесію висока жінка, яка перекидалася з царем черепами. Вона не належала до когорти амазонок, але була персоною дуже високого рангу, і без неї не відбувалася жодна врочиста церемонія. Мені було не дуже приємно бачити, як Бунам, мій слідчий, посміхається, і я запитав себе, чи він прийшов висловити мені подяку, чи хотів від мене чогось іще, бо навіщо б він приніс усі оті вінки, гілля, листя та всяку траву. Жінки теж були споряджені дуже дивно. Двоє несли черепи на довгих іржавих залізних підставках, а інші тримали в руках чудернацькі вінички, зроблені зі шкіряних стяжок і схожі на ті, якими вбивають мух. Але з того, як вони тримали ці штуки, я зрозумів, що призначені вони не для війни з мухами. То були невеличкі канчуки. До гурту, який зібрався перед царською ложею, приєдналися барабанщики, і я подумав, що вони, мабуть, збираються почати нову катавасію і чекають, коли цар подасть знак.

— Чого їм треба? — запитав я в Дафу, бо його погляд був спрямований більше на мене, ніж на Бунама чи на здоровенних голих жінок з опуклими задами на чолі з генеральшею у військовому кашкеті. Всі вони також дивилися на мене. Отже, жінки прийшли не до царя, а до мене. Був серед них і чорношкіряний людино-ангел, той, що вигулькнув із-під землі і своєю кривою ґирлиґою послав мене та Ромілаю на засідку, — він стояв поруч із Бунамом. І ці люди звернули на мене всю чорноту, всю дикість, усю силу своїх вимогливих поглядів. Сам я сидів голий до пояса, остигаючи після тяжкої роботи, і ще відсапувався. Відчувши на собі всі ці погляди чорних очей, я почав непокоїтися. Адже цар остерігав, що тяганина з Муммою не мине для мене без наслідків. Але ж я не зазнав невдачі. Навпаки, я впорався з цим ділом блискуче й успішно.

— Чого вони від мене хочуть? — запитав я в Дафу.

Зрештою, цар теж був дикун. Він усе ще погойдував на довгій стрічці черепом (можливо, батьковим) і мав на своєму крислатому капелюсі людські зуби. Чому я повинен чекати від нього пощади, коли й сам він приречений померти, як тільки виявить слабість? Отже, в мене не було підстав сподіватися, що він не дозволить учинити зло зайшлому чужинцеві лише з любови до справедливості й добра. Ймовірніше, що він не стане мене захищати, коли вони влаштують мені тут пекло. Але цар розтулив свої товсті губи, затінені крисами м’якого капелюха-корони, і сказав:

— Ми маємо дещо повідомити вам, шановний гостю Гендерсон. Чоловік, якому вдається перенести Мумму, стає у варірі повелителем дощу. Його величають у нас титулом сунго, шановний гостю Гендерсон. Тим-то вони до вас і прийшли.

Весь насторожившись, я недовірливо запитав:

— Поясніть мені нормальною англійською мовою, що все це означає? — А сам подумав: «Нічогенький спосіб віддячити мені за те, що я переніс їхню богиню!»

— Від сьогодні ви — сунго.

— Це може бути для мене добре, а може, й ні. Відверто кажучи, щось у всьому цьому мене тривожить. У тих хлопців дуже діловий вигляд. Але чого вони прийшли? Прошу вас, величносте, не продавайте мене в рабство. Гадаю, ви розумієте, чого я боюся. Я думав, що подобаюся вам.

Відштовхуючись долонями від землі, він підсунувся трохи ближче до мене у своєму хисткому гамаку і сказав:

— Ви справді мені подобаєтесь. А після сьогоднішніх подій це моє почуття стало ще глибшим. Чого ви тривожитеся? Для них ви тепер сунго. Їм треба, щоб ви пішли з ними.

Не знаю чому, але в ту мить я не міг змусити себе цілком повірити йому.

— Пообіцяйте принаймні, — сказав я, — що коли зі мною має щось статися, то ви дасте мені змогу передати звістку дружині. В головному вона була мені доброю жінкою, і я хочу просто по-людському попрощатися з нею. Це все. І не кривдіть Ромілаю. Він нічого поганого не вчинив.

Я вже чув, як десь на вечірці мої сусіди теревенять про мене приблизно в такому дусі: «Цей здоровило Гендерсон нарешті вклепався. Як, хіба ви не чули? Він поїхав до Африки і пропав десь у самій її глибині. Либонь, причепився до якихось тубільців, і вони штрикнули його списом. Так йому й треба, поганцеві. Кажуть, його маєток оцінили в три мільйони доларів. Я думаю, він знав, що він псих, і зневажав людей за те, що вони в усьому йому потурають. Ет, душа в нього була гнила». — «У вас у самих гнилі душі, сучі виродки». — «Він ні в чому не знав міри». — «Слухайте, люди, я не знав міри лише в одному: я хотів жити. Можливо, я ставився до всього на світі як до ліків — можливо! Що з вами, люди? Невже ви нічого не розумієте? Невже не вірите в духовне відродження? Чи ви гадаєте, що людина повинна пливти за течією, яка виносить її в каналізаційну трубу?»