Як відомо (так принаймні мені здається), співчуття мало кому помагає. Його вистачає тільки на те, щоб поставити людину в незручне становище. Моє серце тужило за Лілі. А вона знову спробувала одурити мене.

— Ну гаразд, дівчинко, і як же ти збираєшся жити далі? — запитав я.

— Я продала будинок у Данбері. Мешкаю на квартирі. Та мені захотілося подарувати тобі одну річ, і я вже її послала, поштою.

— Мені нічого не треба.

— Це килим, — сказала Лілі. — Ти його ще не одержав?

— О Господи, навіщо мені твій килим? Він лежав у тебе в кімнаті?

— Ні.

— Не бреши. Це килим із твоєї спальні.

Вона заперечувала, та коли рознощик приніс мені на ферму посилку, я її взяв. У мене було відчуття, що я мушу її взяти. Килим був злинялий і негарний, кольору багдадської гірчиці, з повисмикуваними нитками, з голубими візерунками у вигляді гілочок. Він здався мені таким бридким, що я не втримався від сміху. Оце то розкішний килим! Дивлячись на нього, я щоразу розвеселявся і тому поклав його на підлогу у своїй музичній студії, яку влаштував у підвалі. Я сам заливав там бетон, але шар виявився затонкий, і крізь нього проступала вогкість. Крім того, я сподівався, що килим поліпшить акустику.

Я й далі їздив до міста навчатися музики в того гладкого мадяра Гапоні й щоразу відвідував там Лілі. Так ми зустрічалися півтора року, а потім одружились, а потім народилися й діти. Щодо гри на скрипці, то Хейфеца з мене не вийшло, але вправлятися я не покинув. Та незабаром знову зазвучав щоденний внутрішній голос: «Я хочу, хочу!..» Подружнє життя з Лілі не було таке безхмарне, як міг би напророчити мені оптиміст, але, я гадаю, в нашому шлюбі вона здобула більше, ніж сподівалася здобути. Чи не першим її рішенням, ухваленим після того, як вона оглянула свою нову господу, було замовити свій портрет і повісити його серед решти сімейних портретів. Справа з портретом видавалася Лілі дуже важливою, і вона приділяла їй пильну увагу протягом тривалого часу; це скінчилося лише за півроку перед тим, як я подався до Африки.

Отже, спробую відтворити один ранок свого подружнього життя з Лілі. Не в самому домі, а поза ним, бо в домі брудно й гидко. Хай це буде один із тих оксамитових днів ранньої осені, коли сонце сипле промінням на гілля сосон, а повітря має присмак прохолоди і приємно лоскоче легені. Я бачу високу сосну, що стоїть на моїй садибі, а в її зеленому затінку, який свині чомусь завжди обминають, ростуть червоні бегонії і видно напис на розбитому камені, вирізьблений моєю матір’ю: «Квітни щаслива ружо…» Більш там нічого не видно, хоча десь під шаром глиці мають бути ще якісь слова. Сонце котиться по траві жовтою хвилею. Можливо, земля під цією травою наповнена кістяками, але це не шкодить красі чудового дня, бо ті кістяки давно вже стали перегноєм, з якого трава тягне соки. Коли повітря ворушиться, ворушать голівками й чудесні квіти на зеленому килимі під деревами. Вони торкаються моєї відкритої душі, бо я стою посеред усього цього в своєму червоному оксамитовому халаті, купленому на вулиці Ріволі того дня, коли Френсіс заговорила про розлучення. Я стою там, і на серці в мене тривога. Я страждаю, і моїх страждань не полегшують ні червоно-гарячі бегонії, ні темна зелень трави, ні мерехтлива зелень гілля, ні пряний запах повітря, ні золотаве сонячне світло, ні мертва плоть, перетворена в живі соки, ні пестливий доторк квітів до мого внутрішнього єства. Я просто божеволію від страждання. Може, комусь ці розкоші й даровано, але не мені. То чого ж я тут стовбичу в своєму оксамитовому халаті?

Потім до мене підходить Лілі з двома малими, нашими близнятами — тендітними хлопчиками в коротеньких штанцях і охайних зелених светриках, темні чубчики зачесані вниз на лоба. Їм уже по два роки й два місяці. А Лілі з її чистим обличчям їде з дому — позувати для портрета. А я стою на одній нозі, мов лелека, у своєму червоному оксамитовому халаті, незграбний, у брудних фермерських чоботях, у тих «веллінґтонах», які я так люблю носити вдома, бо їх дуже легко взувати й роззувати.

Лілі прямує до фургона, і я кажу їй:

— Бери легкову з відкидним верхом. Фургон мені потрібний, я хочу поїхати потім у Данвері, пошукаю там якогось товару.

Вигляд у мене похмурий і сердитий. У мене болять ясна, і я вивихнув ногу. Та Лілі до того байдуже, вона має їхати, і дітлахи поїдуть із нею, вони гратимуться в майстерні, поки вона позуватиме для портрета. Отож Лілі садовить їх у машину і від’їжджає.

Тоді я спускаюся в підвал, беру скрипку й починаю грати вправи Севчіка. Оттокар Севчік розробив методику швидкої і точної зміни позицій пальців на грифі. Учень опановує цю техніку в такий спосіб: пересуває пальці по струнах від першої позиції до третьої, від третьої до п’ятої, від п’ятої до другої, знову й знову, аж поки вухо та пальці натреновуються і непомильно знаходять потрібні ноти. Ви починаєте не з лінійного масштабу, а відразу з музичних фраз, ковзаючи пальцями вниз і вгору. Це неймовірно важко, але Гапоні, цей гладкий мадяр, каже, що іншої ради немає. Він знає з півсотні англійських слів і найчастіше користується словом «любий». Він каже: «Любий, берися за смичок ось так, а не ось отак. Унд осюди ним і туди, туди й осюди. Не бий смичком по струни. Води м’якенько. Не зупинятись. Добре, добре, гаразд. Seret lek. Чудовенько».

Але ж ви знаєте, я солдат. І цими ж таки руками я працюю біля свиней. Ними я валю на землю кабанів, притискаю їх і колю. І ці ж таки пальці тепер опановують техніку гри на скрипці, й хапаються за гриф, і ковзають униз-угору за методикою Севчіка. Звук виходить такий, ніби хтось товче у ступі яєчну шкаралупу. І все ж я не втрачаю надії, що, дотримуючись суворої дисципліни, колись навчуся видобувати із струн звуки мелодійні, мов голоси ангелів. Правда, я не сподівався, що стану великим музикантом. Моєю головною метою було навчитися грати на скрипці не гірше, ніж грав мій батько.

Спускаючись до своєї підвальної студії, я трудився там на совість, як і завжди, коли я за щось беруся. В мене було таке відчуття, ніби я женуся за батьковим духом, і часто я шепотів: «О батьку, о тату мій! Чи впізнаєш ти звуки? Це я, Юджін, граю на твоїй скрипці, прагнучи досягти твого рівня». Бо я, знаєте, ніколи не міг переконати себе, що мерці мертві по-справжньому. Я шаную людей з раціональним складом мислення і заздрю ясності їхнього розуму, але нащо вони нас морочать? Я грав у підвалі не просто так, а грав для свого батька й матері, і коли я вивчив кілька творів, то взяв за звичку тихо проказувати: «Мамо, цю «Гумореску» я граю для тебе». Або: «Тату, послухай «Медитацію» з «Таїс». Я грав самовіддано, з почуттям, із тугою — грав на межі емоційного надриву. Там-таки, в студії, під акомпанемент своєї музики я ще й співав: «Rispondi! Anima bella» (Моцарт)[5]. «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу» (Гендель). Я стискав гриф скрипки так, ніби мене душив сердечний біль, аж мені зсудомлювало шию та плечі.

За кілька років я перетворив невеличкий підвал на затишну оселю, стіни обшив панелями з каштанового дерева, поставив осушувальний агрегат. Там я тримаю свій невеличкий сейф, свої папери та воєнні сувеніри; там я обладнав і тир для стрільби з пістолета. Підлогу там тепер укриває килим Лілі. Здавшись на її вмовляння, я позбувся більшості свиней. Але сама вона не дуже вміла стежити за чистотою, і з тієї причини чи з іншої ми так і не знайшли серед сусідів жінку, яка погодилася б прибирати в нашому домі. Правда, Лілі зрідка бралася за віник, але підмітала лише до дверей, і тому на порозі завжди громадилися купи сміття та пороху. Потім вона їхала позувати для портрета, утікаючи з дому назовсім, а я заходжувався робити вправи за методикою Севчіка, виконував уривки з опер та ораторій, намагаючись грати в такт зі своїм внутрішнім голосом.

Отже, навряд чи варто дивуватися з того, що кінець кінцем я вирушив у мандри по Африці.