— Знаєте, я гадаю, вам слід підтримувати царя. Він людина виняткова, і його вчинки теж виняткові. Діяння великих людей часто видаються незбагненними — на те вони й великі люди. Такими були Цезар, Наполеон або зулус Чака. Щодо царя Дафу, то предметом його особливого зацікавлення є наука. І хоч я не вчений, але думаю, його турбує доля всього людства, яке втомилося само від себе і потребує тісного спілкування з тваринами. Ви повинні радіти, що він не Чака, який був нещадний до всіх, хто насмілювався йому перечити. Вам дуже пощастило, що цар Дафу не такий.

Одначе моя спроба вдатися до погрози подіяла мало. Стара все белькотіла й белькотіла, тримаючи мої пальці, а Бунам, поки Ромілаю говорив, силкуючись передати йому зміст моїх слів, закляк у дикунському заціпенінні, і лише його очі рухалися — правда, рухалися вони ледь помітно, зате палахкотіли яскраво. Коли Ромілаю замовк, Бунам ляснув пальцями, подавши знак помічникові, і чорно-шкіряний людино-кажан дістав з-під свого дрантивого плаща якусь річ, що здалася мені спочатку поморщеним синім баклажаном. Тримаючи за черешок, він підніс його мені до обличчя. І я побачив, що у мене втупилися мертві очі, побачив разок білих зубів у бездиханному роті. Погляд, який струменів з тих очей, був байдужий і невідворотний. Він дивився на мене з потойбічного світу. Одна ніздря моторошної іграшки була приплюснута, друга — широко розкрита, і, здавалося, чорне й висхле личко тієї дитячої чи карликової муміфікованої голівки, яку зловісний людино-кажан тримав за шию, гавкало на мене безгучним гавкотом. Моє дихання стало гаряче, мов гірчиця, і той самий внутрішній голос, який я чув, коли вантажив на плечі мерця, спробував заговорити, але не зміг піднятися вище пошепту. На мою думку, деякі люди носять у собі більше смерти, ніж решта. Очевидно, я заряджений смертю по самі вінця. В усякому разі я починаю запитувати себе (власне, це не запитання, а крик розпачу), чому біля мене завжди опиняються такі речі — чому? Чому я не можу позбутися такого сусідства бодай на короткий час? Чому, чому?

— Що це за штукенція? — запитав я.

То була голова однієї з лево-жінок — чаклунки й відьми. Вона виходила в чагарі й там зустрічалася з левами. Вона труїла і зачаровувала людей. Бунамів помічник зловив її на гарячому, її піддали тортурам і задушили. Але вона повернулася. Ці троє не мали найменших сумнівів і так мені й заявили, що вона і є тією самою левицею, яку полонив Дафу і яку звуть Атті. Це з’ясовано з цілковитою точністю.

— Ame de lion, — сказав Хорко. — En bas[25].

— Не розумію, звідки у вас така впевненість, — сказав я.

Я не міг відвести очей від зморщеної голівки з її незворушним застиглим поглядом. Вона промовляла до мене, як промовляло оте створіння в баньюльському акваріумі, коли я посадив Лілі на поїзд. І я подумав, як подумав тоді в огорненому присмерком вологому кам’яному приміщенні: «Ось воно! Настав мій кінець!»

Цього вечора Ромілаю молився палкіше, ніж будь-коли. Губи в нього випнулися далеко вперед, м’язи перекочувалися під шкірою, а голос зі стогоном вихоплювався з самого дна душі.

— Правильно, Ромілаю, — сказав я. — Молися. Вилий свій біль. Молися від усього серця. Розкажи Богові, як ти сумуєш. Я тебе розумію. Молися, хлопче, молися!

Мені здалося, що він вкладає в це діло не досить почуття, і я його страшенно здивував, вибравшись із ліжка і ставши у своїх зелених штанцях поруч із ним навколішки, щоб приєднатися до нього в молитві. Коли хочете знати, то за останні роки я звертався до Бога аж ніяк не вперше. Ромілаю подивився з-під своєї кучерявої чуприни, що нависала над низьким лобом, потім зітхнув і здригнувся, чи то від задоволення, що я маю в душі трохи віри, чи то від жаху, який опанував його, коли він несподівано почув мій голос у своєму звуковому тракті, чи то його вразив мій чудернацький вигляд — цього я, звичайно, не знав. А мене понесло! Засушена людська голівка й видовище бідолашної цариці Ясри зачепили мене в найглибших моїх почуттях. І я молився й молився.

— О Ти, Царю Буття, — казав я. — О Царю Буття, завдяки якому зникло небуття! Допоможи мені здійснити Твою волю. Очисти мене від моїх безглуздих гріхів. Визволи мене з тенет, у яких я заплутався. Отче Небесний, наділи даром розмови моє заніміле серце і вбережи мене від потойбічних прояв. О Ти, Хто забрав мене від свиней, не допусти, щоб мене вбили через левів. І прости мої злочинства й дурість, і дозволь мені повернутися до Лілі та дітей.

Потім я замовк і, важко навалившись на свої коліна та стуливши долоні, молився далі, і тягар мого масивного тіла гнув і гнув мене до широких дощок на підлозі.

Я був глибоко приголомшений — як ви, мабуть, і розумієте, — бо тепер з усією очевидністю усвідомив, що потрапив у пастку, опинившись між царем і клікою Бунама. Цар заповзявся здійснити наді мною своєрідний експеримент. Він вірив, що змінитися для людини ніколи не пізно, байдуже наскільки вона вже сформована. І для прикладу взяв мене й був сповнений рішучости домогтися, щоб я набув від його лева левиних якостей.

Коли вранці наступного дня після відвідин Ясри, Бунама та Хорко я попросив зустрічі з царем, мене провели в його приватний дворик. Там був садочок, влаштований за певною схемою. В кожному з чотирьох кутків росло карликове помаранчеве дерево. По стіні палацу в’юнилася квітуча лоза, схожа на бугенвілію, і саме біля тієї стіни сидів під розгорнутою парасолею цар. На ньому був його крислатий оксамитовий капелюх, оздоблений людськими зубами, і сидів він у м’якому кріслі, оточений царськими дружинами, які безперервно втирали йому обличчя клаптями кольорового шовку. Вони припалювали йому люльку й підносили трунки, стежачи, щоб він, коли робив ковток, був затулений гаптованим запиналом. Біля однієї з карликових помаранч старий дід грав на струнному інструменті. Дуже довгий, лише трохи коротший за контрабас і внизу заокруглений, інструмент стояв на грубому кілку. Грали на ньому смичком з кінської волосіні, й він видавав низькі, скреготливі звуки. Старий музика був кощавий, мов кістяк, і з випнутими коліньми; довгаста голова з лискучим обличчям була густо змережана зморшками. Кілька білих, схожих на павутину волосинок у нього над карком маяли на легкому вітерці.

— Вітаю вас, Гендерсоне-сунго, добре, що ви прийшли. Ми будемо розважатися.

— Я хочу поговорити з вами, величносте, — сказав я, знову й знову втираючи обличчя.

— Ми, звичайно, поговоримо, але зараз у нас будуть танці.

— Мені треба вам дещо сказати, величносте.

— Скажете, скажете, проте спершу танці. Мої дами хочуть повеселитися.

«Його дами!» — подумав я, і окинув поглядом компанію голих жінок. Бо відтоді, як Дафу сказав мені, що його задушать, коли він перестане їх удовольняти, я почав ставитися до них майже вороже. Проте деякі мали розкішний вигляд — високі, наділені дивовижною елегантністю жираф, з обличчями, що були прикрашені витонченими візерунками рубців. Голі клуби та перса личили їм куди більше, аніж личило б хай там яке вбрання. Риси в них були широкі, але не грубі, ніздрі — тонкі й акуратно окреслені, очі — лагідні. Жінки були розмальовані, розцяцьковані й напахчені мускусом, що запахом нагадував оливкову олію. Деякі носили намисто, — дутики скидалися на порожні шкаралупи золотих горіхів, — і воно двічі-тричі обмотувалося навколо стану й звисало аж до колін. Інші прикрасили себе коралами й перами, а танцівниці — барвистими шарфами, що маяли навколо їхніх пліч, коли вони бігли на ніби виточених довгих ногах через дворик, а примітивна віолончель скреготіла й скреготіла під смичками, що його совав туди-сюди старий музика — циги, циги, циги!

— Але я маю вам щось повідомити.

— Авжеж, я так і подумав, Гендерсоне-сунго. Одначе спершу ми подивимося танці. Це Муні, гляньте, яке вона чудо!

Інструмент схлипував, стогнав і каркав під дикунським смичком старого музики. Входячи в ритм, Муні двічі, тричі гойднулася, підняла зігнуту в коліні ногу, потім повільно опустила маленьку ступню до землі й, здавалося, почала там щось шукати. А тоді заплющила очі й стала трястися, водночас намацуючи землю то однією ніжкою, то другою. Тонкі, ковані золоті намистини, схожі на порожні шкаралупки волоських горіхів, шаруділи і дзеленчали в неї на тілі. Муні взяла в царя люльку й висипала жаринки собі на стегно, притиснувши їх до тіла долонею; і в той час, як вона припалювала собі шкіру, її очі, скаламучені від болю, не відривалися від його очей.