— Чому б вам не вийти разом зі мною? А потім ви й Лілі поїдете додому.

Насправді вона хотіла сказати мені трохи інше: «Хлопче, ну чого тобі пхатися в Коннектикут? Давай-но зійдемо з поїзда і влаштуємо скандал».

Потяг рушив, і незабаром ми вже їхали берегом протоки, що огинає Лонґ-Айленд, дивлячись на сніг, на призахідне сонце, яке крізь грубий шар атмосфери здавалося величезним, а чорні пароплави кричали: «Ту-ту-у!» — і чорний дим валував з їхніх труб і стелився над хвилями. А Клара вся палахкотіла і говорила, і говорила, і стріляла в мене очима, і зваблювала мене своїм кирпатим носиком. Я мав нагоду спостерігати, як оживають давно захололі чари, як розгоряється жага до життя, яка ніколи не вмирає. Клара стала розповідати мені, як була замолоду на Самоа й Тонга і кохалася з чоловіками на березі океану, на плотах у квітах. Мені здалося, я вдруге чую знаменитий виступ Черчілля, коли він заприсягся, що ми стоятимемо на смерть на берегах океану і заради перемоги не пошкодуємо ні крови, ні поту, ні сліз. Я не міг не поспівчувати їй, бодай почасти. Я вважаю, що коли людина хоче розкритися перед тобою, ти не повинен їй перешкоджати. Ти повинен терпляче ждати, поки вона висипле тобі під ноги весь свій мотлох. Коли ми виходили на її станції, ця стара пройда вже плакала, і я почував себе препогано. Я вже вам розповідав, як гнітюче впливають на мене жіночі сльози. Я теж розхвилювався страшенно. Коли ми зійшли з поїзда, падав сніг. Я взяв Клару під руку й підкликав таксі.

Вже в неї вдома я хотів допомогти їй скинути пальто, але вона підвела моє обличчя і з плачем стала цілувати мене. Я ж повівся як несосвітенний йолоп і, замість відштовхнути Клару, почав відповідати на її поцілунки. Забувши про те, що за кілька годин до того мені поставили новісінький зубний міст. То справді була дуже дивна сцена. Вона скинула калоші, а потім і черевики. Ми стояли, обнявшись, у жарко натопленому, яскраво освітленому передпокої, в якому було повно сувенірів із Самоа та південних морів, і цілувалися з таким самозабуттям, ніби за мить нас мала розлучити кощава лапа смерти. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в ті хвилини повівся так по-дурному, і собі виявивши активність. Хочете вірте, хочете — ні, а я справді відповідав на її поцілунки.

— Ох-ох-ох! Що з тобою сталося тоді, Гендерсоне? Чи здолав тебе смуток? Чи хіть? Чи потягло до зів’ялої краси? Чи заморочив тобі голову п’яний чад? Чи вплинули на тебе жіночі сльози? Чи ти просто очманів, як ґедзь, що б’ється у віконну шибку?

Більше того, Лілі та Клаус Спор усе це бачили. Двері до студії були розчинені. В каміні палахкотів вогонь.

— Чого це ви з таким запалом лижетесь? — спитала Лілі.

Клаус Спор не промовив ні слова. Він схвалював усе, що визнавала за потрібне робити Клара.

От я й розповів вам історію цих зубів, які були виготовлені з дуже міцного матеріалу, так званого «акрилу». Вважалося, що він ніколи не ламається — fort comme la mort[16]. Але від моїх зусиль і ці зуби кінець кінцем зносилися. Мені казали (Лілі, Френсіс чи Берта? Не пам’ятаю вже, котра з них), що вві сні я скрегочу зубами, й немає сумніву, що саме ця моя звичка і призвела до лихого наслідку. А може, я надто жадібно вгризався в життя і розхитав щелепи. Хай там як, а коли я виплюнув оті кутні зуби, я затремтів і подумав: «Мабуть, ти зажився на світі, Гендерсоне». І хильнув із фляги віскі, від якого защеміла подряпина на язику. Потім промив у віскі уламки зубів і поклав їх до кишені — на той малоймовірний випадок, якщо раптом зустріну десь тут людину, здатну притулити їх на місце.

— Чому вони змушують нас стільки ждати, Ромілаю? — сказав я. Потім, стишивши голос, запитав: — А може, вони довідалися про історію з жабами, як ти гадаєш?

— Ні, ні, пане, моя не думай, що довідатися.

Від палацу почувся могутній рик, і я сказав:

— Невже це лев?

Ромілаю відповів, що, мабуть, таки лев.

— І я так подумав, — промовив я. — Але ж рикнув він десь у селі. Невже вони держать лева в царському палаці?

— Мабуть, їхня держать, — невпевнено відповів Ромілаю.

Запах диких звірів був дуже чутний у селі.

Нарешті наш охоронець дістав знак, якого я в темряві не помітив; він звелів нам підвестись, і ми ввійшли до хати. Нам наказали сісти, і ми опустилися на низенькі ослінчики. Дві жінки з поголеними головами тримали над нами смолоскипи. Їхні голови, відкриті в такий спосіб, були прегарної форми, хоч і завеликі. Обидві розтулили товсті губи й усміхнулися нам, і я, побачивши ці усмішки, відчув полегкість. Жінки ледве стримувалися від сміху, аж димучі смолоскипи хитались і миготіли в їхніх руках. Коли ми сіли, звідкись із глибини хати до нас підійшов чоловік, і почуття полегкості в мене зникло. Воно розвіялось у ту ж таки мить, коли він поглянув у мій бік, а я подумав: «Безперечно, він уже чув про мене, або про тих чортових жаб, або про щось інше». Голос сумління й страху шпигонув мене в саме серце. Хоча які я мав підстави боятися?

На голові в незнайомця було щось на зразок перуки. Якийсь офіційний головний убір, схожий на мичку з конопель. Чоловік сів на своє місце на гладеньку лаву, обабіч якої стояли жінки зі смолоскипами. На колінах він тримав паличку зі слонової кістки і мав дуже діловитий вигляд; його зап’ястки були обгорнуті клаптями леопардової шкіри.

Я сказав Ромілаю:

— Мені не до вподоби, як цей тип на нас дивиться. Він примусив нас довго чекати, і мене вже бере тривога. Ти що про все це думаєш?

— Моя не зовсім знаю, — сказав Ромілаю.

Я розгорнув пакунок і дістав звідти сякі-такі дрібнички — кілька запальничок, збільшувальне скло, — що їх випадково прихопив із собою. Я поклав їх на підлогу, але ніхто на них навіть не подивився. Принесли величезну книгу — ознака того, що письменність тут була відома, — і це здивувало й стурбувало мене. Що там було — список гостей чи якісь інші відомості? Дивні здогади снувалися в моїй голові, і тепер вони цілком перейшли у сферу фантазій. Одначе, як з’ясувалося, книга була географічним атласом. Послинивши два пальці, незнайомець досить вправно перегорнув у ньому кілька сторінок і підсунув його мені.

— Їхня велить твоя показати своя дім, — переклав Ромілаю.

— Це розумна вимога, — сказав я.

Ставши навколішки й присвічуючи собі запальничкою, я почав водити над Америкою збільшувальним склом і з його допомогою знайшов Данбері в штаті Коннектикут. Потім показав свій паспорт, а тим часом жінки з чудернацькими, але дуже гарними головами сміялися з того, як незграбно я опускаюся навколішки і як незграбно підводжуся, сміялися з моєї опасистості та нервових і сердитих, але примирливих гримас, що то з’являлися, то зникали на моєму обличчі. На цьому обличчі, яке іноді видається мені не меншим, ніж тіло дитини, постійно відбуваються перетворення і роблять його неспокійним, химерним і мінливим, схожим на морське створіння, що лежить під рифом у тропічному океані то червоне, мов гвоздика, то жовте, як картоплина; зухвалий виклик, діяльна сила, пильна увага, замисленість — усі ці людські пристрасті на межі сумніву (я хочу сказати, що їхня приналежність до людських почуттів підлягає сумніву) проступають крізь розмаїття кольорів на моєму обличчі. Ця безліч виразів охоплювала зусібіч мій ніс і круто вигинала мої брови. Проте я мав більш ніж серйозні підстави стримувати спалахи свого темпераменту й поводитись обачливо — адже мій послужний список у Африці навряд чи можна було вважати блискучим.

— Де цар? — запитав я. — Адже цей добродій — не цар, воно зразу видно. Я хотів би поговорити з царем. Він знає англійську мову. Що тут, власне, діється? Скажи йому, що я сьогодні ж таки хочу стати перед очі його царської величности.

— Ні, ні, пане, — відповів Ромілаю. — Так їхній не казати, їхня — поліцай.

— Ха-ха, ти жартуєш!

Але незнайомець і справді допитував мене, як поліційний чиновник, і якщо ви пам’ятаєте про мої сутички з лягавими (якось вони загребли мене в таверні Ковінскі поблизу Сьомої автостради, і Лілі довелося брати мене на поруки), то ви вже уявляєте собі, як я, будучи багатієм, аристократом і людиною палкої вдачі, ставлюся до допитів у поліції. А надто коли врахувати, що я громадянин Сполучених Штатів. Невже якийсь дикун має право допитувати мене? Від такого неподобства в мене волосся на шиї стає дибки. Одначе на моєму сумлінні лежав чималий тягар, і я докладав зусиль, щоб поводитися розважливо й настільки дипломатично, наскільки це могло в мене вийти. Отже, я витерпів допит, який мені влаштував цей чоловічок. Він був дуже похмурий і настроєний по-діловому. То ми прийшли з Бавентаї? А коли ми звідти вийшли? Скільки днів прожили ми в арнюїв і що там робили? Я нашорошив своє здорове вухо і пильно дослухався, чи не прозвучать слова «ставок», «вода» або «жаби», хоч уже й знав, що можу звіритися на Ромілаю і що він не викаже мене. Ось як воно буває на світі: ви вирушаєте в кіноекспедицію, цілком випадково зустрічаєтеся біля тропічного озера, населеного крокодилами, з людиною і відкриваєте в ній майже безмежну доброту. Одначе Ромілаю, мабуть, уже розповів про жорстоку посуху на берегах річки Арнюї, бо чоловік, який мене допитував, твердо заявив, що варірі збираються влаштувати незабаром відповідну церемонію і небо дасть їм стільки дощу, скільки буде треба. «Вак-та!» — сказав він і зобразив зливу, опустивши вниз пальці рук. Мої губи мало не скривилися в скептичній посмішці, але в мене вистачило самовладання приховати її. Я був у дуже невигідному становищі під час цієї розмови, бо події останнього тижня мало не доконали мене, і я почував себе геть розбитим.