— З мого боку заперечень немає, величносте, — сказав я. — Ваші висновки цілком мене задовольняють. Правда, я не зовсім вас розумію, але все, що ви сказали, схвалюю на віру. А щодо моїх галюцинацій, то ви не турбуйтеся. Якщо глянути правді у вічі, то мало знайдеться людей, які стикалися б з реальним життям так часто, як я. Я ніколи не йшов проти фактів. Хоча вряди-годи я і втрачав голову, але потім щоразу її знаходив, і, Богом присягаюся, це було нелегко. Але я люблю цю капосну штуку — реальне життя. Грун-ту-молані!

— Я вас підтримую, — сказав цар. — Грун-ту-молані. Але в якому образі й подобі? Тепер, Гендерсоне, я переконався, що ви людина, наділена глибоким розумом і багатою уявою… Отже, ви потребуєте… Ви дуже й дуже потребуєте…

— Ви взяли правильний слід, — сказав я. — Але моє «потребую» виявляється в трохи іншій формі: «Я хочу, хочу!»

Він здивовано глянув на мене й запитав:

— Як, як? Що ви маєте на увазі?

— Так волає мій внутрішній голос, — пояснив я. — Були часи, коли він не давав мені спокою жодного дня.

Це вразило царя, образно кажучи, як грім, і кілька хвилин він сидів тихо-тихо, впершись долонями у свої широкі стегна й пильно дивлячись на мене; я бачив просто перед собою його обличчя з напіврозтуленими товстими губами, на якому стримів широкий, блискучий ніс із розкритими ніздрями.

— І ви чуєте цей голос?

— Бувало, він не змовкав ні на хвилину, — відповів я.

Дафу промовив роздумливо:

— Що ж це таке? Чого він вимагає? Пояснити таке явище нелегко. Я не пам’ятаю, щоб хтось його описав. А казав ваш голос коли-небудь, чого він хоче?

— Ні, не казав, — відповів я. — Я ніколи не міг примусити його заговорити конкретно.

— Яке дивне явище, — зауважив Дафу. — І, мабуть, воно завдає вам жахливого болю, правда? Та, думаю, ваше внутрішнє «я» промовлятиме доти, доки ви йому відповісте. Мене схвилювала ваша розповідь. І тільки подумайте, яка наполегливість! Так ніби хтось дістав тривалий термін ув’язнення і відсиджує у вашій душі. Але, кажете, ваше «я» не признається, чого йому хочеться? Навіть не натякне, про що принаймні йдеться — про бажання жити чи про бажання вмерти?

— Знаєте, я не раз погрожував накласти на себе руки, величносте. Час від часу щось нападає на мене, і я починаю бігати мов навіжений і кажу дружині, що пальну собі в лоба. Ні, мені ніколи не щастило з’ясувати, чого хоче моє ув’язнене «я», і досі я добув відомості лише про те, чого воно не хоче.

— Ви маєте на увазі смерть? Це те, чого, власне, ніхто не хоче. Але яке дивовижне явище, правда ж, Гендерсоне? Наскільки краще я розумію тепер, чому вам пощастило підняти Мумму. Вам допомогла сила цього ув’язненого хотіння.

— Ви справді так думаєте, ваша царська величносте? — вигукнув я. — Я неймовірно радий, що ви про це здогадались, у мене аж у очах потемніло. — І це була правда. Почуття любови, вдячности розливалося в мені, боляче розпирало груди. — А хочете знати, що для мене означає це переживання? Марно називати його дивним чи ілюзорним. Яка ж це ілюзія, коли я можу говорити про нього і розповідати вам, що означає знову й знову чути оте: «Я хочу, хочу!»? І про галюцинацію тут не йдеться. Я кістками відчуваю, що то в мені озивається клята дійсність. Перед тим, як покинути дім, я прочитав у журналі, нібито в пустелі — у Великій Американській пустелі — є квіти, що розпускають пелюстки не частіше, ніж один раз за сорок-п’ятдесят років. Усе залежить від кількості опадів. І ще в тій статті говорилося, що, коли взяти насіння тих квітів і вкинути його у відро з водою, воно не проросте. Ні, величносте, вимочування у воді нічого не дасть. Треба, щоб це була дощова вода і щоб вона пройшла крізь ґрунт. Дощ має поливати насіння протягом певної кількости днів. І після того вперше за п’ятдесят чи шістдесят років ви побачите в цій місцевості квіти — лілеї, сокирки, троянди чи дикі персики, чи що там ще росте. — Я став задихатись і докінчив хрипким голосом: — То був журнал «Сайєнтіфік амерікен». Здається, я вже казав вам, величносте, що моя дружина Лілі його передплачує. В неї дуже жвавий і допитливий роз… — Я хотів сказати «розум». Але голос мені урвався, бо я завжди дуже розчулювався, коли говорив про Лілі.

— Я розумію вас, Гендерсоне, — сказав Дафу серйозно. — Немає сумніву, що нас із вами поєднує дивовижна спільність почуттів.

— Дякую, царю, — сказав я. — Здається, ми багато в чому починаємо доходити згоди.

— На якийсь час: тримайте, будь ласка, свою вдячність при собі. Насамперед я закликаю вас бути терплячим і цілком довіритися мені. Крім того, повірте, що я покинув цивілізацію і повернувся до своїх варірі не для того, аби зректися престолу.

Саме тут варто відзначити, що Дафу глибоко розумів і левів, і людську душу, і людську уяву, і людські поривання, а отже, й угадував майбутнє людського роду. Бо, як відомо, людський розум визволився від пут (так Дафу мені сказав), і тепер для нього не існує нічого забороненого. Тому цілком можливо, що мій друг втратив голову, і його уявлення про світ завели його дуже далеко. Це сталося тому, що він був не просто мрійник, а один з тих, хто втілює свої мрії в життя, людина з власного програмою дій. І коли я кажу, що він утратив голову, то я маю на увазі не те, що його покинула здатність тверезо міркувати, а те, що він цілком бездумно пішов за своїми захопленнями та візіями.

Цар сказав, що зрадів моїй появі, бо це давало йому нагоду виговоритися, і так воно й було. Ми розмовляли, й розмовляли, й розмовляли, і не стану брехати, що я в усьому його розумів. Але я сподівався, що розуміння рано чи пізно прийде, і слухав його уважно, пам’ятаючи, як він остеріг мене, коли сказав, що істина може явитися мені у формах, до яких я зовсім не готовий.

А зараз я стисло викладу вам суть його поглядів. Він мав своєрідне переконання щодо зв’язку між внутрішнім і зовнішнім, особливо в тих аспектах дійсности, які стосуються людей. Бувши старанним студентом і великим любителем читати, він прилаштувався сторожем у своїй шкільній бібліотеці в Сирії і на дозвіллі забивав собі голову всякою незвичайною літературою. Наприклад, він заявив мені: «Джеймсова «Психологія» — надзвичайно цікава книжка». Таких книжок у своїх студіях він поглинув цілі стоси. І надихала його віра в можливість перетворення людського матеріалу, який нібито можна обробляти як завгодно чи то від кори до серцевини, чи то від серцевини до кори; плоть впливає на дух, дух впливає на плоть; знову назад до духу, знову назад до плоті. Згідно з його уявленнями, це був надзвичайно динамічний процес. Я й сам часто поринав у роздуми про дух і тіло, вважав, що знаю і те, й те, — і тому не міг відразу з ним погодитися.

— Ви справді переконані, що все відбувається саме так, а не інакше, величносте?

Переконаний? Та більше, ніж переконаний. Його переконаність була несхитна. Він дуже нагадував мені Лілі, не менш тверду в своїх переконаннях. Віра в те чи те вкидала їх у справжній екстаз, і обоє були схильні до дивовижних висновків. Дафу любив розмовляти про свого батька Гміло. Наприклад, він сказав мені, що той у всьому, за винятком гриви та бороди, був схожий на лева. Зі скромності Дафу не згадував про свою схожість із левом, але я про цю схожість здогадувався, я помітив її вже тоді, коли він стрибав на арені, високо підкидаючи й ловлячи черепи. Розвиваючи переді мною свої теорії, він почав з елементарного спостереження, яке чимало людей зробили раніше від нього, — про те, що горяни схожі на гори, жителі рівнин — на рівнини, жителі узбереж та островів — на воду, скотарі («Скажімо, арнюї, ваші приятелі, сунго») — на худобу. «Мабуть, уперше це завважив Монтеск’є», — сказав Дафу і далі перейшов до нескінченних ілюстрацій на розвиток свого твердження. Такі схожості трапляються нам на кожному кроці, їх помічали й помічають мільйони людей; той, хто доглядає коней, має гриву, великі зуби й товсті жили, а сміх у нього скидається на іржання; собака завжди схожий на свого хазяїна; з плином років чоловік і дружина набувають дивовижної схожості. Простуючи за ним у царині наукових припущень у своїх зелених шовкових штанцях, я подумав: «А свині теж схожі на свого…» Але Дафу урвав мої міркування.