— Що за дивний звук вихоплюється у вас із горла, Гендерсоне-сунго?

— А що він вам нагадує, царю?

— Не знаю. Голос якоїсь тварини. Дивно, але після такої перенапруги вигляд у вас непоганий.

— Зате почуваю я себе негаразд. Я не належу до тих вершин людства, про які ви казали. І вам це відомо незгірш за мене.

— Ви демонструєте роботу оригінальної, потужної, хоча й загальмованої уяви.

— Таким ви мене бачите?

— Картина, яку я бачу, коли дивлюся на вас, дуже строката. Ваше тіло виштовхує із себе фантастичні елементи — всілякі нарости та пухлини. Ви являєте собою дивовижне сполучення буйних сил. — Дафу зітхнув і лагідно всміхнувся; в ті хвилини він був у дуже лагідному гуморі. — Тут не йдеться про моральну оцінку, про осуд чи схвалення. Надто багато факторів впливають на розвиток людини. Надання переваги окремим якостям і їхнє розповсюдження. Кожен має бути ні на кого не схожий. Мільярди дрібничок, непомітних для того, на кого вони впливають. Хоча справжній інтелект робить усе, що може, але як оцінити його діяльність? Негативні й позитивні впливи змагаються між собою, а ми можемо тільки спостерігати за ними і дивуватися або тужити. Трапляються екземпляри, в яких впадає у вічі злиття шуліки з ангелом. Очі небесні, а ніс — наче хижий дзьоб. Але обличчя й тіло — це завжди книга душі, розгорнута для читача освіченого й зацікавленого.

Я дивився на нього, і мені й далі вчувалося, ніби я за кожним подихом хрюкаю.

— Слухайте уважно, сунго, — сказав цар Дафу, — і я викладу вам свою теорію, в правдивості якої я глибоко переконаний.

Я напружив увагу, як він мене й просив, бо сподівався, що його слова спростують мою зневажливу оцінку самого себе.

— Вся історія людства, — почав Дафу, — свідчить про те, що уява кінець кінцем перетворюється на дійсність. Те саме можна сказати й про мрії. Адже кожна мрія прагне виявитися в чомусь реальному. Коли я навчався в Малінді, я прочитав усі твори Балфінча. І зрозумів, що уява невіддільна від реальності. Хто колись умів літати? Птахи, гарпії, ангели. Потім полетіли Дедал та його син. А сьогодні люди літають уже не в мріях і не в казках, а насправді. Ви самі прилетіли сюди, до Африки. Всі людські досягнення мають те саме джерело — уяву. Уява — це наймогутніша сила в природі. Чи не тому люди так полюбляють мріяти, впадати в екстаз? Уява, уява, уява! Вона незмінно обертається дійсністю. Вона збадьорює, вона дає натхнення, вона рятує від гріха. Тепер ви зрозуміли, — провадив він, — над якими питаннями сушу я голову, сидячи тут сам-один у глухому закутні Африки? Я вірю, що саме в такий спосіб людина реалізує свої найвищі здібності. Яким гомо сапієнс себе уявляє, таким зрештою і стає. О Гендерсоне, який я радий, що ви прийшли! Я так мріяв поговорити з кимось на ці теми. Знайти співчуття й розуміння. Ви для мене — дар Божий.

Палац стояв посеред двору, заваленого камінням, між яким стриміли миршаві дерева з вузлуватими стовбурами та колючим гіллям і росли квіти. Квіти були і в покоях суто, в чашах із порожнистого вапняку. Мої дівчата поливали їх, і вдень квіти розпукувалися, осяяні яскравим сонцем, червоні пелюстки видавалися ніжними та блискучими.

Щодня я вибирався на світ Божий з лев’ячого підземелля, вкрай виснажений від ричання — в горлі у мене дерло, голова паморочилась, очі, здавалося, були заліплені мокрою сажею, ноги підгиналися, коліна тремтіли. В такі хвилини я мріяв лише про те, щоб вилізти на гаряче сонце і бодай трохи оклигати. Ви знаєте, як то буває з окремими людьми, коли вони одужують після тяжкої хвороби. Вони стають навдивовижу вразливі, в задумі блукають туди-сюди; їх хвилюють і розчулюють найнепримітніші видовища; їм увижається краса в кожному закутні. Отак і я — на очах у багатьох людей нахилявся над квітами, знеможено втуплював погляд своїх очей, ніби запорошених сажею і залитих слізьми, в закам’янілі мінеральні чаші, наповнені вологим ґрунтом, і нюхав квіти, й зітхав, і хрюкав, обливаючись рясним потом, недолугий і жалюгідний, з прилиплими до сідниць штаньми сунго, з розкошланим чубом, а надто на потилиці, де він був густий і буйний. Я відростив чорні кучері, пишні, наче вовна в барана-мериноса, чорні як воронове крило, і вони вже вибивалися з-під шолома, спихаючи його з голови. Можливо, мій розум під впливом нових вражень почав, так би мовити, формувати нову людину з новими якостями.

Усі знали, звідки я приходив, і, мабуть, чули мої рики. Адже я чув Атті — отже, вони чули й мене. Відчуваючи на собі погляди багатьох людей, серед яких були й небезпечні вороги, вороги мої і цареві, я плентав у двір і вдавав, ніби нюхаю квіти. Бо вони, власне, не мали запаху. Вони мали тільки колір. Але й цього мені вистачало; я всотував їхні барви, наче мелодійну музику, а тим часом Ромілаю завжди був поруч, щоб підтримати мене, коли я потребував підтримки. («Ромілаю, тобі подобаються ці квіти? Вони дзеленчать, як металеві», — казав я.) Хоча в ті дні я, мабуть, видавався заразним і небезпечним через близькі взаємини з левом, Ромілаю не сахався від мене і не шукав безпеки на відстані. Він не давав мені впадати в розпач. А що я ціную відданість понад усе на світі, то я намагався пояснити своєму супутникові, що звільняю його від усіх зобов’язань відносно мене.

— Ти справжній друг, — казав я. — Ти заслуговуєш на куди коштовніший подарунок від мене, ніж отой джип. Я щось додам до нього, неодмінно додам.

Я гладив його по голові, зарослій густою чорною вовною — моя долоня здавалася мені розбухлою і пухкою, кожен палець був наче картоплина; а коли я повертався до своїх покоїв, то всю дорогу хрюкав. Потім лягав спочити. Ричання виснажувало мене до решти. Здавалося, воно висмоктувало навіть мозок із моїх кісток, і я відчував, що вони порожні. Я лежав на боку, важко відсапуючись і стогнучи, а поруч мене роздутим бурдюком спочивало моє черево. Іноді мені уявлялося, що всі мої шість футів та чотири дюйми, від ніг і до шолома, були точною картиною отого знайомого мені звіра з плямистим черевом, з кривими іклами й широкими вилицями. Десь у глибині мого єства нуртували людські почуття, але зовні — на самій поверхні, якщо хочете, — проступав образ потворної істоти. А може, то й була моя справжня суть?

Сказати правду, я не цілком вірив у науку царя Дафу. В підземній оселі Атті, поки я терпів тяжкі пекельні муки, він безтурботно байдикував — спокійний, невимушений і майже апатичний. Він не раз повторював мені, що почуває біля левиці глибоку умиротвореність. Іноді, коли після моїх вправ ми всі троє лежали поруч на помості, він казав:

— Тут так добре відпочивається. Я мовби витаю в повітрі. Ви повинні скористатися з нагоди. Ви повинні докласти всіх зусиль…

Але я в такі хвилини був майже непритомний від недавніх переживань і надто змучений, щоб витати в повітрі.

У тому підземеллі все було чорне або бурштиново-жовте. Навіть кам’яні стіни мали жовтавий відтінок. А ще — золотиста солома й золотистий гній. Пилюка, забарвлена в колір сірки. Шкура в левиці світлішала згори вниз, від темного відтінку на спині до сіро-імбирного на грудях, до світло-перцевого на череві і до білого, як арктичний сніг, під стегнами. Але задні лапи в неї були чорні, а очі обведені чорними, як смола, колами. Коли вона дихала, від неї часом пахло свіжим м’ясом.

— Ви повинні досягти якомога більшої схожости з левом, — наполягав Дафу.

І я щиро домагався такої схожости. Беручи до уваги внутрішні перешкоди, які мені доводилося долати, цар вважав, що я роблю успіхи.

— Ваше ричання ще здушене. І не дивно, бо вам треба багато чого в собі здолати, — знову й знову казав він.

І це не була брехня, бо в душі я соромився своїх викаблучувань. Ромілаю не приховував, що він чув, як я рикаю, і я не міг ставити тубільцям на карб, що вони думали, ніби Дафу навчає мене чорної магії чи якої там гемонської — на їхній погляд — науки. Але те, що цар називав пафосом, насправді було (і я нічого не міг із собою вдіяти) криком розпачу, в якому відбивався весь мій шлях на цьому тлінному світі, від народження до подорожі в Африку; пробивалися в моєму ричанні й окремі слова, такі як: «О Боже!», «Рятуйте!», «Господи, змилуйся!» Правда, звучали вони, як: «Обжи», «Рятте!», «Госдизмиииился!» Просто дивно, які несподівані вигуки вихоплювалися в мене з грудей. «Спаси, Боже», що звучало як «Спааасибже», «De profuuundis»[28], уривки з «Месії» («Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу…») тощо. Непрохана, іноді поверталася до мене французька мова, якою я колись дражнив свого малого приятеля Франсуа, глузуючи з його сестри.