З видимою неохотою Ітело сказав:

— Гаразд. Чом би й ні?

Отже, Ітело і я, двоє чоловіків, майже однакові на зріст, залишили його дружин та решту тубільців позаду й пішли подивитися на воду. Я оглянув її дуже пильно; вона мала в собі трохи намулу та водоростей, але в усьому іншому здавалася цілком нормальною, і її було багато. Стінки й гребля цього своєрідного ставка-резервуара були вимурувані з темно-зеленого каменю. Я дійшов висновку, що десь на дні є джерело; але більша частина води, звичайно, надходила з гір — про це свідчило сухе річище, яке звідти спускалося. Щоб запобігти випаровуванню, над водоймою спорудили великий дах-стріху з пальмового листя й сухої трави, футів у сімдесят завдовжки й футів у п’ятдесят завширшки. Після тривалої подорожі я б залюбки роздягся і стрибнув у цю затінену, теплу, хоч і трохи спінену воду, щоб поплавати й попірнати. Для мене було б справжньою втіхою перекинутися на спину й лежати, дивлячись на цю ретельно викладену стріху.

— То в чому ж річ, принце? З яких міркувань ви не можете напувати корів цією водою? — запитав я.

Принц сам підійшов зі мною до водойми; решта тубільців стояли кроків за двадцять позаду, вочевидь неспокійні та збуджені, і я сказав:

— Чому ваші люди такі стривожені? У цій воді щось є?

Я придивився ще уважніше й помітив, що під самою поверхнею сновигають якісь істоти. Крізь золоте павутиння сонячного світла я спершу розгледів пуголовків з величезними головами, на всіх стадіях розвитку, з довжелезними хвостами, що робили їх схожими на гігантські сперматозоїди, і зародками ніг. А потім я побачив і здоровенних плямистих жаб із широкими головами, притуленими до тулуба без шиї, з довгими білими задніми ногами і з коротенькими передніми лапками, що, здавалося, виражали подив. З усіх живих створінь, які зустрічалися мені в цій місцевості, жаби, здавалося, почували себе найкраще. Я навіть позаздрив їм.

— Не кажіть мені нічого, я все зрозумів, — звернувся я до Ітело. — Отже, причина в жабах, так? Це вони не дають вам напувати худобу?

Він сумно кивнув головою. Атож, причина в жабах.

— Як вони туди потрапили? Звідки взялися?

На ці запитання Ітело не міг відповісти. Їхня поява була оповита таємничістю. Він знав лише те, що ці створіння, досі тут ніколи не бачені, з’явились у водоймі з місяць тому, і через них арнюї тепер не могли напувати худобу. Ось яке прокляття їх спостигло.

— Ви називаєте це прокляттям? — сказав я. — Адже ви бували у світі. Хіба в школі вам ніколи не показували жабу — принаймні на картинці? Вони ж нешкідливі.

— О, звичайно, — погодився принц.

— То невже вам не зрозуміло, що ви не повинні морити спрагою корів тільки тому, що у воді завелися жаби?

Але тут Ітело вже нічого вдіяти не міг. Він стулив свої великі долоні й сказав:

— У питній воді не має бути живі істоти.

— Тоді чому ж ви не спекаєтесь їх?

— Ой ні, ні, ні, ні! Не можна чіпати живі створіння в питній воді.

— Тьху на вас, принце, та й годі! — сказав я. — Можна ж їх відцідити. Можна потруїти. Є десятки способів, до яких ми можемо вдатися.

Ітело закусив губу й заплющив очі, водночас тяжко зітхаючи, щоб дати мені зрозуміти, які нездійсненні мої пропозиції. Потім він гучно видихнув ніздрями повітря й похитав головою.

— Принце, — сказав я, — нумо обговоримо вдвох цю проблему. — Я відчув, як мене переповнює рішучість. — Якщо так триватиме й далі, то ваше село незабаром перетвориться на коров’яче кладовище. Дощ навряд чи піде — сезон закінчився. Вам потрібна вода. Ви маєте цей запас. — Я стишив голос. — Зрозумійте, я сам людина не без забобонів, але виживання є виживання.

— Люди перелякані, — сказав принц. — Ніхто тут не бачив такі звірі.

— Так, так, — сказав я. — Останнє нашестя жаб, про яке я чув, було в Єгипті.

Після цієї розмови вороже почуття до жаб, яке виникло в мене на самому її початку, тільки посилилось. Адже то через них народ, очолюваний царицею Віллатале, зустрів мене біля фортечних мурів свого селища зі слізьми. Таку зустріч важко назвати буденною. І тепер, коли я довідався про взаємозв’язок усіх фактів, тиха вода в ставочку стала для мене чорною, мов у підземному озері. Вона просто кишіла цими бридкими створіннями, що плавали, метушилися, відштовхувались довгими задніми лапами, і вода стікала з їхніх спин, блищала на їхніх плямах, так ніби вони й тільки вони були володарі ставка. Вони виповзали на берег, квакали на мокрому камінні хрипким надривним кваканням і блимали своїми химерними очима, в яких миготіли червоні, зелені та білі цятки, і я хитав головою, дорікаючи більше собі, аніж їм, і думаючи, що коли чортів дурень вибирається в мандри по світу, то він просто приречений, рокований зіткнутися з якоюсь чортівнею. «А втім, стривайте-но, сучі діти, — пообіцяв я тим створінням, — ви ще поквакаєте у мене в пеклі, перш ніж я сам туди подамся!»

Над нагрітою сонцем водоймою, яка мерехтіла то зеленою, то жовтою, то темною барвами, кружляли хмари комарів. Я сказав Ітело:

— Вам не вільно шкодити цим створінням, я розумію. Ну, а коли тут з’явиться людина зовсім чужа — ось я, наприклад, — і дасть їм чосу, щоб зробити вам добро?

Я відчував, що не заспокоюся доти, доки не знайду способу приборкати цю звіроту і врятувати безневинне плем’я від страшної пошести.

З того, як поставився до моїх слів Ітело, я міг зробити висновок, що за якимсь неписаним законом йому не дозволено заохочувати мене в цьому намірі, але в разі мого успіху він і решта арнюїв вважатимуть мене своїм рятівником і благодійником. Бо Ітело не відповів мені прямо, а все зітхав та приказував:

— Ой, сумний часи! Ой, поганий часи!

Тоді я пильно подивився на нього й запропонував:

— Ітело, довірте це мені.

І глибоко вдихнув крізь зціплені зуби, відчуваючи, що доля покладає на мене обов’язок стати згубою для цих жаб. Річ у тому, що арнюї їдять лише молоко і весь свій харч одержують від корів; м’ясо вони не споживають ніколи, тільки в церемоніальних випадках, коли корова помирає своєю смертю, і навіть це вони вважають формою людожерства і їдять зі слізьми. Тому загибель корів була для них справжнім лихом, і ті, хто втратив рідну худобину, щодня відбували похоронні обряди й вимушено їли м’ясо та плакали. Тож і не дивно, що їх опанував такий розпач. Коли ми відійшли, я почував себе так, ніби той нечистий ставок з його водоростями та жабами проник у мене, зайняв у мені якесь місце і хлюпає за кожним моїм рухом.

Ми попростували до призначеної для мене хижі (вона належала Ітело і Мталбі), бо я хотів трохи опорядитися перед тим, як мене відрекомендують цариці. Поки ми йшли, я прочитав принцові коротеньку лекцію:

— Ви знаєте, чому євреї зазнали поразки від римлян? Бо вони відмовлялися воювати в суботу. Те саме і з вашою водою. Що ви повинні зберегти насамперед — себе та корів чи звичай? Як на мою думку, то себе. Живіть, і ви створите новий звичай. Чому ви мусите загинути через жаб?

Принц вислухав мене і сказав тільки:

— Гм, дуже сікаво. Насвичайно сікаво.

Ми прийшли до оселі, яку нам із Ромілаю надали для мешкання; ця хижа стояла посеред подвір’я і, як і всі інші в селі, була кругла, зліплена з глини й накрита конічною стріхою. Усередині все хрустіло, було світло й порожньо.

У досить широких — футів по три — проміжках між закіптюженими бантинами виднілися схожі на китовий вус довгі прожилки пальмового листя, яким була настелена стріха. Я сів на ослінчик, Ітело, який увійшов зі мною і залишив свій почет надворі, під гарячим сонцем, сів навпроти мене, а Ромілаю тим часом почав розпаковуватися. Денна спека досягла апогея, і повітря було зовсім нерухоме; тільки в листі та в очереті, в легкому бурштиновому конусі стріхи, що від неї струменіли пахощі сухої рослинності, я чув якийсь рух: там бігали, вовтузились і шаруділи всілякі крихітні створіння — жуки, а може, й пташки та миші. В ті хвилини я був надто втомлений, і мені не хотілося навіть випити (ми принесли із собою кілька фляг з віскі), я думав лише про лихо і про те, як винищити жаб у водоймі. Але принц хотів поговорити; спершу я сприйняв це як вияв чемности, але незабаром у мене виникло враження, що він до чогось веде, і я насторожився.