— Я навчатись у школа в Малінді, — сказав він. — Чудове місто, дуже й дуже гарне.
Згодом я побував у цьому Малінді; то був давній порт на східному узбережжі Африки, знаменитий у часи арабської работоргівлі. Ітело заговорив про свої мандри. Він і його друг Дафу, нині цар племені варірі, подорожували вдвох із півдня на північ. Вони плавали у Червоному морі в якихось старих коритах і працювали на залізниці, що її турки будували до Аль-Медини перед великою світовою війною. З цим я був трохи обізнаний, бо моя мати вельми переймалася долею вірмен, а з творів Лоуренса про арабський світ я давно довідався, як поширилася на Близькому Сході американська освіта. Младотурки і, здається, навіть сам Енвер-паша навчалися в американських школах, хоча яким чином «Село ковалів» та «Ніжна Аліса й сміхотлива Аллегра» надихнули їх на війни, заколоти та різанину, становить цікаву тему для дослідження. Але цей принц Ітело з нікому не відомого пастушого племені, що жило на плато Гінчагара, та його друг із племені варірі ходили до місіонерської школи в Сирії.
І обидва повернулися потім додому, в свою глушину.
— Гадаю, — сказав я, — це було великою подією у вашому житті — вибратись у світ і подивитися, як живуть люди в різних його кінцях.
Принц усміхався, але його поза раптом стала напруженою; він широко розчепірив коліна й уперся в долівку великим пальцем та суглобами решти пальців однієї руки. Він усе всміхався, і я зрозумів: зараз між нами має щось статися. Ми сиділи один навпроти одного на двох низеньких ослінчиках у критій сухою травою та пальмовим листям хижі, дуже схожій на величезний кошик для шитва; і все, що доти зі мною було — і довгий перехід через пустельне плоскогір’я, й іржання зебр уночі, і сонце, яке щодня рухалося вгору й униз, наче музична нота, і африканські барви, і вмирущі корови, й тужіння за ними, і жовта вода у ставку, і жаби, — так вплинуло на мій розум і почуття, що мій організм перебував у дуже хисткій рівновазі. Хисткій, щоб не сказати небезпечній.
— Принце, в чому річ? — запитав я.
— Коли до нас приходити гість-чужинець, ми з ним змагатися. Так треба, щоб познайомитись. Неодмінно треба.
— Це справді схоже на усталений звичай, — невпевнено промовив я. — А скажіть, чи не могли б ви бодай один раз відступитися від нього або відкласти на потім? Адже я геть виснажений.
— О ні, — сказав Ітело. — Хто прийти, повинен боротися. Так у нас завжди.
— Розумію, — відповів я. — І ви, звичайно, тут чемпіон?
На це запитання я й сам міг би дати відповідь. Звичайно ж, Ітело був чемпіон, і саме тому він вийшов мені назустріч, і саме тому ступив зі мною до хижі. Тепер я збагнув також, чому зчинили такий галас дітлахи, які з’юрмилися біля сухого річища на околиці села, — вони знали, що буде змагання.
— Даруйте, принце, — сказав я, — але я ладен здатися вам без бою. Он які у вас могутні м’язи, а я, як бачите, значно старший за вас.
Ці слова Ітело пустив повз вуха. Він схопив мене рукою за шию і почав пригинати мою голову вниз. Здивований, але так само чемно я попросив його:
— Не треба, принце. Не робіть цього. Мені здається, я належу до вищої вагової категорії, ніж ви.
Правду кажучи, я хотів викрутитися з цієї халепи і не знав як. Ромілаю стояв поруч, але вдав, ніби не помітив блискавичного погляду, яким я скинув на нього. Мій білий шолом, у якому я носив паспорт, гроші та папери, впав у мене з голови, і довгі, давно не стрижені кучеряві патли настовбурчились у мене на карку, а Ітело все тяг і тяг мене донизу за собою. А я тим часом напружено міркував, намагаючись збагнути суть того, що діється. Цей Ітело був страшенно дужий, він сидів на мені верхи у своїх просторих білих панталонах та в короткій матросці і валив мене додолу. А я з усієї сили притискав руки до боків і дозволяв йому тягти і штовхати мене як йому заманеться. Я вже лежав долічерева, обличчям у пилюзі, а мої ноги волочилися по долівці.
— Ну ж бо, ну ж бо! — повторював він. — Вам слід боротися зі мною, шановний гостю.
— Принце, я борюся, — відповів я.
Та він мені не вірив — і важко було його за це винуватити; навалившись на мене у своїх обвислих білих штанцях, зі своїми величезними ногами та голими ступнями, що були такого самого кольору, як і руки, він ліг на бік, здавив мені горло й почав підсовувати під мене ногу, щоб підважити мене й перекинути на спину. Важко дихаючи (значно ближче до мого обличчя, аніж мені хотілося б), він казав:
— Боріться! Ну ж бо, Гендерсоне, боріться! В чому річ?
— Ваша високосте, ви зважте на те, що я майже десантник, — відповів я. — Я був на війні, і в таборі «Кемп-Блендінґ» нас навчали страшних прийомів, навчали вбивати, а не боротися. Тому боротись я не вмію. Але нікому не порадив би зійтися зі мною в смертельному двобої. Я можу, скажімо, роздерти супротивникові щоку, заклавши йому пальця в рот, я вмію ламати кості й видавлювати очі. Звісно, я не прагну скористатися цією наукою на ділі. Я завжди уникаю насильства. Якось нещодавно я тільки підвищив голос, і вже це призвело до сумних наслідків. Розумієте, — я відсапувався і чмихав, бо пилюга вже набилася мені в ніс, — хоч нас і навчили всіх тих жахливих речей, мені воно було зовсім не до душі. Отож краще не борімося. Ми стоїмо на надто високому щаблі цивілізації, — провадив я, — тож ліпше віддаймо всі свої сили розв’язанню проблеми з жабами.
І поки він усе відривав і відривав мою голову від долівки, поки давив мені на горло, я раптом збагнув, що повинен сказати йому справді важливу річ. І я сказав:
— Ваша високосте, я серйозно міркую над цією проблемою.
Він мене відпустив. Йому, звісно хотілося, щоб я вчинив шалений, упертий опір, — а я розчарував його в цих сподіваннях. Я міг прочитати все це з виразу його обличчя, поки обтирався від пилюки синьою ганчіркою, що належала господині хижки. Я стягнув той клапоть із бантини. Тепер ми, з погляду Ітело, певно, познайомилися за всіма правилами. Побачивши трохи світу, принаймні ту його частину, що лежить між африканським містечком Малінді й Малою Азією, він мусив знати, що на світі існують і тюхтії, а мене він, судячи з його вигляду, заніс саме до цієї категорії людей. Звісно, я дуже занепав — до такого стану довів мене і внутрішній голос, що так довго бубонів: «Я хочу, хочу!» — і виснажлива мандрівка. Я став дивитися на явища та події як на розмаїті ліки, або корисні, або згубні для мого самопочуття. О, моє самопочуття! Скільки я про нього торочу! Це воно примушувало мене притуляти руку до грудей, як на давній картині, де зображено генерала Монкальма, що конає на Авраамовій рівнині. Смуток і журба зробили мене фізично важким, хоча колись я, як на свою вагу, був моторний і спритний. Приблизно до сорока років я грав у теніс і одного сезону поставив рекорд, зігравши п’ять тисяч сетів; того літа я, по суті, і їв, і спав поза домом. Я гасав на корті, наче кентавр, і бив по м’ячу з такою силою, що від моїх ударів ламалися ракетки, утворювалися ямки на ґрунтовому майданчику, обривалися сітки. Я розповів про це, аби ви знали, що не завжди я був такий сумний і вайлуватий.
— Я певен, вас тут ніхто й ніколи не поборов, адже так? — запитав я.
— Авжеж, так. Я завжди перемагати, — відповів Ітело.
— Це не дивує мене анітрохи.
Ітело відповідав мені недбало й насмішкувато мружив очі, бо оскільки я дозволив, щоб мене тицьнули мордою в пилюку, то він вважав, що тепер ми познайомилися за всіма правилами і дійшов висновку, що попри мій велетенський зріст я цілком безпорадний — грізний на вигляд, але хирлявий, мов тотемний ідол або людський різновид галапагоської черепахи. І тоді я зрозумів, що повернути його повагу можна тільки в один спосіб: розохотитись і поборотися з ним як слід. Отож я відклав убік свого шолома, стягнув із себе теніску й сказав:
— Ну, а зараз, ваша високосте, спробуємо по-справжньому.
Такому повороту подій Ромілаю зрадів не більше, ніж тоді, коли Ітело викликав мене на двобій, але втручатися було не в його звичаях, і він лише дивився, повернувши до нас свого абіссинського носа, майже геть затіненого кучмою волосся. Що ж до принца, який сидів з неуважним, байдужим виразом, то цей ожив і засміявся, коли я почав скидати теніску. Він підвівся, став у стійку і виставив перед собою руки. Так само зробив і я. Ми почали кружляти в невеличкій хатині. Потім стали пробувати захвати, і м’язи так і заграли на його руках та плечах. Тоді я вирішив, що мені слід якомога швидше використати свою перевагу у вазі, перш ніж у мені пробудиться гнів, бо якби принц завдав мені болю — а з такими м’язами він зробив би це легко, — я міг утратити голову і вдатися до одного з прийомів, яких мене навчили в десантних військах. Отож я застосував дуже простий випад: буцнув супротивника черевом (ім’я «Френсіс», колись витатуюване на ньому, вже добряче розповзлося), водночас зробивши йому підніжку й щосили штовхнувши його в голову. За допомогою цього нехитрого, але несподіваного прийому я збив Ітело з ніг. Я сам здивувався, що це мені так легко вдалося, хоча штовхнув я його досить брутально — і черевом, і обома руками; я подумав, що падає він з наміром застосувати проти мене якийсь трюк, тому не став цього чекати, а вмить навалився на нього всією своєю вагою, надавивши йому на обличчя обома долонями. В такий спосіб я затулив йому очі й рота, урвав дихання і добре стукнув головою об долівку, вибивши з нього дух, хоч який Ітело був кремезний і дужий. Коли під таким моїм натиском він простягся на маті, я наступив коліньми йому на руки і в цей спосіб припечатав його до землі.
