— Ви хочете знати, звідки моя впевненість у тому, що моє пророцтво кінець кінцем справдиться?

— Авжеж, — сказав я. — Безперечно. Мені цікаво, як воно все повернеться. Тобто я маю на увазі ось що: які практичні дії ви порекомендували б?

— Не стану приховувати, Гендерсоне-сунго, в цьому питанні я маю власну концепцію. І не збираюся тримати її в таємниці лише для власного вжитку. Я залюбки викладу її вам. Мені приємно, що ви хочете стати моїм другом. Скажу по правді, таке почуття виникло й у мене до вас. Я дуже зрадів, коли ви прийшли. А щодо цієї історії із сунго, то, повірте, я щиро шкодую. Ми не втрималися, щоб не використати вас у своїх інтересах. Бо так склалися обставини. Ви вже мені пробачте.

По суті, це був наказ, але я радо підкорився і щиро йому пробачив. Я не був настільки зіпсований чи битий життям, щоб не розпізнати незвичайну людину. Я бачив, що переді мною в певному розумінні геній. І не просто геній, а геній саме мого ментального типу.

— Звичайно, величносте. Ніяких проблем. Я й сам хотів прислужитися вам учора. Я вже про це казав.

— У такому разі щиро дякую вам, Гендерсоне-сунго. Отже, з цим покінчено. А ви знаєте, що з погляду тілесної будови ви схожі на статую? У вас є щось монументальне. Я говорю лише про тіло.

На ці слова я трохи напружився, бо в них був якийсь подвійний зміст, і сказав:

— Справді? Вам так здається?

Цар вигукнув:

— Не забувайте, що ми з вами уклали угоду про взаємну щирість, пане Гендерсон!

Тут я схаменувся і промовив:

— О, даруйте, величносте. Наша угода залишається чинною. Хай буде що буде. Я не збираюся відступати від своєї обіцянки. Я відповідаю за кожне своє слово і хочу, щоб ви мені довіряли.

Він був задоволений моєю відповіддю і сказав:

— Я вже відзначав, що людина не завжди готова сприйняти щирість у несподіваній для неї формі. Говорячи про вашу монументальність, я мав на увазі лише тілесну будову, бо вона відразу привертає увагу.

Очима він показав на купу книжок біля свого ослону, так ніби вони мали стосунок до нашої розмови. Я повернув голову, щоб прочитати назви, але в кімнаті стояла півсутінь, і я не міг роздивитися літери.

Потім він зауважив:

— У вас дуже лютий вигляд.

Це для мене не новина; але почути таке від нього було прикро.

— Чого ж ви хочете? — сказав я. — Я належу до типу людей, які не можуть вижити, не спотворюючи себе. Життя добре потрудилося наді мною. І йдеться не лише про війну, хоча там мене тяжко поранило… — Я вдарив себе в груди. — Просто сюди! Ви розумієте, що я маю на увазі, царю? Але я, звичайно, не хочу розлучатися навіть із таким життям, яке маю, хоч іноді я декому погрожував, що накладу на себе руки. Якщо я не здатний принести діяльну користь, то принаймні повинен що-небудь проілюструвати. Та й це навряд чи мені вдається. Схоже на те, що я анічогісінько не ілюструю.

— О, ви помиляєтеся. Ви ілюструєте масу, великий обсяг. Для мене ви неоціненна ілюстрація. Я не вважаю, що в чомусь ви відхиляєтеся від норми. Коли я навчався медицини, мене надзвичайно захопило вивчення людських типів, і для них я розробив цілу класифікаційну систему з такими рубриками: вмирущі; ласолюби; упертюхи; слоново-незворушні; по-свинському хитрі; фатально-історичні; такі, що приймають смерть; фалічно-горді або облудно-статеві; такі, що швидко засинають; одурманені нарцисизмом; божевільні сміхуни; педанти; войовничі Лазарі. О Гендерсоне-сунго, як багато існує людських образів і форм! Безліч!

— А й справді. Це тема для великої розмови.

— Авжеж, авжеж. Я присвятив цьому роки і вів спостереження на всьому своєму шляху від Ламу до Стамбула та Атен.

— Чималий клапоть світу. Який же людський тип ілюструю я?

— З вами все ясно, — сказав Дафу. — Всім своїм виглядом ви, Гендерсоне-сунго, волаєте: «Рятуйте! Рятуйте! Що я повинен робити? Як мені жити? Дайте відповідь — і негайно! Що зі мною буде?» І так далі. З такою вдачею нелегко жити на світі.

В цю мить я не зміг би приховати подиву, навіть якби мав ступінь доктора потайних наук, і я подумав уголос:

— Так, так. Ось та істина, яку почала відкривати мені Віллатале. Грун-ту-молані було тільки початком.

— Я знаю цей вислів арнюїв, — сказав цар варірі. — Я жив там якийсь час, гостем Ітело, і розумію, який зміст вони вкладають у це грун-ту-молані. Справді розумію. Стару царицю я знаю теж. У термінах своєї класифікації я визначив би її тип приблизно так: люди-самоцвіти, окраса й тріумф свого виду. Я згоден, що грун-ту-молані пояснює багато, але далеко не все. Тут потрібен інший досвід, Гендерсоне-сунго. Я можу вам дещо показати — щось таке, без чого ви ніколи не зрозумієте, чого я прагну і як дивлюся на життя. Ви зі мною підете?

— Куди?

— Поки що не скажу. Ви повинні мені довіритися.

— Гаразд, чом би й ні? Не заперечую. Мені здається…

Йому потрібна була лише моя згода, і він одразу підвівся.

Ту ж мить підхопилася на ноги й Тату в своєму військовому кашкеті.

Затулені пальмовим листям двері виводили з цієї маленької кімнати в довгу галерею. Тату відчинила для нас ці двері й рушила вслід за нами. Цар був уже далеко попереду. Я спробував його наздогнати, пішов швидше й одразу відчув, як боляче покалічив напередодні ноги, бігаючи босий по гострому камінню. Отож я плентав, шкандибаючи й накульгуючи. Тату простувала за мною своїм твердим військовим кроком. Вона взяла двері до внутрішнього царського покою на засув, щоб ніхто не пішов за нами, а коли ми поминули галерею, що була завдовжки близько півсотні футів, Тату підняла ще один дерев’яний засув на дверях у протилежному її кінці. Той засув був важкий, наче залізний, бо в старої жінки аж коліна підігнулися, але вона була міцно збудована й знала свою справу. Цар пройшов у двері, і я побачив сходи, які спускалися донизу. Вони були досить широкі, але вели в непроглядну темряву. З тієї чорноти підіймався гнилий сморід плісняви, і я мало не задихнувся. Але цар без вагань пірнув у затхлу пітьму, і я, намагаючись притлумити страх, від якого стислося серце, подумав: «Тут згодилася б шахтарська або тюремна лампа. Та відступати пізно. Якщо треба йти вниз, я піду. Раз, два, три — і вперед, капітане Гендерсон!» Як бачите, в цю непевну хвилину я звернувся до свого військового «я». В такий спосіб я заспокоїв тривожні відчуття, примусив свої ноги нести мене далі й рушив у темряву.

— Царю! — гукнув я, опинившись у непроглядній чорноті.

Але відповіді не було. Мій голос затремтів, повернувся до мене відлунням, а потім до мого слуху долинуло швидке тупотіння на нижніх сходинках.

Я простяг перед собою руки, проте не знайшов ні поручнів, ні стіни. Тоді я почав обережно мацати ногою і з’ясував, що сходи широкі й рівні. Усе світло згори було відтяте, коли Тату з виляском зачинила двері. В наступну мить я почув, що важкий засув упав на місце. Тепер у мене не лишилось іншої ради, як іти далі вниз або сісти на сходах і чекати, коли цар повернеться. В цьому другому випадку я ризикував утратити його повагу і всю ту славу, яку здобув напередодні, здолавши непокірну Мумму. Тому я не зупинився, а рушив уперед, твердячи собі, яка велика людина цей Дафу і який він геній, бо нижче оцінити його не можна. А ще я думав про те, як вразила мене краса його особистості, про те, як його мугикання нагадало мені про жарку ніч у Нью-Йорку й електростанцію на Шістнадцятій вулиці, про те, як ми з ним подружили і як поєднала нас угода про взаємну щирість, і, нарешті, про те, як він провістив, що благородство має велике майбутнє. З усіх пунктів у цьому каталозі останній припав мені до душі найбільше. Отак я шкандибав помацки своїми зраненими ступнями і повторював сам собі: «Май віру, Гендерсоне, пора тобі навчитися вірити людям». Зненацька попереду зблиснуло світло, і я побачив кінець сходів — такі широкі вони були через примітивну архітектуру палацу. Я стояв тепер під будівлею. Світло проникало сюди крізь невеличкий отвір у мене над головою; наприпочатку воно було жовте, але, відбившись від каміння, стало сіре. Горішній отвір був перекритий двома прогоничами, щоб навіть дитина не могла крізь нього пролізти. Розглянувшись навколо, я знайшов вузький, продовбаний у граніті прохід, який вів униз до ще одних кам’яних сходів. Ці сходи були вужчі й спускалися на більшу глибину. Придивившись уважніше, я побачив, що вони побиті і зі щілин у каменях проросла трава.