— Царю! — погукав я. — Царю, де ви там, ваша величносте?
Але знизу нічого не долинуло, крім протягів теплого повітря, що розгойдували павутину на стінах. «Куди він так поспішає?» — подумав я, і від хвилювання мої щоки засіпалися. Я рушив далі. Замість ставати прохолоднішим, повітря тут здавалося ще теплішим, сіро-жовте світло заповнювало кам’яний простір. Здавалося, воно просочується крізь стіни, наче крізь фільтр, а повітря хлюпотить і погойдується, як вода. Я дійшов до дна. Останні кілька приступок були земляні, і підмурки стін теж були присипані ґрунтом. Це нагадало мені мерехтливе присмеркове видіння в Баньюль-сюр-Мер, у тому акваріумі, де я побачив восьминога, що притис голову до скла. Та коли там мені було холодно, то тут — дуже жарко. Я йшов далі, і в мене виникло відчуття, що моє спорядження — насамперед шолом, звичайно, але й зелені шовкові штани повелителя дощу, тонкі й легенькі, — це зайвий і непотрібний тягар. Помалу стіни розступились, утворюючи ніби печеру. Ліворуч у темряву відходив тунель. Заглиблюватися туди мені, певна річ, аж ніяк не кортіло. З протилежного боку я побачив вигнуту півколом стіну, а в ній великі двері з дерев’яними ґратами. Двері були прочинені, і скраю на них я побачив пальці руки Дафу. Секунд двадцять я більш нічого від нього не бачив, але тепер у мене не лишилося жодних сумнівів щодо того, куди він мене привів. Низьке рипуче муркотіння за дверима все пояснювало. Переді мною була оселя лева — але не того, якого цар Дафу мав зловити. А що двері були незачинені, то я визнав за краще не ворушитися. Я завмер там, де стояв, адже між диким звіром, якого я вже кутиком ока побачив, і мною був тільки цар. Я ще не знав, які в нього стосунки з цим левом, одначе здогадався, що сам він увійшов би до його оселі без найменших вагань, але спершу мав намір підготувати звіра до моєї появи. Цар хотів, щоб я ступив туди разом з ним. Не було найменшого сумніву, що він привів мене сюди саме з такою метою. І тепер, коли я чув це рипуче лагідне й грізне муркотіння, я почував себе так, ніби сиджу верхи на напнутій линві, обхопивши її коліньми. Хоча мені було наказано довіритися своєму провідникові, як солдат я мав подумати про можливий шлях відступу, і тут я опинився в дуже невигідному становищі. Якби я побіг угору сходами, то наштовхнувся б на замкнені двері, і марно було б стукати в них чи кричати. Тату ніколи б мені не відчинила, і я вже бачив, як лев женеться за мною, стрибаючи по сходах, а потім я лежу, придавлений лапами звіра, що вимазав морду в моїй крові. Я уявляв собі, що насамперед лев візьметься за печінку, бо хижаки нібито мають звичай негайно з’їдати цей найпоживніший і найцінніший орган. Я міг би кинутися навтіки в темний тунель, але й тунель імовірно вів лише до інших замкнених дверей. Тому я стояв у своїх бридких зелених штанях із несвіжими жокейськими трусами під ними й намагався опанувати себе. Тим часом муркотіння й гарчання подужчало, тоді притихло, і нарешті я почув і голос царя; він звертався до лева то мовою варірі, то по-англійському — певно, заради мене, щоб підбадьорити мене.
— Заспокойся, люба, заспокойся. Іди сюди, моя лялечко.
Отже, то була левиця. Говорив він тихо й спокійно, умовляючи її не хвилюватись, потім, не підвищуючи голосу, сказав до мене:
— Гендерсоне-сунго, тепер вона знає, що ви тут. Підходьте ближче, але дуже повільно — маленькими кроками.
— А може, не треба, величносте?
Він одірвав руку від дверей, випростав її в мій бік і поворушив пальцями. Я ступив крок уперед, і в ту мить, признаюся щиро, на мою совість упала тінь кота, якого я намагався застрелити під картярським столом. По суті, я не бачив нічого, крім руки Дафу. Він усе манив мене пальцями, і я підходив коротесенькими кроками у своїх черевиках на ґумовій підошві. Гарчання звіра тепер упиналося мені в тіло гострими шпичаками, і білі плями, схожі на срібні долари, пропливали в мене перед очима. Між цими матовими прогалинами я бачив тіло хижака, яке снувало туди-сюди за отвором дверей — спокійна, кровожерлива морда, ясні очі й важкі лапи. Дафу сягнув рукою назад і доторкнувся до мене; потім схопив пальцями мене за лікоть і підтяг до себе; тепер я стояв поруч із ним, і він тримав мене під руку.
— Царю, навіщо я вам тут потрібен? — запитав я пошепки.
Левиця, обертаючись, тицьнулась у мене, і коли я відчув її доторк, у мене вихопилося спазматичне зітхання.
— Не зважайте, — сказав цар і знову заговорив до левиці: — Ось моя люба, моя дівчинко, це — Гендерсон.
Левиця потерлась об Дафу, і я відчув її вагу крізь його тіло. Вона була вища, ніж нам по пояс. Коли цар погладив її, вусатий рот у неї зморщився, і корінці шерстинок потемніли. Потім вона відійшла, обернулася, підійшла знову і цього разу почала обстежувати мене. Я відчув, як вона тицьнула мордою спочатку мені під пахви, а потім між ноги, від чого мій член умить зморщився і шмигнув під захист навислого живота. Міцно мене тримаючи, цар усе промовляв і промовляв до левиці лагідним, заспокійливим голосом, а тим часом від її дихання ворушився зелений шовк моїх штанів сунго. Я прикусив щоку зубами — не лише здоровими, а й пеньками, на яких колись був закріплений зламаний міст, і водночас очі в мене повільно заплющились, а моє обличчя перетворилося, як я виразно усвідомлював, на трагічну маску надії, зверненої до долі. Я страждав. («Перед тобою рештки невдалого життя — забери їх!» — було написано на моєму обличчі). Проте левиця відвела морду від моєї пахвини й знову заходила сюди-туди, а цар, утішаючи мене, сказав:
— Усе гаразд, Гендерсоне-сунго, усе гаразд. Вона досить легко погодилася прийняти вас.
— Звідки ви знаєте? — спитав я, насилу проштовхуючи слова крізь пересохле горло.
— Звідки я знаю? — У царевому голосі прозвучали довірчі нотки. — Ще б пак я не знав! — Він тихо засміявся і додав: — Бо я знаю її, як самого себе. Знайомтеся — це Атті.
— Дуже приємно. Вам це може здаватися очевидним, — сказав я, — але мені…
Слова застрягли у мене в горлі, бо левиця саме рвучко обернулась, і я перехопив її погляд. Очі в неї були такі великі, такі прозорі — наче озера гніву. Потім вона проминула мене й потерлася об Дафу; її черево м’яко погойдувалося, вона знову обернулась і тицьнулася головою йому в руку, прийнявши від неї пестливий доторк. Потім знову відійшла в найдальший куток своєї кам’яної оселі, в яку просочувалося сіре з жовтавим відтінком світло.
Назад левиця вернулася попід стіною, і, коли вона заричала, плями ластовиння, з яких стриміли її вуса, стали оксамитово-чорними. Цар покликав її радісним і грайливим голосом, з африканським носовим призвуком та співучими нотками:
— Атті, Атті! — А тоді сказав: — Ну хіба ж вона не красуня? — І застеріг мене: — Ви стійте тихо, Гендерсоне-сунго.
Я в розпачі прошепотів:
— Благаю вас, не ворушіться й ви!
Але він не звернув на мене уваги.
— Царю, Бога ради…
Дафу спробував подати мені знак, щоб я не тривожився, але так захопився своєю левицею, показуючи мені, які щасливі у них взаємини, що коли відступив від мене, то його крок мало чим різнився від стрибків напередодні на арені, де він підкидав і ловив черепи. Атож, як і вчора, він танцював і підстрибував на своїх дужих ногах, взутих у гаптовані золотом білі пантофлі. Було щось горде і, здавалося, щасливе в цих ногах, обтягнутих акуратними вузькими штаньми. Навіть крізь напружений страх у мою свідомість проникла думка, що людина з такими ногами має почувати себе щасливою. Одначе мені хотілося, щоб він не надто зловживав тим щастям і не демонстрував своєї дружби з левицею в такий спосіб, бо необмежена довіра часто буває вступом до катастрофи, або мій життєвий досвід гроша мідяного не вартий. Проте левиця спокійно трюхикала поруч із ним, дозволяючи його пальцям пестити собі голову. Він повів її в протилежний кінець підземелля, далі від мене, де під самою стіною на грубих окоренках був настелений дерев’яний піл чи то широка лава-поміст. Там він сів, узявши її голову собі на коліна, чухаючи її і пестячи, а вона вдавала, ніби боксує з ним, присівши на задні лапи, а передніми легенько б’ючи його. Я бачив, як заворушилися плечі левиці, коли Дафу потяг її за вуха, маленькі й круглі. Я навіть на дюйм не змінив пози, в якій цар мене залишив, навіть не поправив шолома, що з’їхав мені на брови, бо в своєму неймовірному напруженні я надто морщив лоба. Я стояв нерухомо, напівоглухнувши, напівосліпнувши, з перехопленим горлом та зсудомленими м’язами. Тим часом цар прибрав властиву йому вільну позу, злігши на лікоть. Він здавався дивовижно розслабленим, і в мене було таке враження, ніби кожна мить його земного життя позначена осяйним ореолом — знаком найвищого дару природи. Атті поставила передні лапи на поміст і лизала Дафу в груди. Її язик, плавно вигинаючись, терся об його шкіру; він підняв ногу і грайливо поклав її левиці на спину. В цю мить я мало не зомлів — не знаю, чи то від страху за його безпеку, чи то з якоїсь іншої причини, і можливо, від захвату. Чи замилування. Дафу випростався на лаві на всю свою довжину, а влягтися цей цар умів, як ніхто у світі. В його виконанні це було шедевром артистичного мистецтва, і він, мабуть, не жартував, коли сказав, що, і лежачи, підтримує себе у формі, бо й справді така поза начебто додавала йому життєвої снаги. Левиця з лагідним густим муркотінням присіла на свої великі задні лапи зі схованими в подушечки пазурами і стрибнула на поміст, де пройшлася сюди-туди, поглядаючи на мене, ніби охороняла спочинок царя. Коли я перехопив її ясний, глибокий погляд, мені привиділася в ньому грізна нещадність, властива самій природі. В ньому не було відвертої погрози, не було нічого особистого, але моє волосся, хоч і придавлене шоломом, заворушилося на голові. Мене й далі мучила невиразна тривога, що про мій нездійснений намір учинити злочин проти кота тут могли якось довідатись. Я згадував і про те, як пробудився мій дух.
